Як МДБ розгромило львівський «Союз єврейської молоді»

Ім'я в'язня ГУЛАГу Фелікса Бергера мало що скаже сучасним правозахисникам, та й процес у справі школярів-євреїв, заарештованих в 1949-му у Львові, сьогодні практично забутий. На жаль, згадати про нього змусила смерть голови «Союзу єврейської молоді».

Вочевидь, мова йде про самогубство, бо правоохоронці заявляють, що тіло 89-річного чоловіка було знайдено на підлозі в кухні його квартири, поруч з драбиною і мотками мотузок.

Майбутній політв'язень народився в 1931 році в Одесі. Дід Фелікса був портовим вантажником, батько — військовослужбовцем Червоної армії. Сім'я часто переїжджала — в школу хлопчик пішов у Полтаві, перший клас закінчив у Кременчуці, а війна застала Бергера в Лубнах.

Батько пішов на фронт на початку липня 1941 року, хоробро воював, в 1944-му після прориву блокади Ленінграда був нагороджений в Кремлі. Восени 1945 року він був призначений до нового місця служби — до Львова, і перевіз до столиці Галичини сім'ю.

Цей період запам'ятався підлітку повальними арештами місцевих жителів за український (а іноді і польський) націоналізм, депортацією цілих сімей до Сибіру та Казахстану... Повз в'язниці МГБ на Лонцького, як згадував Фелікс Юхимович, вночі не можна було пройти — доносилися зойки побитих заарештованих.

До євреїв ставилися не краще, на місці зруйнованого німцями єврейського кладовища влада влаштувала базар, а надгробки вивезли, частково вимостив ними тюремний двір — по цім мацевам 17-річного Фелікса скоро поженуть на допити...

У Москві закрили Єврейський театр, в Мінську розчавили вантажівкою великого Соломона Міхоелса, у вузах згадали про відсоткову норму. Все це відбувалося на тлі проголошення держави Ізраїль, яке дуже надихнуло радянських євреїв. «У вересні 1948 року на квартирі нашого однокласника Михайла Шильца зібралися четверо — господар квартири, Льоня Резніков, Ізя Драк і я, — писав багато років по тому Фелікс Бергер. — Ми вирішили створити «Союз єврейської молоді», щоб закликати однолітків домагатися дозволу на виїзд до Палестини. ...Було складено відозву, в якої нічого проти радянської влади не було і не могло бути, оскільки писали її чотири комсомольці».

Відозва пішла по руках, а 1949-й рік «змовники» зустрічали, прикріпивши до штори саморобний прапор — біло-блакитний, з червоною смугою по діагоналі і над усім — жовта зірка... Все просто: прапора Ізраїлю вони не бачили, але знали про національні кольори — білий і блакитний, червоний символізував пролиту кров, а присутність жовтої зірки малося на увазі само собою.

За десятикласником прийшли 17 лютого 1949 року о дванадцятій годині вечора... Його чекав тридобовий конвеєр допитів у Львівському управлінні МДБ і загальна камера — ні ліжок, ні столів, ні табуреток. У кутку — параша, від якої йде нестерпний сморід. Покласти голову на коліна не можна — у двері стук: «Не спати!». «Більшість« мешканців» — місцеві українці, є 12-річні, є 70-річні, — згадував Бергер. — Зустріли мене, єврейського хлопця, сина військового, колишнього комсомольця, як не дивно, дуже добре. Годували, жаліли — навіть більше, ніж своїх, як колись селяни жаліли добрих «паничів». А на Великдень католицький отче освятив мене з усіма і навіть пригостив паскою...».

Хлопцям шили «участь у підпільній антирадянської націоналістичної молодіжної єврейської організації», що тягнуло на 25 років таборів, які і запросив слідчий в Особливої наради. Крім того, чекіст вимагав від Фелікса обумовити батька, а за відмову побив і відправив в карцер з щурами, де юнак спробував накласти на себе руки. Далі була голодовка і вирок, що надійшов з Москви: «всього» 10 років таборів...

У жовтні 1949-го ув'язненого відправили по етапу в каторжний табір Кенгір. Підйом о 4.30 ранку. Робочий день 10-12 годин, на обід — мисочка каші. Три місяці по тому Бергеру пред'явили звинувачення у вбивстві іншого ув'язненого, знову били, підвішували за руки в наручниках. В результаті він взяв на себе чужу провину і був переведений в камеру смертників. Втім, у цій справі юнака виправдали, і закінчував термін він на Східно-Кунградських рудниках.

У 1954-му вийшов указ про звільнення осіб, які вчинили злочини до 18 років. Батька на той час виключили з партії і вигнали з армії, 45-річна мати перетворилася на стару... Симпатії десятикласника до молодого Ізраїлю дорого обійшлися всієї сім'ї. Вчорашній зек одружився, відслужив в армії, влаштувався в Одесі монтажником третього (нижчого) розряду, потім слюсарем-сантехніком, очолив бригаду, отримав 7-й (найвищий) розряд і став майстром-виконробом. Закінчив вечірню школу і вечірній факультет інженерно-будівельного інституту.

Реабілітували Фелікса Юхимовича лише в 1989-му. Він співпрацював з Одеським «Меморіалом», очолював Асоціацію жертв політичних репресій, працював в обласній адміністрації.

У 1990-і Бергер емігрував в США, осів в Міннеаполісі. Як через багато років він опинився в Москві — місті, в якому ніколи не жив, залишається загадкою.

На цьому можна було б ставити крапку (вірніше, три крапки), якби не реакція частини російського сегмента соціальних мереж на смерть цієї людини. «Ну і їхав би у свій улюблений Ізраїль в 1954 році воювати, ...діти вас багато умільців, а як до справи, то краще відсидітися в холодній і нелюбимої Росії»; «Кому він там потрібен зі своїм єврейським союзом? Це в СРСР він міг ним керувати, а в Ізраїлі працювати потрібно»; «Так себе зненавидів?»; «Міг би і раніше, чого 89 чекав?»; «Ось якби не репресували тут, а вислали відразу в Ізраїль, то і до пенсії не дожив би». Тут, напевно, повинні йти міркування про «спадкоємців Сталіна» і тоталітарну спадщину, але їх не буде. По-перше, тому що, коли Сталін помер, більшість цих коментаторів ще не народилися. А інформація про ГУЛАГ вже років 30 років як цілком доступна всім, кого цікавить ця тема. Так що не варто плутати незнання з тваринною ненавистю.

А ось Україна, де одесит Бергер прожив дві третини свого життя, могла б згадати про своє уродженця. І хочеться вірити, що в рамках проекту «Остання адреса» на львівському будинку, з якого чекісти забирали 17-річного школяра, з'явиться табличка на згадку про Фелікса Юхимовича Бергера.

Максим Суханов