Голлівуд нарешті витратив $ 130 млн на фільм про людей, а не монстрів із коміксів

Біда багатьох кінокритиків у тому, що вони пишуть про нові фільми так, ніби обговорюють їх зі своїми колегами. Причому це їхня професійна хвороба у всьому світі. Ось і, переглядаючи в американському The Wrap замітку про «Мері Поппінс повертається» (у нас стрічка вийшла в прокат тільки вчора, а в США вона демонструється з 19-го грудня), автор цих рядків виявив, що рецензент сконцентрувався на тому, що цікаво самим працівникам кіногалузі. А саме: як новий фільм-мюзикл співвідноситься з екранізацією, що вийшла на екрани в далекому 1964-му році й стала дитячою класикою книжки письменниці Памели Треверс.

Зрозуміло, що в контексті суто професійних розборок комусь може бути цікаво, що режисер нового фільму Роб Маршалл і сценарист Девід Мегі придумали самі, а що взяли в попередників. Але для звичайного глядача це не має значення. І вже зовсім неважливо для тих, для кого в першу чергу фільм знімали – дітей. Це в професійного кінокритика в темряві кінозалу в голові вмикається комп'ютер, а для звичайного глядача ця темнота асоціюється з магією, від якої він очікує головного – пробудження своїх емоцій. Комусь подобається боятися того, що відбувається на кіноекрані, комусь – плакати над стражданнями героїв, комусь – сміятися над їхніми комічними пригодами.

Так от, «Мері Поппінс повертається» виконує головне завдання жанру «фільму, на який ходять всією сім'єю», – викликати в дітей і дорослих сильні емоції, на всі 110%. Особливо чутливих у кінозалі навіть неодноразово пробирає сльоза. Але не від горя, а від радості співпереживання. Фільм захоплює глядача із самого початку й не відпускає до кінця. 

Досягається це в першу чергу, якщо вже починати професійний розбір, за рахунок відмінних музичних сцен, у яких, крім музики й хореографії, цікаві ще й тексти, оскільки творці фільму вклали в них його головні ідеї. Так би мовити, чітко сформулювали їх, щоб глядач не перепрацював, роблячи це самостійно. Наприклад, у сценах подорожі героїв у чарівні світи (до речі, художники фільму попрацювали на рівні «Оскарів» у відповідних категоріях): «А, може все, чого вам не вистачає, живе у вас всередині». Або: «Можливо все, навіть неможливе». 

Крім того, епоха, під час якої відбувається дія фільму, досить схожа на нинішню в США, Британії, так і в усьому світі. Лондон, роки Великої депресії, важкі часи, коли прості люди не можуть виплатити черговий внесок за іпотеку та ризикують утратити свій будинок, а банкіри процвітають. При цьому найпомітніша масовка у фільмі – пролетаріат, який бореться за свої права, чого в голлівудському кіно не було, здається, кілька десятиліть.

Але не треба лякатися: пролетаріат у «Мері Поппінс повертається» не проводить зборів, а в основному танцює, причому деякі хореографічні номери (наприклад, танець ліхтарників ближче до фіналу) поставлені блискуче. Та й усьому фільму саме це слово «блискуче» відповідає найкраще: надто вже він яскравий, причому й у буквальному сенсі цього слова. Тож іти на нього сім'єю варто, що довів уже весь інший світ, у якому фільм за касовими зборами – серед лідерів. Люди скучили за простим зрозумілим кіно, у якому беруть участь теж люди, а не мутанти – герої коміксів. 

Ну а якщо хтось зовсім не знає сюжету, то в двох словах він такий. Як уже було сказано, Лондон, часи великої депресії, молода сім'я, у якій художник рік тому втратив дружину і сам за допомогою сестри виховує трьох маленьких дітей. Важко, але жити можна, якби не візит посланців банку, які хочуть за несплату чергового внеску відібрати будинок, у якому живе сім'я. Здавалося б, трагедія неминуча. Але тут прямо з неба з'являється, скориставшись парасолькою замість парашута, чарівна молода й вродлива чарівниця Мері Поппінс (Емілі Блант буде претенденткою на акторські призи), яка маскується під сувору няню, яка шукає роботу ...

Сергій Семенов, Lenta.UA