Свобода від «Свободи». Чому 70 років тому в СРСР почали глушити «вражі голоси»

Практика ефірних воєн народилася ще в 1920-ті — Німеччина блокувала трансляцію радіо Комінтерну з Москви, в СРСР у 1930-ті глушили румунські та німецькі станції. Втім, особливої потреби в цьому не було — радіоприймач в приватному володінні в ті роки — виняткова рідкість.

Ситуація змінилася з закінченням Другої світової і зведенням «залізної завіси». Одна за одною почали з'являтися російські редакції західних радіостанцій, що транслювалися на Радянський Союз. Піонером в 1946-му стала британська корпорація Бі-Бі-Сі, в 1947-му до неї приєднався «Голос Америки», ще через рік — Радіо Ватикану.

На початку квітня 1949 року вийшла в світ постанова Ради міністрів СРСР «Про заходи щодо організації глушіння радіостанцій, які ведуть антирадянське мовлення», а в кінці того ж місяця закипіла практична робота — по всьому СРСР зросли спеціальні радіощогли і станції глушіння. Темпи взяли ударні — до кінця 1949 року обладнали 350 таких станцій, в 1950-му їх число зросло до 600, а до наступного десятиліття перевищило півтори тисячі. Принцип роботи був простий: короткохвильовий передавач з генератором шумів створював перешкоди в певному діапазоні, роблячи прослуховування програм дискомфортним, а то і абсолютно безперспективним заняттям.

На те, що Генасамблея ООН у своїй резолюції від 14 грудня 1950 року засудила глушіння мовлення, Москві було, зрозуміло, плювати.

Розміщувалися «глушилки», головним чином, в західних районах СРСР — Прибалтиці, Україні, Білорусії, а також в Москві, Ленінграді, столицях всіх союзних республік і великих обласних центрах. В одному лише Києві ще в 1980-х налічувалося понад 70 станцій глушіння, як правило, на височинах — вершинах пагорбів (наприклад, на Лисій горі), на даху костелу св. Миколи і т.д. Були вони різних типів — надпотужні, з радіусом дії до двох тисяч кілометрів і місцеві, які втрачали свою силу вже в тридцяти кілометрах від населеного пункту. Влада прагнула, перш за все, перекрити повітря інтелігенції, махнувши рукою на жителів провінційних міст і колгоспників. Не всі, втім, були так безтурботні — зберегся обурений лист в ЦК власкора газети «Соціалістичне землеробство» з вимогою вилучити у колгоспників радіоприймачі, слухають, мовляв, і «Голос Америки», і Бі-бі-сі, та ще й обговорюють крамолу.

Так далеко в Москві не пішли, хоча інший спосіб на корені перекрити доступ до ворожої пропаганди обговорювався, щонайменше, двічі. Йдеться про повну заборону випуску в СРСР короткохвильових приймачів. Вперше це запропонував в середині 1949 року голова Всесоюзного комітету з радіомовлення Олексій Пузин, що направив відповідну доповідну записку тодішньому начальнику Управління пропаганди і агітації ЦК ВКП (б) Михайлу Суслову. Пропозицію прийняли, але після смерті Сталіна випуск приймачів з короткими хвилями був відновлений. До нетривіальною ідеї повернулися в 1984-му, коли ЦК КПРС і Рада Міністрів видали спільну постанову про повне припинення в XII п'ятирічці випуску масових радіоприймачів з КВ-діапазоном. Не встигли…

У ідеологів з ЦК і чекістів, що зберігали співвітчизників від згубного впливу Заходу, теж були свої пріоритети. Головними і найбільш небезпечними ворогами вважалися «Свобода» і «Голос Ізраїлю», яких глушили особливо завзято, в другу категорію визначили Бі-Бі-Сі і «Голос Америки».

Потенційних слухачів це не зупиняло — одні придумували хитромудрі антени, інші встановлювали на свій приймачи кварцові фільтри. Це було того варте — «голоси» були єдиним джерелом альтернативної інформації, досить згадати, що вже в горбачовську епоху про трагедію в Чорнобилі Лондон і Вашингтон повідомили раніше, ніж Москва і Київ. Читання уривків із заборонених в СРСР книг, програми рок-музики (чого вартий один Сєва Новгородцев) — все це перетворювало «голоси» в заборонений плід, що вабив мільйони слухачів.

Недарма в ті роки народився анекдот:

У ГУМі у фонтана стоїть і плаче маленький хлопчик. До нього підходить міліціонер і питає:

— Ти що, загубився?

— Загубився, дядьку!

— Ну, нічого, зараз ми по радіо оголосимо, і тебе батьки тут же знайдуть.

— Тільки, дядечко, якщо можна, оголосіть по Бі-Бі-Сі: мої батьки інше радіо не слухають.

Лише восени 1986-го секретар ЦК Єгор Лігачов і голова КДБ СРСР Віктор Чебріков звернулися в ЦК з пропозицією зняти глушіння з Бі-Бі-Сі і «Голосу Америки». 

Перебудова і Гласність в дії? Як би не так, просто технічні можливості країни були на межі і нагорі вирішили змиритися з меншим злом, щоб спрямувати вивільнені ресурси на більш активне придушення сигналу «Радіо Свобода» і «Голосу Ізраїлю», передачі яких «рясніли злісним наклепом на радянську дійсність». У січні 1987-го вперше за сорок років перешкоди зникли з ефіру Бі-Бі-Сі, в травні того ж року це відбулося на хвилі «Голосу Америки». Але в цілому розрахунок мастодонтів з Політбюро не виправдався — процес, як говорив новий генсек, пішов, і в ніч з 29 на 30 листопада 1988 року всі «глушилки» на території СРСР припинили свою роботу. Про це 8 грудня Михайло Сергійович урочисто оголосив на сесії Генасамблеї ООН. Країна, жити якій залишалося три роки, вступала в нову епоху ...

Максим Суханов, Lenta.UA

На ілюстрації: Стандартна радіощогла станції глушіння