150 років тому у Франції народився один з основоположників жанру «страшилок»

«Гран-Гиньоль», який увійшов в історію світового театрального мистецтва, починав як найменший паризький театр. У 1895-му році паризький драматург Оскар Метеньє купив будинок старої каплиці в глухому куті провулка на Монмартрі і переобладнав його для показу вистав, навіть не прибираючи готичні релігійні скульптури. Але він переобладнав кабінки для сповіді в театральні ложі. Цілком у дусі Монмартра тих років було відвідування цих лож закоханими парочками, які збуджувались від того, що відбувається на сцені. А на сцені відбувалося казна-що. Але для цього повинно було пройти два роки.

Починав «Гран-Гиньоль» як театр, що демонстрував похмурі реалістичні п'єси з життя паризького «дна», яку колишній поліцейський Метеньє прекрасно знав. Театр користувався помірною популярністю, але про славу міг тільки мріяти. Слава прийшла, коли в 1897-му році власником «Грань-Гиньоля» став Макс Морі, під керівництвом якого театр, як пише сьогодні ВВС, «став місцем, де нудотний реалізм зустрів несмачну мелодраму».

Слово «нудотний» тут треба сприймати буквально - на спектаклях театру глядачі непритомніли, їх нудило, особливо вразливі викликали прямо під час вистави швидку допомогу або поліцію, приймаючи те, що відбувається на сцені, за реальність. Щоб зрозуміти це, треба уявити собі, що ви сидите не в залі кінотеатру або перед екраном телевізора або комп'ютера, а в декількох метрах від сцени, на якій, наприклад, розрізають тіла, з яких тече кров. І все це супроводжується відповідними освітленням і музикою.

Зрозуміло, ці жахи було спецефектами, технологічна основа яких в «Гран-Гиньолі» удосконалювалась з кожним роком. П'єси для театру писав в основному Андре де Лорд, який народився в 1869-му році в Тулузі, вдень тихий бібліотекар, а вночі автор творів (в театрі їх було поставлено 150), за які йому дали прізвисько «принц насильства». Є в цьому психоаналітичний душок, яким багато хто пояснював популярність театру - адже, згідно популярній теорії, глядач під час перегляду «страшилок» зживає страхи в глибині своєї душі.

Насправді мова, швидше за все, йшла просто про потяг до гострих відчуттів. Недарма «Гран-Гиньоль» швидко став однією з туристичних пам'яток Парижа, а головними його відвідувачами були іноземці. Причому для них те, що відбувалося на сцені, поєднувалося з почуттями, які вони відчували на шляху до театру або з нього, бо цей район вважався небезпечним для туристів.

Хоча, по суті, «Грань-Гиньоль» експлуатував самі низькопробні людські почуття, саме це і приваблювало в нього глядачів, серед яких було багато іноземних знаменитостей і навіть королі і президенти. Парижан же театр привертав ще й тим, що п'єси, поставлені в ньому, нерідко виходили з подій свіжої поліцейської хроніки, яку вони читали в газетах.

Це можно порівняти с тим, що, наприклад, жителі Лондона, налякані черговим вбивством, скоєним Джеком Різником, могли би майже відразу побачити його інсценування в театрі. До речі, відкритий в Лондоні аналогічний театр протримався лише з 1920-го по 1922-й рік, бо не витримав вимог цензорів, які стосувалися не стільки жахів, скільки відвертих еротичних сцен між цими жахами. У Парижі в цьому сенсі свободи було більше, а з'єднання жахів з еротикою збуджувало глядачів ще більше, не кажучи вже про відвідувачів вищезазначених лож, перероблених з кабінок для сповіді.

«Гран-Гиньоль» працював навіть під час Другої світової війни в окупованому німцями Парижі, але поступово втрачав свою популярність і закрився в 1962-му році, після того, як показав на своїй сцені близько 850 п'єс. Причин для закриття називають дві. Згідно з першою, офіційною, цьому сприяли факти про реальні жахи Освенцима і Бухенвальда. Але тоді виникає питання, як він протримався після закінчення війни ще 17 років? Друга теорія більш правдоподібна - «Гран-Гиньоль» просто не витримав конкуренції з фільмами жахів. Адже саме в цей час Альфред Хічкок своєю стрічкою «Психо» вивів цей жанр на новий рівень.