В український кінопрокат вийшов фільм-лауреат Каннського кінофестивалю «Подвійне життя Вероніки»

Хоча каламбурити не завжди доречно, але перше, що миттєво спадає на думку, коли починаєш писати про цей фільм – те, «Подвійне життя Вероніки» через тридцять років після свого створення залишає після перегляду подвійне (точніше – подвійне) враження. З одного боку, це, звичайно, вишукане кіно, яке, як то кажуть, «зайде» всім юним любителям артхауса. Особливо – враховуючи молодість головної героїні, сентиментальний сюжет та недомовленість, яку недосвідчений глядач нерідко та хибно сприймає як глибокодумність. Але з іншого боку, ті, хто добре знає історію європейського кіно, побачать у стрічці Кшиштофа Кеслевського масу запозичень з нього, від ідейних до суто образотворчих.

Точніше це сформулювала (і це той випадок, коли хочеться процитувати Вікіпедію) Маріола Янкун-Допартова, яка назвала фільми Кеслевського кітчевим пастишем, який створює оманливе враження глибини. "Пастиш" - це не лайливе слово. Зазвичай його вживають мистецтвознавці, що характеризують той чи інший мальовничий твір, який імітує вже відомі. Пастиш треба відрізняти від пародії, яка стилістично робить те ж саме, але висміює оригінальний твір, що пародується. Пастиш, навпаки, виявляє повагу до оригіналу.

Так, наприклад, свого часу Вуді Аллена їдко назвали "Бергманом для бідних". Не в тому сенсі, що його фільми призначені для небагатої інтелігентської аудиторії, а в тому, що вони призначені для тих, для кого кіношедеври Інгмара Бергмана надто складні чи емоційно тяжкі. Так і фільми Кшиштофа Кеслевського призначені для тих, для кого шедеври Жан-Люка Годара, Лукіно Вісконті та Алена Рене надмірно серйозні.

Проте, якщо тільки глядач не кінознавець із об'ємним бекграундом, задоволення від перегляду майже гарантоване.

Фото: Twitter