У Києві вийшли у прокат фільм-володар Гран-Прі Каннського кінофестивалю та український кіношедевр 1968 року

До Києва нарешті прийшло справжнє кіномистецтво. Коли ми так кажемо, це не означає, що ми проти, наприклад, супергеройських фільмів, про які, до речі, регулярно і докладно пишемо. Просто це не мистецтво (так, до речі, Мартін Скорсезе сказав). а кіновидовище, у чому немає нічого поганого. Зрештою, кіно і виникло як видовище, а мистецтвом його стали вважати тільки на початку 20-х років минулого століття, коли почали створювати за зразком бібліотек фільмотеки. (Іншими словами - прирівняли фільм до книги). А до цього нікому і на думку не спадало, що фільми треба зберігати - як свого часу нікому на думку не спало записувати перші телепередачі, які йшли наживо і зникли для нас назавжди.

Отже, про мистецтво. "Герой" - фільм режисера Асгара Фархаді, події якого відбуваються у сучасному Ірані. Але сюжет (принаймні його початок) такий, що стрічку ніби зняли у Франції чи Італії кінця 50-х років. Подібність підкреслюється тим, що вулиці та житла сучасного Ірану, який знаходиться під санкціями, відрізняються, скажімо так, "матеріальною скромністю". Щоправда, там у офіційному обігу золоті монети, сумку з якими нібито випадково знаходить головний герой фільму.

За збігом обставин, він знаходить її на початку своєї дводенної відпустки з в'язниці, куди посаджений за несплату боргу. Продати ці монети – значить, вийти на волю, але він вирішує знайти власника сумки. Про цей вчинок дізнається преса, яка робить з нього героя (звідси і назва фільму), але потім виявляється, що не все так просто... Все це настільки, як вже сказано вище, подібно до італійського та французького кінореалізму кінця 50-х, що Гран-прі Каннського кінофестивалю виглядає цілком логічно – члени журі просто згадали свою молодість, коли дивилися ці фільми у кінотеатрах чи навчалися на них у кіношколах.

Якщо "Герой" виходить ніби в офіційний кінопрокат, то "Вечір на Івана Купала" 1968 року випуску можна буде побачити тільки в одному кінотеатрі, KINO42 і тільки цими вихідними. Але клопіт окупить себе сторицею – кіношедеври треба дивитися на справжньому кіноекрані. А "Вечір" - це справді в буквальному сенсі цього слова кіношедевр, знятий кінорежисером Юрієм Іллєнком через кілька років після того, як він працював оператором на "Тінях забутих предків" Сергія Параджанова.

Порівнювати два ці фільми не можна, хоча вони обидва належать до жанру українського поетичного кіно. "Тіні забутих предків" традиційно вважаються найкращим його представником, та й взагалі найкращим українським фільмом, а "Вечір", вільна екранізація "раннього Гоголя", йде в такому списку лише на 33-й позиції, що несправедливо. Тому що такого хуліганського у доброму розумінні цього слова сюрреалістичного кіно ми до цього не мали.

Більше того - якщо про "Героя" ми писали, що він нагадує французькі та італійські фільми 50-х років, то у "Вечіра" у 60-ті за яскравістю та незвичайністю для того часу його кіномови не було навіть за кордоном. Вікіпедія розповідає, що коли директор Венеціанського кінофестивалю у 1968 році попросив "Вечір" на конкурс, йому відповіли, що такого фільму просто немає. Якщо так і було, це не дивно – дивно те, що це українське сюрреалістичне кінодиво взагалі випустили тоді у кінопрокат – з огляду на те, що фільм був ще й антирадянським.

Вікіпедія, щоправда, пише, що його "заборонили", але це, можливо, сталося пізніше, оскільки автор цих рядків зовсім юним школярем дивився його в київському кінотеатрі імені Довженка, який нині не існує, - і зазнав справжнього шоку, включаючи естетичний, оскільки цей фільм стояв серед усього ним побаченого окремо від інших. Втім, так само він стоїть в історії українського кіно і зараз – тож до перегляду обов'язковий.

Фото: Facebook