В Італії померла легендарна жінка-кінорежисер Ліна Вертмюллер

Повідомляючи про смерть Ліни Вертмюллер у своєму будинку в Римі, всі світові ЗМІ згадують про те, що вона була першою в історії жінкою-режисером, номінованою на "Оскара". Формально це так, але насправді відображає сумну ситуацію в нинішній "культурній пресі", тому що практично нічого не говорить сучасному читачеві, який з фільмами Вертмюллер не знайомий, про своєрідність її творчості.

Взяти хоча б цей фільм 1977-го року "Паскуаліно: Сім красунь", за який вона була номінована на режисерський "Оскар". Формально (доводиться повторювати це слово вдруге, але воно тут необхідне) це історія італійського солдата-дезертира часів Другої світової війни, який потрапляє до німецького концтабору, намагається ціною втрати людської гідності там вижити, добивається свого – і повертається до повоєнної Італії, щоб одружитися на юній красуні та забути про все, що було під час війни.

Насправді ж "Паскуаліно" - це трагіфарс (жанр вкрай рідкісний, але Вертмюллер - взагалі "виключення з правил" у сучасному кіно) про те, до якого ступеня морального падіння може дійти людина, але який розповідає про це не з засудженням або навпаки , співчуттям, а з недоброю усмішкою. І в цьому фільм відрізняється від іншої стрічки, яка відразу спадає на думку при перегляді - скандальних "Сало, або 120 днів Содому" Пазоліні.

У Пазоліні дія, що ще більше шокує, шокує настільки, що не здається правдоподібною, теж відбувається під час Другої світової війни, і теж фактично в концтаборі, де знущаються з дівчат-в'язнів. Однак Пазоліні показує на екрані всі ці жахіття з повною серйозністю, ніби доводячи глядачеві - саме так виглядає природа людини, кати огидні, а покірливість їхніх жертв жахає, і це трагічно.

У Вертмюллер ж в "Паскуаліно" ракурс інший - у неї кати огидні не менше, ніж у Пазоліні, а головний герой готовий на все, щоб вижити, але вона робить з цього не трагедію, а саме трагіфарс. Варто лише одному з ув'язнених концтабору збунтуватися і заявити, що краще смерть, ніж постійні приниження, як Вертмюллер змушує його вчинити самогубство неналежним для героїчної смерті чином. І такий у неї не тільки цей фільм, який на "Оскара" міг бути номінований лише у 70-ті роки, короткий період, коли в США панувала незалежне кіно, а й багато інших.

При цьому Вертмюллер демонстративно давала своїм фільмам некомерційні назви, наприклад, "Кривава ворожнеча між чоловіками через вдову, підозрюються політичні мотиви" або "Літня ніч з грецьким профілем, мигдалеподібними очима та запахом базиліка", які неможливо було використати у стандартній рекламній розкрутці. І не випадково трейлер вищезгаданого фільм мало що говорить про його реальний зміст - інакше його було б, м'яко кажучи, складно продати.

Тому масова публіка знала про Вертмюллера мало (точніше сказати, не знала взагалі) - але "її глядач", дивлячись її фільми, розумів, що дивиться роботи одного з найкращих європейських режисерів. І, до речі, її повне ім'я було Аркангела Феліче Ассунта Вертмюллер фон Ельгг Шпаноль фон Брауайх.

Фото: Ліна Вертмюллер на зйомках свого фільму