Келії замість камер. З монастиря у Гамаліївці виселять колонію суворого режиму

Храм-в'язниця у селі Гамаліївка — характерний приклад нехтування історико-культурною спадщиною в Україні.

Історія цього пам'ятного місця починається у 1702 році, коли на кошти воронезького сотника Антона Гамалії в слободі з однойменною назвою спорудили дерев'яну церкву. 1709 року, після Полтавської битви, слобода перейшла до родини Скоропадських, а кілька років потому дружина Івана Скоропадського — Анастасія — заснувала тут жіночий монастир, покровителем якого став сам гетьман Іван Ілліч. Монастирський ансамбль, покликаний стати фамільною святинею Скоропадських, складався з собору Різдва Богородиці, Харлампіївської церкви, келій і оборонних мурів з кутовими та надбрамними вежами.

Семиярусний іконостас, прикрашений гербами Скоропадських, вважають одним з найкращих українських барокових іконостасів, а позолочені лампади у соборі експерти називають видатним твором українського ювелірного мистецтва XVIII століття.

На території монастиря були побудовані також гетьманські палати, де іноді жила сім'я Скоропадських. Гетьмана, який помер у 1722 році, поховали у склепі Харлампіївської церкви, тут же у 1729-му упокоїлася Анастасія. У 1733-му поряд з батьками поховали дочку Скоропадських — Уляну. У 1885 році тут був похований Петро Скоропадський — батько останнього гетьмана Павла Скоропадського.

У своєму заповіті Анастасія Скоропадська розпорядилася перетворити монастир на чоловічий, у 1735-му був освячений кам'яний собор Різдва Богородиці. У кінці XVIII століття монастир постраждав від пожежі і був закритий на тривалий час. У 1827-му його відродили знову як жіночий, відремонтувавши і частково перебудувавши всі споруди, у тому числі вежу-дзвіницю.

У 1913-му році, до 300-річчя правління дому Романових імператриця Олександра Федорівна подарувала монастирю новий 320-пудовий дзвін, який привезли залізницею в Шостку, а потім доставили на вололових упряжках до Гамаліївки.

При більшовиках монастир ще деякий час функціонував, хоча у 1921 році монахині були змушені створити кустарну артіль, щоб якось заробляти на життя. Втім, це не допомогло, і у 1924-му монастир остаточно закрили, а у 1928-му зняли подарований імператрицею дзвін, розбили його на шматки і відвезли на переплав. Бароковий іконостас знищили, не забувши зняти позолоту і ікони. Кажуть, місцеві мешканці топили дерев'яними частинами іконостасу свої печі, а ікони пішли на виготовлення столів. У житлових приміщеннях монастиря розміщувалися у різні роки будинок для людей похилого віку, дитячий притулок, клуб, зерносховище.

На початку того періоду Другої світової війни, який в СРСР назвали Великою Вітчизняною війною, коли влада стала загравати з православ'ям, Харлампіївська церква стала парафіяльною для села Гамаліївка. Після війни парафіяни спробували відновити і монастир — єпископ Сумський і Охтирський Іларіон (Прохоров) подав відповідне клопотання до Ради у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР, проте отримав відмову.

У 1956 році Гамаліївський монастир включили до Списку пам'яток архітектури України, хоча, крім Харлампіївської церкви, всі монастирські приміщення перебували в користуванні колгоспу «Нова праця». Храм Різдва Богородиці використовували під зерносховище, у трапезному корпусі був склад матеріальних цінностей, а в дзвіниці — сховище мінеральних добрив і отрутохімікатів. На другому поверсі трапезного корпусу розміщувався сільський клуб, в чернечих келіях проживали сім'ї колгоспників і декілька літніх монахинь, а на монастирському подвір'ї паслася череда колгоспних корів.

У грудні 1961 року влада прийняла досить дивне рішення, передавши «пам'ятник архітектури» на баланс Міністерства внутрішніх справ УРСР, яке перепрофілювало монастир під виправно-трудову колонію суворого режиму.

Уже в січні 1962-го міліцейські начальники взялися за справу, провівши обстеження підземних ходів, якими могли втекти в'язні. Роботи почали з Харлампіївської церкви, де планували відкрити їдальню для засуджених.

Зірвавши дощату підлогу, виявили склеп, де стояла труна з останками Івана Скоропадського. В іншому склепі в труні з горіхового дерева, за спогадами очевидця, лежало тіло молодої жінки, що чудово збереглося, яке при потраплянні повітря почало розсипатися. Можливо, йдеться про дочку Скоропадських — Уляну, або сестру гетьмана Української держави — Єлизавету.

Ексгумація відбувалася у присутності чиновників МВС, офіцерів КДБ і двох представників православної церкви, які відмовилися від пропозиції перепоховати останки гетьмана і членів його сім'ї. Мовляв, ні гетьман, ні його родичі не зараховані до лику святих. Почувши це, один з членів комісії розпорядився забетонувати склепи. Незабаром на трьох самоскидах привезли бетон і залили ним два склепи з останками Скоропадських, а потім засипали щебенем і піском склеп, де стояли шість трун з останками настоятелів і настоятельок монастиря.

Навесні того ж року до села доставили понад 500 засуджених загального режиму, які побудували на території їдальню, медчастину, КПП та інші споруди, необхідні для функціонування зони. Під час робіт була повністю знищена дзвіниця монастиря, яка нібито заважала огляду і скинуті хрести з церкви і собору Різдва Богородиці. Келії ченців перебудували під камери, бійниці у монастирській стіні замурували, не забули також зрівняти із землею і залити асфальтом поховання важливих персон біля північного і південного входів до собору.

25 червня 1962 року ВТК була здана під охорону підрозділу внутрішніх військ і незабаром прийняла перший етап засуджених суворого режиму — близько 550 осіб.

Нові мешканці монастиря розділили собор бетонними перекриттями на три поверхи, влаштувавши там цехи для виготовлення вогнегасників, а в куполі храму встановили бак для води.

Від вібрації працюючих верстатів (встановлених іноді прямо на могильних плитах) шматки старовинної ліпнини відвалювалися, стіни з унікальними фресками за ці роки багато разів білилися. У 1970 — 1973 рр. були повністю знищені всі кутові вежі монастиря, а стіна надбрамної вежі перетворена на частину виробничої зони колонії. Постановою Ради міністрів УРСР від 6 вересня 1979 ансамбль Гамаліївського монастиря знову включили до Списку пам'яток архітектури України, що ніяк не позначилося на його долі.

Лише в епоху незалежної України за президента Віктора Ющенка був виданий указ про виселення Шосткинської виправної колонії №66 з колишньої Гамаліївської обителі. Втім, останній засуджений залишив територію лише у квітні минулого року, хоча дотепер тут залишаються 28 співробітників МВС.

І тільки сьогодні, з прийняттям урядом рішення про створення історико-культурного заповідника «Державотворці Сіверщини» з'явився шанс на повноцінну реставрацію пам'ятника архітектури.

Максим Суханов, Lenta.UA

На ілюстрації : собор Різдва Богородиці на тлі тюремної вежі і колючого дроту