Байдужість або розрахунок? Чому союзники не розбомбили крематорії Освенцима

Понад 1,3 мільйона ні в чому не винних людей депортували в концтабір Освенцим (Аушвіц), — нагадує Мануель Вільяторо в іспанській газеті ABC. Лише деякі дожили до звільнення 27 січня 1945 року. Так чому ж бомбардувальники союзників не стерли табір з лиця землі і не знищили залізниці, за допомогою яких доставляли жертв?

Один з провідних дослідників Другої світової війни, британський історик Ендрю Робертс у своїй книзі «Смерч війни» пише, що лідери антигітлерівської коаліції обговорювали, чи варто бомбити газові камери Освенцима. Така можливість розглядалася на початку 1944 року, проте через ймовірну загибель сотень в'язнів під час бомбардування, а також високі витрати для проведення операції союзники відмовилися від цієї ідеї.

«Ми повністю усвідомлюємо гуманітарну важливість пропонованої операції. Однак ...був зроблений висновок, що найбільш ефективним способом полегшити долю жертв ...є швидка поразка країн Осі», — такою була відповідь Міністерства оборони США на пропозицію про бомбардування. На жаль, до перемоги було ще далеко.

Ще в серпні 1942 року Державний департамент США отримав телеграму представника Всесвітнього єврейського конгресу Герхарта Рігнера, де повідомлялося, що Третій рейх почав масове знищення євреїв в Європі. Тоді Держдепартамент відмовився поширювати цю інформацію як неперевірену. 17 грудня, коли докази були представлені, уряди Сполучених Штатів, Великобританії та десяти інших країн опублікували спільну декларацію, в якій засудили подібну жорстокість і поклали відповідальність за наслідки на Німеччину і Адольфа Гітлера.

Два роки по тому, у квітні 1944-го, два словацьких в'язні — Рудольф Врба і Альфред Ветцлер — здійснили неймовірну втечу з Освенцима і розповіли про свавілля нацистів щодо євреїв. Історик Генрик Свебоцкі стверджує, що звіт на основі їхніх свідчень був направлений у Всесвітній єврейський конгрес у Женеві, Раду по справах військових біженців США, а також у Ватикан і урядам різних країн.

Одним з перших, хто почув історію двох в'язнів, що втекли, став рабин Міхаель-Дов Вайсмандель — учасник Опору в Словаччині. Він зробив все, щоб лідери союзників ознайомилися зі звітом, і вніс свої примітки, де вперше просив про бомбардування Освенцима. Рабин наполягав на необхідності знищення силами ВПС (навіть ціною життя деяких ув'язнених) газових камер і крематоріїв, які, як він вважав, можна легко впізнати за високими димоходами. Вайсмандель усвідомлював, що так можна врятувати життя сотень тисяч депортованих з Угорщини, щойно прибулих в табір.

Ендрю Робертс пише, що в матеріально-технічному плані бомбардування були можливі, оскільки ВПС США і Великобританії вирішили з літа 1944 року поставляти через Італію зброю Армії Крайової для підготовки Варшавського повстання. Фактично літакам потрібно було відхилитися на 300 кілометрів, щоб знищити газові камери Освенцима.

До залізниць, якими перевозили в'язнів, і вузлових станцій, гак був ще менше. Цей факт особливо важливий для Робертса, який вважає, що на початку літа 1944 року «французькі залізничні дороги, станції, склади, об'їзні шляхи» вже були головними мішенями ВПС, які прагнули перешкодити перекиданню німецьких підкріплень після висадки союзників у Нормандії.

У серпні 1944 року ВПС США розгромили виробничий комплекс компанії І.Г. Фарбен в Моновіце, поблизу Освенциму. В результаті атаки загинули 40 єврейських в'язнів і 15 членів СС. «Під час бомбардування літаки могли чітко сфотографувати крематорії Біркенау», — підкреслює Альваро Лосано в книзі «Нацистська Німеччина». Робертс пише, що в'язні концтабору святкували наліт, «попри те, що серед загиблих співвідношення в'язнів і катів було практично три до одного».

У книзі «Моральний бій: історія Другої світової війни» британський історик Майкл Берлі зазначає, що англійці знали про газові камери і крематорії, оскільки їхні літаки-розвідники оснащувалися «об'єктивами, що дозволяли збільшити зображення в чотири або сім разів» і льотчики робили знімки під час польотів над концентраційним табором. Берлі вважає, що англійців цікавив завод синтетичного палива IG Farben, що забезпечував функціонування німецьких БМП, а не порятунок ув'язнених.

У країнах союзників по-різному відреагували на «Звіт Врби — Ветцлера». У Сполучених Штатах Рада по справах військових біженців розглядала кілька варіантів операції. Наприклад, пропонувалося бомбардувати концтабір; поставити по повітрю зброю ув'язненим або навіть направити повітряно-десантні підрозділи, на той момент 82-у і 101-у дивізії, для звільнення Аушвіца. Рада представила свою доповідь в липні 1944 року, але цей документ не був розглянутий військовим відомством.

26 червня того ж року основні єврейські організації США наполягали на тому, що необхідно знищити газові камери, крематорії та сім залізних доріг, що ведуть до Освенцима. Відповідь була категоричною. Міністерство оборони США пояснило, що, попри всі страждання ув'язнених, реальний стан справ полягає в тому, що місія могла провалитися. Військові стверджували, що звільняти табір повинні війська, що наступали на Францію.

Критично до «Звіту Врби — Ветцлера» поставився і помічник міністра оборони США Джон Макклой, який виступав проти бомбардування, бо «її можна було здійснити лише шляхом відволікання значної авіаційної підтримки, необхідної для успіху наших сил у вирішальних операціях в інших місцях». Він також зазначив, що «її ефективність була б настільки сумнівною, що ні виправдовувала б використання наших ресурсів». Його точку зору підтверджує те, що в ході вторгнення 20 серпня 1944 року зі півдня Італії ВПС США втратили 127 бомбардувальників Б-17 «Літаюча фортеця».

Як пояснює Бі-бі-сі в статті «Звіт Освенцима: смілива втеча, яка відкрила світу жахи табору знищення», Джон Макклой також враховував, що в разі провалу місії нацисти з помсти покарають ув'язнених. «Багато хто вважає, що такі зусилля, навіть якщо вони можливі, можуть спровокувати німців на ще більш мстиві дії», — додав помічник міністра оборони США. Крім того, була висока ймовірність загибелі сотень ув'язнених з-за відсутності точності бомбометання.

Англійці відреагували на звіт абсолютно інакше. Імпульсивний Вінстон Черчілль охоче погодився на те, щоб ВПС зробили гак і скинули бомби на Освенцим. Однак, врешті-решт, радникам вдалося його переконати. І знову, як пояснює Ендрю Робертс, відсутність точних даних ускладнювала місію.

«Підтримка Варшавського повстання по повітрю дорого обійшлася ВПС: за шість тижнів у 22 місіях до середини серпня 1944 року зі 181 літака не повернулися 31», — пояснює історик. Зі свого боку, МЗС відмовився здійснювати «місії, які призводять до загибелі людей, і в яких даремно губляться британські літаки». Такою була позиція представників міністерства, які вважали, що євреї «скаржаться».

Зрештою, Освенцим бомбардували, хоча і помилково, 13 вересня 1944 року. Коли бомби впали на бараки, ув'язнені були вдячні, вважаючи, що союзники прийшли, щоб врятувати їх. Для них скинуті дві тисячі бомб, означали свободу. Однак вони не здогадувалися, що метою бомбардування знову був комплекс компанії Farben...