Завтра Полу Маккартні виповниться 80 років: згадуємо його концерт у Києві

У першій десятці найавторитетнішого списку видатних рок-музикантів, складеному журналом Rolling Stone, Пол Маккартні з тих, що живуть донині - не самий "віковий". Боб Ділан старший за нього на рік, та й серед "бітлів" головний ветеран за віком - Рінго Старр, якому 7 липня має виповнитися 82 роки. І все-таки сер Пол (якщо бути точним - вони з Рінго - лицарі-бакалаври, на відміну від Ендрю Ллойд Веббера, який вже барон), мабуть, самий невловимий з них у плані стандартного питання: "Хто ви, містере Маккартні ?" Наприклад, для когось він - людина, яка розвалила The Beatles (він дійсно першим з "бітлів" заявив про те, що починає сольну кар'єру), а для когось, навпаки, той, хто, всупереч Джону Леннону, намагався їх зберегти. І т.д. і т.п.

Загалом, Маккартні у кожного свій - як і у автора цих рядків, що напередодні дня народження сера Пола традиційно згадує, як у свої 14 років тягнув на руках через одну з київських вулиць у центрі міста та двори 25-кілограмовий магнітофон «Дніпро- 4», щоб записати у свого однокласника з такого ж магнітофона альбом Abbey Road. І, природно, мені й на думку тоді прийти не могло, що колись я слухатиму Маккартні «живцем», причому не десь, як тоді називали Захід, «за пагорбом», а в Києві. (Взагалі мені не могло прийти в голову і те, що через кілька років я куплю в Лондоні в магазині Beatles Store на Бейкер-стріт плакат, що відтворює знамениту обкладинку Abbey Road - але це вже інша історія).

Той день, 14 червня 2008 року, був схожий на сон. У тому сенсі, що уві сні з правильною драматургією коли здається, що ти ось-ось отримаєш те, що раніше здавалося недосяжним, тут же починають снитися якісь перешкоди – і ти прокидаєшся, так і не отримавши обіцяне. Справа в тому, що такої сили дощу, яким свинцево-чорним небо почало поливати місто за кілька годин до концерту, у Києві, здається, ніколи не було. Автобуси потопали на бруківці на три чверті коліс, а легковики просто встали. Здавалося, що концерт за такої погоди просто не відбудеться.

На виході зі станції метро Хрещатик дощу вже майже не було. Але майже відразу злива знову ринула, барабанячи по розкритих парасольках і заливаючи кишені та сумки, звідки щасливчики діставали запрошення до фан-зон. Втім, до фан-зон треба було ще дійти через щільний засліу тих, кому запрошень не дісталося. Прохід через вузький проміжок між загородженнями, перевірка сумок — і ось фан-зона, прийшовши в яку за півтори години до початку концерту, я виявився там чи не останнім. І стало зрозуміло – концерт відбудеться.

Картина була фантастичною — до самої сцени коливалося суцільне море з тисяч різнокольорових парасольок. Злива стала ще сильнішою, але це вже нікого не хвилювало – люди не відривали очей від сцени. Коли зворотний відлік часу на величезних екранах по обидва боки сцени закінчився і Маккартні, вийшовши на сцену разом зі своїми музикантами, заспівав Drive My Car, приспів And maybе I love you підхопили десятки тисяч голосів. А коли після цього Пол заспівав Jet і зелені лазерні промені, що бризнули зі сцени, пробили потоки дощу над Майданом, голосно вигукнули це коротке звучне слово вже сотні тисяч слухачів.

Оцінивши колективний подвиг, природа нарешті зглянулася, і дощ поступово припинився. Парасолі склали, і сцена стала помітна як на долоні. Невисокий чоловік похилого віку, що стояв переді мною, обернувшись, прокричав у простір: «Я чекав цього дня сорок років!» Товстий і лисий, загорнутий у дешевий поліетиленовий дощовик, він не був схожий на людину, яка сорок років тому могла дозволити собі купити на руках той самий Abbey Road, вартість диска якого в момент появи в Києві дорівнювала місячному заробітку інженера . Швидше за все, він, як і я тоді, слухав записи The Beatles з магнітофонної бобіни, причому у кращому разі записаної з диска, а в звичайному – з іншої бобіни.

І тут немолода жінка в такому поліетиленовому дощовику поклала цьому лисому чоловікові голову на плече. У будь-якій іншій ситуації це освідчення в коханні, котре запізнилося років на сорок, викликало б у підлітків, що стояли поруч, як мінімум поблажливу посмішку, — але не тут. Наступного дня в інтернетівських коментарях до концерту я знайшов дивовижне для «покоління пепсі-коли» спостереження: «Коли мої старі дивилися концерт Маккартні по телевізору, вони ніби стали молодшими на покоління».

Так, це було щастя, тим більше сильне, що майже нереальне. Чоловік у дощовику покривив душею – він не міг чекати на концерт сера Пола у Києві сорок років, бо майже всі ці сорок років це здавалося неможливим. Але іноді неможливе таки трапляється.

Заставне фото: Pinterest