ОбществоТочка зору

Чому новобранець не здатен пробігти крос

10:45 09 авг 2022.  1265Читайте на: УКРРУС

Війна загострила проблему фізичного виховання українських школярів.

Війна посунула тему спорту на периферію суспільної уваги. Здебільшого сьогодні говорять або про руйнування об’єктів спортивної інфраструктури, або про відсторонення російських та білоруських спортсменів від міжнародного спортивного життя; інколи – про успіхи наших спортсменів.

Втім, є сенс поміркувати над тим, яким буде розвиток українського спорту після перемоги. Адже війна не лише несе руйнування, жертви та збитки. Вона оголяє чимало проблем та має виступити каталізатором реформи різних соціальних інституцій – як це відбувається наразі в українській армії.

Тому не треба казати, що спорт, мовляв, зараз не на часі. Власне, за тридцять років нашої незалежності він завжди ніколи не був якщо не на часі, то вже точно – у фокусі належної уваги, залишаючись другорядною темою.

Зазначу, що автор є не лише спортивним журналістом, але й топ-функціонером однієї з національних олімпійських спортивних федерацій, я – голова Комітету по ЗМІ та зв’язкам з громадськістю Української федерації карате (УФК). Але я не вважаю себе таким вже великим експертом, тому при підготовці цього матеріалу багато спілкувався з провідними фахівцями, зокрема – з Олександром Ларіним, колишнім заступником Міністра молоді та спорту; Сергієм Левчуком, почесним президентом УФК, колишнім головою Державного агентства спорту України; Євгеном Петрушевським, віце-президентом Федерації гандболу, заслуженим працівником фізичної культури і спорту України, доктором філософії (спеціалізації «Фізична культура і спорт»).

Тридцять років радянської інерції 

Отже системний погляд на український спорт, на жаль, починається зі спостереження, що за весь час ті, хто ним керував, ніколи не задавались питанням: для чого, власне, нашій країні спорт, та як треба його розвивати. Наша спортивна система зберігає всі ознаки радянського спорту, хоча від радянської спадщини вже майже не залишилось того, що доїдали три десятиріччя.

Олександр Ларін зазначає, що спорт у будь-якій державі вирішує два головних запити – на престиж нації (спорт вищих досягнень) та на здоров’я нації (масовий спорт). Спортивні досягнення вітчизняних атлетів, коли здіймається наш прапор та лунає наш гімн, дають нам привід пишатися своєю країною та надихають на звершення. Здоров’я нації забезпечує якість життя людей та заощаджує витрати на медицину. Ну, і ще спорт – це велика індустрія бізнесу, видовищ, виробництва, послуг тощо.

Проте – що ми бачимо на цих головних напрямках. Подивимось на спорт  вищих досягнень за найяскравішим показником. Результати збірної України на літніх Олімпійських іграх у XXI сторіччі виглядають наступним чином: 2004, Афіни – 13-е місце у загальному заліку (при 8 золотих медалях), 2008, Пекін – 11-е (7), 2012, Лондон – 14-е (5), 2016, Ріо-де-Жанейро – 31-е (2), 2020, Токіо – 44-е (1). Регрес наявний. 

Тепер щодо здоров’я нації. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в 2019 році за рівнем здоров’я українці перебували на 93-му місці із 169 країн світу. Тобто, хизуватися нічим.

Це – красномовний показник того, що наша спортивна система шкутильгає та буксує, працюючи за радянською інерцією та радянськими лекалами. Вже стало банальним штампом цілком справедливе ствердження, що нечисленні успіхи українського спорту відбуваються не завдяки, а всупереч. І справа тут не в тому, що спортивна сфера недостатньо фінансується державою. Нагадаю, що у Держбюджеті на 2022 рік на розвиток спорту та молодіжної політики виділено 8,2 млрд. гривень. Справа у тім, як ці кошти розподіляються та адмініструються.   

На думку Сергія Левчука, великою системною проблемою українського спорту є той факт, що ним весь час керують слабкі менеджери, які, за його образним висловом, управляють тим, до чого можуть дотягнутися руками. Головне національне спортивне відомство, що багато разів змінювало назву, або віддавали політичним призначенцям, або довіряли господарникам, які займалися матеріальними питаннями, не заморочуючись стратегічними візіями. До речі, єдиним керівником, який свого часу попрацював над серйозним аналізом галузі, був міністр культури (та молоді і спорту за сумісництвом) Володимир Бородянський.  

Наслідком такого ставлення і такого керування стало те, що в українському спорті склалися такі собі анклави, які існують та працюють відокремлено та самодостатньо. Це, зокрема, федерації та спортивні товариства, це шкільний спорт та спорт інвалідів – території, де «чужі не ходять». Там кипить бурхлива діяльність, працюють численні робітники, освоюються державні кошти, пишуться звіти та робиться вигляд, що у нас все йде як треба.

А поруч із цією рудиментарною пострадянською системою в країні успішно розвивається незалежна від державних чиновників індустрія приватних спортивних закладів (мережі фітнес-центрів, спортивні клуби, спеціалізовані центри та ін.) – адже ми живемо у XXI сторіччі в європейській державі.

Кожен з вищеназваних «анклавів» може стати темою окремої великої статті. Але зараз я хотів би подивитися на сферу шкільного спорту. Вона у воєнний час набуває особливого значення – адже саме після наших шкіл до лав армії приходять юнаки, які не можуть підтягнутися на турніку або пробігти крос, яким бракує сили та витривалості. Чому так?  

Спорт починається зі школи

За останні роки в Україні відсутня позитивна динаміка у кількості юнаків та дівчат, які охоплені фізкультурно-оздоровчою та спортивною діяльністю. Вона становить 14,5 % від загальної чисельності українських школярів, і ці відсотки не змінюються протягом багатьох років.

При цьому зауважимо, що мова іде про загальну кількість у 4,5 млн. учнів, які навчаються у 14,9 закладах загальної середньої освіти, та з якими працюють майже 24 тисячі викладачів фізичної культури.

Чому ж такий низький ККД? Головна причина полягає в тому, що відповідальна профільна галузева структура – Комітет з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки України (далі – КФВС МОН) – не має стратегічного напрямку роботи та не розуміє сучасних викликів.

І на практиці копіює функції центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері фізичної культури та спорту – Міністерства молоді та спорту України, зводячи свою діяльність до організації та проведення  фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходів (чемпіонати, гімназіади та ін.), а також займаючись матеріально-технічним забезпеченням.   

Діюча концепція шкільного спорту в системі Міністерства освіти і науки України копіює організацію та проведення дитяче-юнацьких змагань у системі Міністерства молоді та спорту. Це призводить до того, що на  спортивні заходи потрапляють школярі, які і так залучені до складу дитячо-юнацьких спортивних шкіл, тобто – практично одні й ті ж діти приймають участь  у спортивних змаганнях.

Ця обмежена кількість школярів (дивись відсоток вище), як правило бере участь у всіх фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходах під егідою різних міністерств. І часто-густо одна дитина може брати участь у змаганнях з виду спорту, що проводять різні відповідальні організації. А потім у загальній  звітності чиновники рахують та показують її не як одну дитину, а як три або чотири. І все задоволені, адже і бурхлива діяльність в наявності, і державні кошти освоєно. А щодо ефективності – то таке.

Це відбувається, у тому числі, через те, що у структурі КФВС МОН відсутня правильна кадрова політика, і велика кількість працівників не має спеціалізованої освіти. Ба більше: деякі керівні посади очолюють особи без спеціалізованої освіти, стажу та досвіду роботи у сфері фізичної культури та спорту. В системі відсутні стандарти професійного зростання фахівців, які здійснюють заходи з фізичної культури і спорту.

Як наслідок – фактично ігнорується (якщо не саботується) реалізація стратегічної програми Президента України «Здорова Україна» та її складових – загальнонаціональних програм «Активні парки» та «Здорова нація», які були презентовані та узгоджені на Всеукраїнському форумі «Україна 30. Здорова Україна» (червень 2021 р.). Так, протягом тривалого часу не було відпрацьовано жодного напрямку щодо їх реалізації. Хоча у Положенні про КФВС МОН чітко зазначено, що «основним завданням Комітету є участь у реалізації державної політики з фізичного виховання і спорту в навчальних закладах».

Також не виконуються напрямки щодо реалізації Концепції розвитку щоденного спорту у закладах освіти.

У профільній керівній структурі шкільного спорту відсутня система аналізу і узагальнення стану розвитку фізичного виховання і спорту в закладах освіти та здійснення заходів щодо його вдосконалення.

Майже нічого не робиться в плані методичного забезпечення роботи з фізичного виховання і спорту та забезпечення закладів освіти навчальною і навчально-методичною літературою.

Відсутня розробка методичних рекомендації щодо створення умов для якісного оволодіння учнями широким колом рухових умінь, розвитку кондиційних та координаційних фізичних якостей як складових підготовки майбутнього захисника своєї країни.

Тобто робота відомства, як типового анклаву сфери фізичної культури в Україні, ведеться за пострадянською інерцією на суто практичних напрямках, цікавих у матеріальному сенсі. А про стратегічні цілі та перспективи думати ніколи та немає потреби: треба ж проводити чергові змагання, що дублюють роботу інших структур.

То хіба можна дивуватись тому, що сьогодні чимало наших армійських новобранців не здатні виносити нормативні фізичні навантаження та, відповідно, виконувати бойові завдання?

Мені дуже хотілося б писати про всі згадані речі у минулому часі. Але, на жаль, ситуація сьогодні є саме такою, і стратегічне завдання полягає в тому, щоб вона не поширилась на наше післявоєнне майбутнє.

На останок додам, що мої співрозмовники не лише визначили проблеми та виклики, які стоять перед спортом України, але також дали зрозуміти, що мають бачення вирішення проблем та стратегії розвитку. Але це вже може стати темою наступних матеріалів – якщо цей приверне увагу.

Ігор Левенштейн, спортивний журналіст

 

Елена Коваль

Новости

Самое читаемое