Хто такі к'римчахлар, або як євреї по-кримськотатарськи заговорили

Тисячоліттями євреї жили серед різних народів, втрачаючи своїх синів і дочок, й асимілюючи представників інших етносів, — пише Веніамін Чернухін.

Частково це підтверджує історія кримчаків. Почалося все в першому столітті нової ери, коли єврейські колоністи стали селитися в грецьких містах-колоніях на берегах Чорного моря.

У другій половині VII століття майже весь Крим опиняється під владою хазар, частина яких сповідувала іудаїзм. У X столітті півострів займають печеніги, і під тиском обставин багато хазар вливаються в єврейські громади. Наприклад, ще в IX столітті творець слов'янської абетки Кирило виявив в Херсонесі (під сучасним Севастополем) єврейську громаду, в яку входили і хазари, які прийняли іудаїзм.

У XII столітті сюди приходять половці — тюркомовний кочовий народ, чия мова поширилась в єврейських громадах. Століття по тому Кримський улус став частиною Золотої Орди, а у XV столітті на його території виникло Кримське ханство зі столицею в місті Солхат, яке мало й іншу назву — Крим. Звідси і сьогоднішнє найменування півострова — Крим.

У Солхаті здавна була єврейська громада, в XIV столітті там жив авторитетний вчений Авраам Крим, автор коментаря до Тори «Сфат a-Емет». У місті була синагога, з якої зберігся сувій Тори, датований 1300 роком. Велика громада і дві синагоги були і в Кафі (сьогодні Феодосія) — місті, що спочатку перебувало під владою Венеції, а потім — Генуї. Результатом стала міграція до Криму італійських євреїв, які влилися в місцеву громаду.

В результаті у кожній єврейській групі був свій ритуал. У 1515 році рабин Моше а-Голе (уродженець Києва раббі Моше Бен-Яків, який потрапив до Криму в якості бранця, а потім був викуплений з полону місцевими євреями) склав єдиний молитовник для всієї громади Кафи.

Тим часом в 1475 році колонії Генуї потрапляють в руки Кримського ханства. В кінці XVI кримчаки переходять на мову кримських татар з помітною домішкою слів з івриту, тим самим повністю формуючись як група, відмінна від інших груп єврейського народу мовою і молитовним ритуалом. У Кримському ханстві євреї обробляли сади і виноградники, торгували і займалися ремеслами, виробленням шкір і городництвом. Вони викуповували з татарського полону своїх одновірців, захоплених в Україні, Польщі та Литві, і приймали біженців, що рятувалися від погромів Хмельницького.

Жили євреї в окремих кварталах і платили спеціальний податок (джизія), що накладався на всіх іновірців. При цьому єврейські громади користувалися певною автономією, і випадки зіткнень на релігійному грунті були вкрай рідкі. Великим центром єврейської громади стає в цей час місто Карасубазар (сьогодні Білогірськ). У 1595 році хан Селамет Гірей дарував євреям цього міста податкові та митні пільги. Помітні громади кримських євреїв були в Чуфут-Кале (в перекладі «Єврейський замок») під Бахчисараєм, і в Мангупі, за півгодини їзди від сучасного Севастополя. На узбережжі в різні часи існували єврейські громади в Судаку (Солдайя у генуезців), Балаклаві (Чембало у генуезців) і Алушті.

У 1783 році Крим підпадає під п'яту Катерини Другої і на громаду кримчаків поширюють всі обмеження, накладені на євреїв Російської імперії. Тоді, до речі, і стала звичною назва народу — кримчаки, щоб відрізнити їх від українських та інших ашкеназьких євреїв, що також селились в Криму. Самі кримчаки взяли цю назву для себе лише в другій половині XIX століття. У російських документах до 1917 року вони іменувалися євреями-кримчаками.

В середині XIX століття в Криму з'являється уродженець Єрусалиму рабин Хаїм Хізкіягу Медіні, що багато років прожив в Константинополі. У 1867 році він офіційно обійняв посаду рабина в Карасубазарі, і за двадцять наступних років заснував кілька шкіл, єшиву і реорганізував систему релігійної освіти кримчаків. Після повернення Медіні в Палестину в 1899 році, ряд кримчаків пішов за ним. Кримчакська громада, що виникла в Ерец Ісраель, довгий час мала свою синагогу в Тель-Авіві, яка функціонувала до 1981 року.

У самому Криму до початку XX століття залишилися лише кілька тисяч кримчаків. Понад 50% працездатних чоловіків були ремісниками: шевцями, бляхарями, виробниками збруї для коней, годинникарями, кравцями і т.д., приблизно третина займалися комерцією і торгівлею шкіряними виробами, хлібом, вовною та фруктами, інші — землеробством і садівництвом. Після громадянської війни, голоду і «червоного терору» громада ще поменшала — люди їхали в великі міста Росії і України, близько 200 кримчаків емігрували до Палестини, хтось дістався до Сполучених Штатів. Основним центром кримчаків в 1920-е стає Сімферополь, крім того, в районі Карасубазара створюється два кримчакських колгоспу — «Кримчах» і «Єні (Новий) Кримчах», де колишні городяни-ремісники обробляли виноград, бавовну і пшеницю.

На ці роки припадає діяльність просвітителя і ученого Ісаака Самуїловича Кая — першого кримчака, який отримав ще до революції вищу освіту. Подвижник організував в Карасубазарі першу школу для дітей кримчаків, де викладали рідною мовою. Уже за радянських часів Кая видає перший кримчакський буквар і підручник для початкових класів кримчакських шкіл. У 1926 році в Сімферополі, Севастополі, Карасубазарі, Феодосії працювали клуби для кримчаків. До кінця 1930-х все національні школи та культурно-просвітницькі товариства були ліквідовані, не кажучи вже про синагоги та єшиви.

Івритський алфавіт був заборонений в 1936 році, після чого в наказовому порядку мову перевели на кирилицю. У ці ж роки почала виходити з ужитку кримчакська мова, під натиском російського «старшого брата». Під час Другої світової доля кримчаків («к'римчахлар» мовою кримських татар) не відрізнялася від трагедії інших євреїв — від рук нацистів загинули майже три чверті членів цієї етнічної групи з приблизно дев'яти тисяч.

Дивом вдалося врятуватися кримчакам, які жили в Керчі, де Ісаак Кая зумів затримати екзекуцію, упросивши нацистів запросити Берлін на предмет відповідності кримчаків критеріям єврейства. Там підтвердили їх єврейське походження, але 30 грудня 1941 року Керченсько-Феодосійський десант звільнив місто, і 826 кримчаків були врятовані. Згодом більшості щасливчиків перед повторним захопленням міста німцями вдалося переправитися через Керченську протоку.

Після війни залишилося в живих менш ніж дві тисячі кримчаків, частину з яких депортували з кримськими татарами — влада була не дуже обізнана в релігійно-етнічних тонкощах. Решта кримчаків потроху залишали Крим, до 2000 року на всій території колишнього Радянського Союзу їх налічувалося менше тисячі, близько половини з яких жили на півострові. Нині кримчакське населення Криму становить близько 200 осіб.

Своєрідність цієї єврейської громади проявляється навіть у розмаїтті прізвищ. Піастро, Ломброзо, Конфіно, Анджело, Чепіче — явно італійсько-іспанського походження; Ашкеназі (Ачкіназі), Варшавський, Берман, Лур'є — ашкеназького; Токатлі, Ханбулі, Бакши, Колпакчи — тюркського. Деякі прізвища мають івритські коріння: Песах, Рофе, Леві, Шалом. Є й оригінальні прізвища: Мангуплі (родом з Мангупа), Демерджі (коваль), Таукчі (пташник), Гурджі (родом з Грузії).

У кримчаків була своя оригінальна мова тюркського походження, близька до мови кримських татар, але з вкрапленнями івритських і арамейських слів. Для письма використовувався єврейський квадратний шрифт, хоча фонетично деякі букви вимовлялися інакше, ніж в івриті. Сьогодні, напевно, лише кілька десятків людей похилого віку володіють цією мовою на розмовному рівні.

Коли в кінці 1940-х років радянська влада розгорнула антисемітську кампанію, спливла легенда про те, що етнічно кримчаки — неєвреї, а нащадки народів, що жили в Криму (в першу чергу, хазар, а також скіфів і сарматів), які прийняли іудаїзм. Група кримчакських інтелектуалів звернулася до Верховної Ради та в МВС з проханням визнати їх окремою національністю. Влада прийняла цю гру, і у бажаючих в 1950-х роках з'явився запис у паспорті: «кримчак». Нечисленні прихильники цієї теорії є і сьогодні, в основному, серед тих, хто залишився в Криму і республіках колишнього СРСР.

При цьому більшість кримчаків продовжувала вважати себе єврейської субетнічною групою.

За сторіччя проживання в Криму кримчаки перейняли багато побутових звичаїв у кримських татар. Вид їхніх помешкань, внутрішнє оздоблення, повсякденний одяг — все це не дуже відрізнялося від прийнятих у сусідів традицій, хіба що пейси видавали віросповідання. Молилися кримчаки на розстелених в синагозі килимах, що теж свідчить про місцевий вплив.

Кримчаків часто плутають з караїмами — народом тюркського походження, який вважає себе нащадками хазар. На відміну від євреїв (і кримчаків, як частини єврейського народу), караїми не визнають Талмуд. Караїмів завжди відрізняли від євреїв: і в Криму (де вони служили в особистій охороні ханів), і в Російській імперії (де вони користувалися усіма правами нарівні з росіянами), і в роки війни (коли нацисти майже не чіпали караїмів, знищуючи кримчаків).

Попри нечисленність громади, кримчаки подарували світові безліч талановитих людей. Серед них — відомий поет Ілля Сельвінський, директор російського ПЕН-центру, правозахисник Олександр Ткаченко, генерал армії Володимир Колпакчи, Герой Радянського Союзу Цезар Куніков, американський мультиплікатор Ральф Бакши і т.д.

Майбутнє кримчаків передбачити не важко. Вже зараз більш ніж половина крихітної громади живе в Ізраїлі, де кримчаки збережуться якщо не в якості субетнічної групи, то як євреї, вже точно. Що стосується лічених сотень кримчаків, які залишаються в Криму, то вони розділять долю зникаючих громад.

На ілюстрації: драмгурток клубу кримчаків, Сімферополь, 1926