Сьогодні - день народження видатного кінорежисера Інгмара Бергмана: 5 його найкращих фільмів

Зазвичай ми не пишемо про дні народження померлих діячів культури, але для Інгмара Бергмана робимо виняток з тієї простої причини, що його рівня (тут багато різних аспектів, про які - пізніше) не досяг жоден з діячів кіно сьогодення. Отже, Бергман живий досі і дражнить наших сучасників, що працюють у кінематографі, як Джомолунгма - альпіністів.

До речі, біографія великого шведського режисера (саме режисера, оскільки в Швеції Бергман у театрі працював не менше, ніж у кіно, просто ми цих постановок не бачили) – наочний приклад того, про що ми не раз писали. А саме – чи можна покладатися на кінофестивалі та кінопризи для визначення реального стану справ у кіно. Щоправда, щоб розкрити навіть цю локальну тему (як і будь-яку іншу у зв'язку з Бергманом) треба писати окрему статтю, тому обмежимося одним прикладом.

В історії Канського кінофестивалю є кілька режисерів, які були удостоєні його головної нагороди, Золотої пальмової гілки, двічі (тричі – ніхто). Наприклад - Білле Аугуст, режисер, безперечно, гідний, фільми якого навряд чи дивиться хтось, окрім самих данців та журі міжнародних фестивалів. Інгмар Бергман за свою кінокар'єру не отримував її жодного разу, і до 1997 року ситуація перетворилася на анекдотичну. Те, що людина, яка змінила світове кіно, до своїх 79-ти років так і залишилася без головної нагороди Канн, шкодило вже не Бергману, а самому кінофестивалю, який позиціонує себе як найавторитетніший у світі.

І каннські мудреці вигадали, як їм здавалося, вихід зі становища. Вони заснували так звану «Пальму пальм», яку вирішили вручати за сукупність досягнень у кіно, щоб віддати її шведському генію. Церемонія першого вручення нового призу, мабуть, намічалася грандіозною, проте Бергман не відмовив себе в маленькому мстивому задоволенні і, пославшись на хворобу, на неї не приїхав - чим зірвав все свято.

А тепер – про серйозне. Назвати 5 найкращих фільмів Бергмана – штука дуже суб'єктивна, але якщо вибрати якийсь критерій – цілком можлива. Уявімо собі людину, яка не бачила жодного його фільму – а може подивитися лише п'ять. Тоді був би сенс запропонувати йому ту «чудову п'ятірку», де великий швед або взагалі першим відкрив цю тему у світовому кінематографі або довів уже існуючу до недосяжної досконалості.

У цьому сенсі «Сунична галявина» 1957-го року – класичний приклад. 78-річний професор Ісак Борг їде зі Стокгольма до Лунду на церемонію присудження йому чергового високого звання. Замість літака він вибирає автомобіль, який веде його невістка Маріанна, і, проїжджаючи через місця своєї молодості, вдається до спогадів. В результаті він з'ясовує для себе самого, що за його зовні благообразним для оточуючих життям ховається зрада їм близьких йому людей, його черство і егоїзм. Але головне тут все ж таки в тому, що Бергман першим у світовому кіно ввів у тканину традиційної розповіді сни, галюцинації та змішання в одному кадрі подій, що відбувалися з тимчасовим проміжком у десятки років. Надалі цей приклад став традиційним, але для 1957 року це було революційним відкриттям.

Фільм «Причастя» 1961-го року – камерна розповідь про один день священика маленької церкви в шведській провінції. Бергман, син суворого лютеранського пастора, був одержимий тоді атеїстичними сумнівами, які до кінця його життя розвіялися. Як писали рецензенти на той час, головний герой закликає Бога – і, не отримавши відповіді, переконується у цьому, що служить тому, кого немає. Тут, звичайно, є певна наївність – представляти Бога чимось на кшталт телевізора, який повинен включатися при кожному натисканні кнопки – але для того часу сама постановка цієї теми в кіно була новаторською. З формальної точки зору Бергману, як і в «Суничній галявині», вдалося втиснути в події одного дня безлічі різних людських доль.

«Мовчання» 1962-го року – один із найпохмуріших фільмів Бергмана. Сюжет його можна переказати буквально у двох реченнях – дві сестри, Естер та Ганна зі своїм маленьким сином, які їдуть у поїзді, змушені зійти з нього через хворобу Естер у якомусь похмурому місті Тімока. Люди тут розмовляють незрозумілою їм мовою, та й події, які відбуваються тут, незрозумілі (наприклад, час від часу вулицями їздять танки). Естер хворіє в готелі, Ганна, охоплена неясною пожадливістю, яку зрештою задовольнить, блукає містом, а її маленький син – готелем, потрапляючи в якісь сюрреалістичні ситуації на кшталт репетиції циркових карликів, які вбирають його дівчинкою. Вся ця історія, за Бергманом - метафора людського життя, в якій неможливо по-справжньому зрозуміти, що відбувається навколо, а закінчується все і у всіх однаково - смертю (Естер в кінці фільм помирає).

«Осіння соната» 1978-го року – можливо, не найвидатніша стрічка шведського режисера. Між «Мовчанням» та нею – 16 років, за які Бергман зняв кілька фільмів, у тому числі справжні шедеври, як «Шепоті та крики», кінематографічно досконалі, але один одного похмуріший. «Осіня соната» на цьому тлі простіше і зрозуміліше і частково повторює тему «Суничної галявини». Мати, знаменита піаністка (її грає легендарна актриса Інгрід Бергман), заїжджає в гості до дорослої доньки (Лів Ульман) з формальним візитом, який несподівано перетворюється на звичне для фільмів Бергмана з'ясування стосунків. У результаті з'ясовується, що мати, зайнята своєю професією та славою, дочка ніколи не любила, а та все своє життя почувала себе самотньою та зрадженою матір'ю. Але, на відміну від «Суничної галявини», ні до якого каяття це не призводить – мати їде, радіючи, що позбулася домагань дочки. Звичайна сімейна історія, розказана Бергманом з приголомшливою психологічною майстерністю.

Ну і, нарешті, фільм «Фанні та Олександр» 1982-го року, що існує у двох версіях – кінотеатральній (188 хвилин) та телевізійній (312 хвилин). Це абсолютний шедевр (навіть у США фільм примудрився отримати чотири «Оскари»), в якому Бергман розбирається зі своїм дитинством та своїм батьком-пастором. Події розгортаються в Стокгольмі з 1907 по 1910 роки, де маленькі брат і сестра, Фанні та Олександр, після смерті свого батька, директора театру, потрапляють до будинку єпископа Вергеруса, за якого виходить заміж їхня мати. У будинку Вергеруса всі живуть за суворими правилами, де за найменшу провину слідує покарання – з погляду здорового глузду невідповідне, але з погляду єпископа – справедливе, оскільки він вважає, що не карає дітей, а виховує їх.

Тут не можна позбутися думки про те, що так Бергман розправляється зі своїми дитячими спогадами про батька-пастора, гранично їх гіперболізуючи. І що все його «богоборство» 60-х років було спрямоване саме на рамки тогочасного лютеранського способу життя, а не на релігію взагалі. Але це лише один з аспектів «Фанні та Олександра», епопеї, яка включає практично всі бергманівські «фірмові» тема режисера – заплутані сімейні відносини, роль мистецтва в нашому житті і т.д.

І якщо скоротити наш список до одного фільму, то це, мабуть, саме «Фанні та Олександр». Щоправда, у цьому випадку ви позбавите себе задоволення від перегляду інших шедеврів.

Фото: Pinterest