В Швеції розкрили секрети скандального присудження Нобелівської премії з літератури

На відміну від майже всіх відомих літературних премій, які присуджуються зазвичай в два-три етапи (називання прізвищ письменників, які увійшли до лонг-лист, потім, як у випадку з «Букером», в шорт-лист, оголошення переможця), Нобелівська премія присуджується в обстановці повної секретності - називається тільки ім'я нового володаря. Навіть список номінантів на Нобелівську премію залишається засекреченим на півстоліття - очевидно, щоб уникнути скандалів.

Але, як відомо, нарив все одно повинен прорватися - і він прорвався, заливши гноєм все навколо премії так, що в 2018-му році її вирішили не видавати і перенести рішення на рік вперед, а за цей час «почистити» список тих, хто її присуджує. Нагадаємо, що все почалося з того, що Жан-Клода Арно, чоловіка поетеси Катаріни Фростенсон, яка була однією з небагатьох «жриць» премії, звинуватили в сексуальних домаганнях 18 жінок. В ході розслідування з'ясувалося, що Арно порушував правило не розголошувати ім'я лауреата премії до його офіційного оприлюднення. Це ім'я йому, можливо, називала сама Фростенсен, яка тут же пішла у відставку. Потім стало відомо, що подібним «зливом», займалися і деякі інші члени Шведської академії, які пішли у відставку слідом за Фростенсен.

На тлі цього скандалу інші, пов'язані з розсекреченням 50 років по тому списку номінантів премії, потьмяніли. І навіть скандальний в цьому сенсі 1970-й становить інтерес тільки для істориків. Але, тим не менше, після того, як Шведська академія оприлюднила зараз список номінантів на «нобеля» того року, проаналізувати його цікаво.

Як відомо, за рік до цього, в 1969-му, році Нобелівську премію отримав ірландський драматург і романіст, класик «абсурду» Семюел Беккет. Вибір, до речі, цілком гідний - якщо тільки не враховувати, що в усьому світі дивляться театральні постановки за п'єсами Беккета і, тим більше, читають його романи від сили кілька десятків тисяч людей. У той же час були в списку претенденти, як мінімум, більш популярні і відомі.

Серед них - Володимир Набоков (Нобелівську премію так ніколи і не отримав), Хорхе Луїс Борхес (не отримав), Генріх Белль (отримав в 1972-му році), Фрідріх Дюрренматт (не отримав), Макс Фріш (не отримав), Грехем Грін (не отримав), Альберто Моравіа (не отримав), Олександр Солженіцин (отримав в 1970-му), Д.Р.Р. Толкін (не отримав), Торнтон Уайлдер (не отримав). У 1970-му році список був майже таким же, але до нього додалися Жорж Сіменон (не отримав), Жоржі Амаду (не отримав), Пабло Неруда (отримав в 1971-му) і, що особливо цікаво, два шведських письменника Харрі Мартінсон та Еівін Юнсон. Чому «особливо цікаво» - тому. що в 1974-му році шведські академіки вирішили не соромитися і присудити премію відразу обом своїм співвітчизникам.

Сканадальним вручення «нобеля» 1970-го року була відразу з двох причин. По-перше, від дебюту Солженіцина в літературі до присудження йому премії пройшло всього вісім років - світовий рекорд, який навряд чи хтось поб'є. По-друге, хоча письменника і публікували на Заході, але головний його твір «Архіпелаг ГУЛАГ» було надруковано в Парижі лише в грудні 1973-го року, і навіть «Серпень Чотирнадцятого» - тільки роком після (англійською - двома роками) присудження письменникові «нобеля».

Таким чином, корпус творів, за які Солженіцина нагородили премією, був незвично для такого випадку малий. І хоча шведська академія заперечувала нелітературні фактори, вони були в наявності. Справа в тому, що «академіки», починаючи з 1958-го року, коли Нобелівську премію отримав Борис Пастернак, робили якісь дивні «па». По-перше, в обгрунтуванні присудження премії Пастернаку вказувалася не тільки його поезія, але й «продовження традицій великого російського епічного роману», хоча всі, хто читав «Доктора Живаго», знають, що роман слабкіше пастернаковских віршів і взагалі, відверто кажучи, слабкий. По-друге, шведські академіки, очевидно, в порядку компенсації, в 1965-му році присудили «нобеля» типовому «радянському класику» Михайлу Шолохову за роман «Тихий Дон», хоча вже з 1928-го року висувалися припущення, що його автором він бути не міг - хоча б тому, що на момент першої публікації роману йому було всього 23 роки.

Так що присудження премії Солженіцину було, схоже, черговою спробою Шведської академії виправити своє реноме перед західною громадськістю вже після вручення нагороди Шолохову. Про це говорить і незвично невеликий часовий інтервал між трьома цими присудженнями - 7 і 5 років. Потім про російськомовного ( та й то - в минулому) письменника згадали вже тільки через 17 років, в 1987-му, коли Нобелівську премію присудили поету Йосипу Бродському, що к цьому часу вже 15 років жив і викладав в США і писав вірші і та есе англійською мовою.

Сергій Семенов, Lenta.UA

Фото: Twitter