Як перестати турбуватися та почати ненавидіти. Короткий курс "денацифікації" за 32 дні

За 54 роки життя я не бажав смерті іншим так часто, як за останній місяць.

Тим, чиї особи часто бачив у стрічках новин, і тим, кого у вічі не бачив.

Вже місяць бажаю смерті незнайомим мені людям. Зізнатися, не найрятувальніше заняття.

До 24 лютого 2022 року я був переконаний, що колективної провини не буває. В пекло або в рай вхід по одному – у порядку живої черги.

Через місяць після початку Z-бійні їхні особи втратили для мене індивідуальні риси та злилися у фоторобот серійного вбивці.

Днями я готував репортаж – вдивлявся у знімки, зроблені двома одеситами у розстріляному Харкові. На одному з фото український військовий показує вміст речового мішка вбитого російського омоновця Григор'єва І. В.

Блокнот із двоголовим орлом на обкладинці. Малюнок звірятка мультфільму. Якісь записи. Розбірливий рукописний текст почерк. У школі, певно, був відмінником, старався.

Тут же у речовому мішку збірка Булгакова - "Собаче серце", "Записки юного лікаря", "Ханський вогонь", "Біла гвардія". У мене колись був такий самий.

Він узяв його із собою на "маленьку переможну війну". Погортати між справою, перш ніж денацифікувати мене, єврея-бандерівця з дипломом "вчитель російської мови та літератури середньої школи".

Завдяки цьому диплому я все ще пам'ятаю про "одну сльозу на щоці дитини" . І питання "чи я тремтяча чи право маю?" пам'ятаю. І про небо Аустерліца в очах князя Андрія Болконського.

Я гортаю ці фото з речами вбитого омоновця і намагаюся відчути щось, крім ненависті. Хоч щось.

За ці тижні я бачив сотні інших фото – Маріуполя, Чернігова, Харкова, Києва, Ірпеня, Бучі, Гостомеля. На них сльози. Чи не гіпотетичні. А ще, кров, смерть та руїни.

Та сама дитина, однієї сльози якої не варто щастя всього світу за Достоєвським, зараз боїться дивитись на небо, бо звідти приходить смерть. Від тих, хто вирішив, що мають право.

Мені байдуже, що відчуває зараз старенька мати вбитого під Харковом омоновця Григор'єва. Чи часто вона "ходить на дорогу в старомодному старенькому шушуні" десь у Сиктивкарі, Костромі, Коломні, Великому Устюзі чи Улан-Уде.

На місці, яке відповідало за "милість до занепалих", у мене тепер вирва глибиною в 1200 ракет, випущених українськими містами "народом-богоносцем".

Війна стирає індивідуальне. Презумпція невинності померла під бомбами.

Вони стали злочинцями у той момент, коли віддавали або виконували наказ.

І передові частини вбивць, і мародери, що йдуть в обозі, і українці-колаборанти з окупованих Росією міст.

І ті, хто наказував, і ті, кому наказали, і ті, хто з власної волі. І ті, хто "політикою не цікавлюсь".

І гордий онук слов'ян, і нині дикий тунгус, і друг степів калмик.

Вони могли написати рапорт про звільнення, дезертирувати, прострелити собі ногу, накласти на себе руки.

На відміну від дітей, жінок, людей похилого віку, яких вони вбили, у них був вибір.

Ласкаво просимо до пекла, "мижебрати", - для початку на землі.

"Анна вже розлила масло", як писав улюблений автор покійного омоновця Григор'єва І. В.