Історія Українська революція

Розрив шаблону. Як українські та єврейські націонал-комуністи консенсус шукали

06:30 18 лип.  517 Читайте на: УКР РУС

Євреї — як правило, повністю українізовані вихідці з Полтавської і Чернігівської губерній, — охоче вступали до партії боротьбистів, чиї ідеали їм були близькі.

Кандидат історичних наук, вчений секретар Української асоціації юдаїки Сергій Гирик — про участь єврейської меншини в українському лівому русі у період становлення радянської влади.

Сергій, всім знайомий образ «жида-більшовика», а наскільки були сильні прокомуністичні симпатії в українському середовищі після проголошення УНР? Ліві ідеї знаходили відгук у душі етнічної більшості?

— Безумовно, хоча в цьому випадку «ліві» не означає «більшовицькі». Досить сказати, що цілком ліва Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) мала більшість у Центральній Раді. Щоправда, її погоджувальна політика після перевороту Скоропадського призвела не тільки до остаточного розколу усередині цієї партії, але і до того, що значна частина народних мас перестала підтримувати ідею української державності будь-якою ціною.

Все це удобрювало грунт для більшовицької агітації. Але не тільки більшовицької. Практично весь український національний рух на Наддніпрянщині на той момент був лівим, а гасла УНР — близькі до більшовицьких. І орган ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) — партії Петлюри — зовсім не випадково називався «Робітнича газета».

І лідери цієї партії (другою за впливом в УНР), і більшовики були марксистами, а Директорія відразу заявила, що влада у республіці повинна належати продуктивним класам, буржуазію необхідно позбавити виборчих прав, а на місцях повинні правити Трудові ради з селян, робітників і трудової інтелігенції. Все це дуже нагадувало ідеї більшовиків.

У цей час відбувається розкол основних українських партій, які в більшості своїй і так дотримувалися соціалістичної орієнтації. З УПСР остаточно виділяється ліве крило (боротьбисти, які у березні 1919-го перейменовують свою частину партії в УПСР (комуністів), яке вступає у коаліцію з більшовиками у травні 1919 року).

Приблизно у цей період розчаровується в УНР і єврейське населення... Виною тому погроми чи щось більше?

— Єврейське населення просто намагалося вижити. Зрештою, співробітництво з Директорією було справою кількох лідерів єврейських соціалістичних партій, які продовжили його і з початком погромів.

Але більшість євреїв, переконавшись, що на територіях, контрольованих червоними, погроми жорстко припинялися — сприйняли більшовиків як менше зло. При цьому вони зовсім не прийшли в захват від червоних, політика яких підривала економічну основу містечка. Як представники «дрібної буржуазії» більшість євреїв потрапили до категорії лишенців за радянської влади, втративши чимало прав. Але при цьому їх все-таки не громили. До того ж громадянськими правами, наданими УНР, вони просто не встигли скористатися...

Жертви погрому в Проскурові

І в цих умовах виникає Єврейська комуністична партія (Поалей Ціон), цілком відкрита до співпраці з українськими націонал-комуністами.

— Головним чином це проявилося в контактах з боротьбистами, які отримали в уряді радянської України три портфелі — наркома фінансів, юстиції та освіти.

При цьому вони залишалися єдиною українською національною партією, в якій євреї відігравали значну роль. Так, наприклад, членом ЦК і фактичним керівником Полтавського губкому був єврей Наум Калюжний (Шейтельман). Боротьбистами свого часу були впливові українські офіціозні літературні критики Володимир Коряк (Волько Блюмштейн) і Андрій Хвиля (Олінтер). На низовому рівні відсоток євреїв теж був високий — як правило, це були повністю українізовані вихідці з Полтавської і Чернігівської губерній, які брали українські псевдоніми, писали і виступали по-українськи.

Андрій Хвиля (Олінтер), 1936

Що стосується міжпартійного співробітництва, то в цей період лідери боротьбистів розповідали в гуртках «Поалей Ціон» про діяльність УПСР(к), а єврейські активісти виступали з лекціями у клубах боротьбистів. Анонси цих виступів публікувалися українською мовою і навіть прізвища лекторів українізувалися — так Яків Яшин з «Поалей Ціон» перетворився в Якова Яшко. Налагодилося також листування між ЦК обох партій, і листування ця велося українською мовою, хоча на ряді листів є позначка: «переклад з єврейської».

Ці симпатії, навіть з огляду на ідеологічну близькість, не випадкові. Боротьбисти — єдина з українських партій — з самого початку погромної хвилі закликала до розстрілу на місці без суду і слідства всіх погромників і винних у погромній агітації. Таке ставлення до погромів було навіть більш радикальним, ніж у більшовиків.

Зрештою, єврейські комуністи наполягали на тому, що у кожного народу є свої національні потреби і бачили у боротьбистах — українських націонал-комуністах — природних союзників.

В УПСР(к), що була перейменована влітку 1919-го в Українську комуністичну партію (боротьбистів) — УКП(б) виступали, наприклад, за створення окремої Української Червоної армії. І вимагали представництва в органах влади так званого сільського пролетаріату нарівні з пролетаріатом промисловим. Це не правова казуїстика, адже при рівному представництві безземельного селянства відсоток етнічних українців в Радах значно б зріс. Боротьбисти навіть закликали до створення окремого Совнархозу України для управління всім господарством республіки, який би координував свої дії з Совнархозом РРФСР, але не підкорявся йому. Вони бачили Україну як рівноправного члена майбутньої Всесвітньої федерації радянських республік і Третього Інтернаціоналу — поряд з РРФСР та іншими суверенними республіками.

Проте до Комінтерну боротьбистам як представникам України вступити не вдалося...

— Так, як не вдалося це і ЄКП (Поалей Ціон). Правда, палестинське відділення комуністичної фракції «Поалей Ціон» взяли до Комінтерну як Компартію Палестини. Власне, формальної правонаступницею цієї партії є нинішня Комуністична партія Ізраїлю.

Заснування Компартії Палестини теж справа рук вихідців з українських відділень ЄКП (Поалей Ціон)?

— Значною мірою. Одним із лідерів Палестинської компартії був Вольф Авербух, який очолював раніше ЄКП (Поалей Ціон) в Україні. У 1922 році він виїхав до Палестини, вів агітацію серед місцевого арабського населення під характерним псевдонімом Абу Сіам. Власне, його контакти з арабськими діячами лівого спектру привели до того, що вони не брали участі в антиєврейських заворушеннях 1929 року.

У 1930 році Авербух був висланий британцями за свою діяльність до Радянської Росії, очолював Близькосхідний відділ Комінтерну, координуючи діяльність компартій Палестини і Єгипту. У 1935-му його перевели на профспілкову роботу на Кавказ, рік потому заарештували і розстріляли після другого суду влітку 1941-го.

Плакат Палестинської компартії

Лідери українських націонал-комуністів теж зникли у період Великого терору?

— Лідер боротьбистів Василь Еллан-Блакитний помер своєю смертю у 1925 році, але в цілому репресії проти членів УПСР(к) почалися ще до Великого терору — у 1933-му. Так, арешт поета і першого голови літературного об'єднання ВАПЛІТЕ Михайла Ялового став приводом для самогубства Миколи Хвильового. У 1934-му пройшов процес боротьбистів, коли було репресовано значну частину партійного активу. Ті, хто залишив Україну, пережили соратників на кілька років — наприклад, один з лідерів партії Григорій Гринько — колишній нарком освіти і голова Держплану України, а в 1930-і — нарком фінансів СРСР, чий підпис стояв на всіх радянських банкнотах. Після його арешту в 1937-му було прийнято рішення друкувати паперові гроші взагалі без будь-чиїх підписів через ризик, що наступник теж виявиться «ворогом народу».

Деяким пощастило, наприклад, Олександр Довженко — член партії боротьбистів з січня по квітень 1920 року, виключений пізніше за це з КП(б)У, так і не був репресований. Інші, як колишній нарком освіти і ідеолог українізації Олександр Шумський, закінчили свої дні в ГУЛАГу. Обставини смерті Шумського досі невідомі — чи то він був отруєний у 1946-му після листа Сталіну з тюремної лікарні, то чи був убитий в ході етапування до Києва.

Олександр Шумський

Так чи інакше, ідеологія націонал-комунізму, будь то у єврейському або українською обличчі, зазнала краху як на персональному, так і концептуальному рівні?

— Це складне питання. Зрозуміло, що більшість носіїв цієї ідеології були репресовані. Але, з іншого боку, завдяки боротьбистам і іншим націонал-комуністам, була закладена правова база для розпаду СРСР. У конституції СРСР є прямі запозичення з проекту союзного договору, поданого боротьбистами ще у 1919 році, де прописано формальне право виходу з федеративної держави. Один з колишніх лідерів боротьбистів Михайло Полоз був одним із співавторів Договору про створення СРСР.

Можна, звичайно, сказати, що без лояльності націонал-комуністів СРСР взагалі не відбувся б, оскільки більшовики не мали соціальної бази на національних околицях. У момент підписання договору з більшовиками у 1919 році чисельність партизанських формувань боротьбистів майже зрівнялася з чисельністю Червоної армії на території України. Коли у 1920 році УКП(б) увійшла до складу КП(б)У, в рядах українських більшовиків офіційно налічувалося 25 000 осіб, у боротьбистів — 15 000. І без союзу з боротьбистами і єврейськими націонал-комуністами більшовики не змогли б закріпитися на території України. Вони це розуміли і пішли на великі поступки.

Михайло Полоз

Які саме?

— З 1919 по 1927 рік Народний комісаріат освіти України очолювали, за винятком короткого періоду, колишні боротьбисти. Треба розуміти, що цей наркомат по суті керував усією науковою, освітньою, культурною та видавничою діяльністю у республіці. Вся політика українізації керувалася боротьбистами — починаючи від шкіл до контролю над практично всіма літературними журналами. Під час літературної дискусії 1925 — 1928 років обидва крила були представлені колишніми боротьбистами.

Система освіти, закладена боротьбистами в 1920-х роках, зберігалася весь час радянської влади. Так, були періоди русифікації, але значна частина населення України всі радянські роки отримувала освіту українською мовою — і це спадщина політики боротьбистів. Тому я не говорив би про повний крах їхньої ідеології.

З єврейськими націонал-комуністами складніше — мало того, що їх лідери, як і лідери УКП(б), стали жертвами Великого терору, а й майже всю їхню соціальну базу знищив Голокост. У 1920-ті процес єврейської коренізації йшов не менш активно, ніж коренізації української. У 1938-му він був офіційно згорнут, що спричинило закриття єврейських шкіл, сільськогосподарських і педагогічних технікумів, бібліотек, театрів, ліквідацію національних районів і сільськогосподарських колоній. А після Другої світової, коли єврейське населення України скоротилося на дві третини, по єврейській культурі був нанесений останній удар. На відміну від єврейських українські школи і літературні журнали не закривалися навіть у найважчі періоди гонінь, що дозволило зберегти культурну спадкоємність після здобуття Україною незалежності. І чималу роль у цьому зіграли ті євреї, які в 1920-і пліч-о-пліч з українськими націонал-комуністами будували, як їм здавалося, нову, більш справедливу Україну.

Розмовляв Михайло Гольд

На ілюстрації: Хрещатик, середина 1920-х. Фото: photohistory.kiev.ua

Найпопулярніше