Точка зоруМихайло Пашков

Статус кандидата для України: шанси та виклики

19:15 07 чер 2022.  1523Читайте на: УКРРУС

Співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центра Разумкова Михайло Пашков – про наближення червневий саміт ЄС, на якому буде розглянуте питання щодо надання Україні статусу кандидата на вступ до Євросоюзу. Це – певною мірою момент істини, символічна нагода для Брюсселю у найскладніший момент війни довести солідарність з країною, яка воює за свій європейський вибір.

Останнім часом Київ помітно активізував політико-дипломатичну кампанію з лобіювання кандидатського статусу для Україні. Президент В.Зеленський здійснює серію відповідних перемовин з лідерами країн ЄС, зокрема, він 30 травня виступив з промовою на саміті Євросоюзу. Сформована урядова делегація, яка відвідуватиме столиці найбільш «проблемних» країн ЄС. Нещодавно у столиці Німеччини з аналогічною місією перебував спікер українського парламенту.   

Для України набуття статусу кандидата на вступ до ЄС важливе, з одного боку, тому, що це кладе край стратегічній невизначеності у відносинах з ЄС, інституційно оформлює євроінтеграційний курс Києва і по суті є вироком кремлівським планам «силової реінкарнації» т.зв. пострадянського простору. А з іншого – кандидатство є імпульсом для внутрішніх трансформацій і морально-політичним стимулом для громадян України, які відстоюють своє європейське майбутнє.       

Читайте також: «Хороші росіяни» мають відповідати: чому потрібний Нюрнберг для всіх пропагандистів Кремля

Однак, досі ситуація довкола українського питання залишається невизначеною. За підсумками травневого саміту ЄС італійський прем’єр М.Драги зазначив, що «великі країни Євросоюзу», крім Італії, скептично ставляться до надання Україні статусу кандидата. Слід згадати про обережну позицію німецького канцлера, сумніви щодо  прискорених темпів української євроінтеграції з боку керівництва Нідерландів і Австрії, ініціативу французького президента зі створення для України своєрідного «ерзац-ЄС» у вигляді «європейського політичного співтовариства». До цієї картини варто додати фактор Угорщини, керівництво якої демонструє національний егоїзм, геополітичну безпринципність і майстерність у шантажуванні офіційного Брюсселю.

Суперечливість і неоднозначність позицій деяких країн «старої Європи», щодо українського питання пояснюється багатьма причинами – традиційним спротивом подальшому розширенню ЄС, внутрішніми труднощами, фактором Західних Балкан, масштабом проблем України тощо. Але головний стримуючий фактор – інерція страху перед ядерним шантажем кремлівського диктатора і марні надії налагодити з ним діалог, попри очевидну нинішню недоговороздатність російського режиму. 

Можливо, ліберальний світогляд і рафінована європейська психологія окремих лідерів ЄС не усвідомлюють реальну логіку війни в Україні, коли  агресивна імперія намагається зруйнувати і захопити сусідню країну, фізично знищити її населення. Очевидно цим «несприйняттям» пояснюються наполегливі і принизливі регулярні спроби домовитися з кремлівським диктатором, «гомеопатичний» характер воєнної допомоги Україні і різного роду «мирні ініціативи», що створюють ілюзію можливості політико-дипломатичного врегулювання. 

Отже, не випадково головний європейський миротворець Е.Макрон 4 червня публічно заявив, що «ми не повинні принижувати росію», бо, мовляв, врешті-решт доведеться врегульовувати конфлікт дипломатичними засобами. Це на фоні кровавого жаху російської агресії виглядає не просто як подвійні стандарти, а як блюзнірство і цинізм. Виявляється, що Європі не слід принижувати воєнних злочинців, вбивців, ґвалтівників, мародерів, що вчинили геноцид в європейській країні? Це не риторичне питання, бо в європейському політичному дискурсі помітними є компромісні настрої, причому йдеться про компроміс за рахунок країни-жертви.    

Але головна вразливість ЄС у тому, що він історично несе на собі «прокляття консенсусу». Скільки вже було планів, проектів, пропозицій позбавитися від принципу консенсусу хоча б у важливих міжнародних питаннях! Але й донині механізм ухвалення рішень кваліфікованою більшістю залишається для Урсули фон дер Ляйен і Шарля Мішеля нездійсненною мрією… Втім, таке «замкнене коло консенсусу» паралізує, на жаль, не тільки ЄС, але й НАТО, ОБСЄ, Раду Безпеки ООН тощо…

Отже, ці чинники так чи інакше впливатимуть на атмосферу саміту ЄС, який вирішуватиме питання статусу кандидата для України. І це питання має насамперед політико-безпековий характер, і мова йде про політичну волю і рішучість лідерів ЄС спільно з Україною протистояти російській експансії в Європі.

У цьому контексті головним аргументом є те, що українська армія вже тривалий час тримає оборону східного флангу ЄС, прийнявши на себе удар всієї воєнної потуги країни-агресора. Слід згадати й про майже 30-річний досвід українського руху до ЄС. За ці часи Україна пройшла драматичні випробування, досягла високого рівня інтегрованості з ЄС у різних сферах – від енергетики до зовнішньої політики.

Яким буде рішення Єврокомісії? «Зелене світло» Україні чи чергове «домашнє завдання»?  Чи вдасться забезпечити консенсус лідерів країн ЄС?

Очевидно, що невирішення/відкладення «українського питання» буде критичною помилкою Брюсселю. Це, по-перше, активізує кремль, який сприйматиме таку ситуацію як «поразку» Заходу і вагому перемогу «спецоперації» в Україні. Російська ідеологія озброїться тезами про те, що «ЄС відмовився від України», «українська євроінтеграція зазнала краху» та ін. Паралельно в Європі консолідуються скептики приєднання України до Євросоюзу. Водночас, не важко уявити негативний вплив на настрої в українському соціумі, пожвавлення недобитої «п’ятої колони». 

По-друге, невизначеність ЄС з українського питання, з одного боку, значною мірою девальвуватиме європейську політику на східному напрямі. А з іншого, може викликати внутрішнє протистояння на різних рівнях – між виконавчими і законодавчими структурами ЄС, між країнами-скептиками і групою держав, які послідовно і активно підтримують приєднання України до ЄС.

Однак, говорячи про важливість набуття статусу кандидата, слід мати на увазі принаймні дві важливі речі: а) цей статус зовсім не є членським квитком до ЄС, і попереду складна і тривала переговорна процедура з 35 раундів; б) при всій важливості євроінтеграції для Києва сьогодні топ-пріоритетами є перемога у війні і післявоєнна відбудова країни.

Варто додати, що еволюція відносин Києва і Брюсселя мала складні, кризові і драматичні моменти, що не є приводом для песимізму і сумнівів у незворотності євроінтеграційного руху. Все інше – проросійські наративи.

Процес досягнення консенсусу в ЄС щодо України дійсно не є простим. Але на користь Києва динаміка суспільно-політичних тенденцій, які визначають загальноєвропейський мейнстрим. В Європі тривають тектонічні проукраїнські зміни у громадській свідомості, у позиціях політичних еліт, бізнесу, експертних кіл тощо. На користь України потужна підтримка Європарламенту, проукраїнська налаштованість керівництва Єврокомісії і Європейської Ради, консолідована позиція «прифронтової» Східної Європи, а також солідарність міжнародних інституцій, впливових світових держав – США, Британії, Японії, Австралії, Канади тощо. І це не можуть не враховувати лідери Євросоюзу.

Читайте також: Російські окупанти знову стягують БТГ до північних кордонів України

Крижак Дмитро

Новини

Найпопулярніше