Ціна романтики. Як американців в ГУЛАГ відправляли

Епоха Великої депресії, яка поставила мільйони американців на грань виживання, посилила симпатії до СРСР серед широких верств суспільства. І справа не тільки в лівій пропаганді, просто Радянський Союз сприймався багатьма як країна соціальної справедливості, яка перемогла безробіття і гарантувала кожному місце в житті. Здавалося, капіталізму прийшов кінець, про що говорили не тільки в комуністичній пресі. Так, Джордж Бернард Шоу стверджував в «Нью-Йорк таймс» що радянський експеримент працює, і в Москві з розпростертими обіймами приймуть фахівця в будь-якій області.

Тож не дивно, що 1931 році в радянське торгпредство в Нью-Йорку надійшло майже сто тисяч заяв від американців, які розраховували на роботу в соціалістичному раї, але погано розуміли, що цей «рай» являє собою. Шість тисяч заявок були задоволені, і щасливі власники радянської візи вирушили назустріч своєї мрії.

Про долю деяких з них розповів у своїй книзі «Покинуті» британський письменник Тім Цуліадіс. Серед американських «заробітчан» були представники всіх соціальних груп, але виділялися робітники, звільнені з автомобільних заводів в Детройті, що закрилися. Як відомо, в 1929 році СРСР підписав з Генрі Фордом контракт на будівництво заводу під Нижнім Новгородом, який в 1932-му почав випускати перші автомобілі. Менш відомо, що на цьому заводі працювали сімсот-вісімсот американців, завербовані ще в Детройті.

Так чи інакше, до середини 1930-х в кількох містах СРСР склалося щось на кшталт американського земляцтва, почала видаватися газета Moscow daily news, американці створювали навіть аматорські театральні трупи і команди з бейсболу.

Увагу Цуліадіса привернули історії двох молодих американців — Віктора Германа і Томаса Сговіо. Батька Томаса депортували з США за членство в компартії, і в 1935-му сім'я перебралася до Москви. Батька взяли в 1937-му, а Томас, який працював художником у видавництві, був затриманий співробітниками НКВС в 1938-му біля воріт американського посольства — молода людина хотіла відновити американський паспорт. Термін йому дали «дитячий» — п'ять років таборів, але випустили в 1948-му, і відразу відправили на спецпоселення в Красноярський край, звідки він звільнився лише в 1954 році. Ще шість років знадобилося на повернення в США, де колишній зек написав книгу під промовистою назвою: «Дорога Америка! Чому я став противником комунізму». Олександр Солженіцин чотири посилається на спогади Сговіо у своєму «Архіпелазі ГУЛАГ».

Ще довше тривала радянська епопея Віктора Германа —- уродженця Детройта, чиї батьки емігрували з Російської імперії. Восени 1931 pоку 16-річний Віктор разом з батьками приїхав будувати ГАЗ. Юнак активно займався спортом, а у вересні 1934 року навіть встановив світовий рекорд с затяжних стрибків з парашутом (142 секунди вільного польоту). В кінці 1937 року він був відрахований з Вищої парашутної школи під Москвою, через півроку заарештований і засуджений за шпигунство на 10 років таборів.

Звільнився Віктор в 1949-му і, як і Сговіо, був висланий до Красноярська, де працював тренером з боксу в спортклубі товариства «Динамо». Після реабілітації в кінці 1950-х Герман осів в Кишиневі, де був призначений старшим тренером збірної Молдавії з боксу. Залишивши тренерську роботу, колишній американець зайнявся перекладами з англійської, написав кілька посібників, був консультантом з англійської мови при Спілці кінематографістів Молдавії. І щороку подавав прохання на виїзд, яке було задоволено лише взимку 1976 роки після втручання Держдепартаменту США. Повернувшись на батьківщину, він написав кілька книг, зокрема, про долю сотень робітників автомобільних заводів Форда, завербованих за контрактом в СРСР.

Не всім так пощастило. Наприклад, Джон Тучельській — один з перших американських фахівців, які приїхали в Радянську Росію, так і згинув в далекій країні. У Горькому, де він працював на ГАЗі, Тучельського спочатку виключили з партії, а потім звинуватили в шпигунстві. До кінця слідства він не дожив, померши 16 грудня 1938 року в тюремній лікарні.

Офіційно американців в ГУЛАГу завжди було небагато — на 1945 рік у радянських таборах значилося всього 5 громадян США. При цьому, після звільнення нацистських таборів в 1945-му, ряд в'язнів з американським громадянством виявився в радянській зоні окупації — в 1996 році «Нью-Йорк Таймс» писала про 500 американських військовополонених, «залишених Сталіним як розмінна монета». В історії залишилися також імена 22 американців, збитих над Кореєю і доставлених в табір Кіровський під Красноярськом в 1951 році.

Три книги про перебування в ГУЛАГу залишив Джон Нобл, чия родина володіла німецькою компанією з виробництва фотоапаратів Pentacon. Нобли залишалися в Дрездені до кінця війни, були арештовані радянськими окупаційними властями і відправлені в Бухенвальд, перейменований на той час в «Спеціальний табір №2». Батька Джона звільнили в 1952-му, але сам він відправився добувати вугілля в Воркуту, зрозуміло, не по своїй волі. Влітку 1953-го американець навіть взяв участь в Воркутинському повстанні в липні 1953, дивом передав звісточку про себе на Захід і був звільнений в 1955 році після втручання Держдепу і президента Ейзенхауера.

Окремо стоїть історія Олександра Долгана, батько якого в 1933 році відправився у відрядження в СРСР для роботи інженером на Московському автомобільному заводі. Проте, повернутися додому цінному фахівцю не дали — він сім'єю застряг в Москві, а Олександр, що виріс тут, влаштувався в 1943 році на роботу в посольство США.

У грудні 1948 року під час обідньої перерви він був заарештований МГБ і звинувачений в шпигунстві. Приблизно рік провів на Луб'янці і в Лефортово, де піддавався жорстоким фізичним і психологічним знущанням. Про арешт Долгана було відомо владі США, але там боялися що-небудь зробити, щоб ще більше не нашкодити ув'язненому.

Американця засудили до двадцяти п'яти років таборів, але це був тільки початок. Через півроку його повернули в Москву — в лапи заступника міністра держбезпеки полковника Рюміна, який по-звірячому катував Долгана, змушуючи зізнатися в неіснуючий змові. Звільнили «шпигуна» в 1956-му, з'ясувалося, що його батьків теж катували, мати збожеволіла... Що стосується Олександра, то він влаштувався перекладачем з англійської мови, зблизився з дисидентами, в тому числі, з Солженіциним. Отримати виїзну візу Долгану вдалося лише в 1970 році, а п'ять років потому, вже в США, він видав книгу «Американець в ГУЛАГу». Тортури в катівнях НКВД не пройшли даром — Олександр Долган не дожив і до шістдесяти...

Це лише частина історій людей, що опинилися не в той час не в тому місці, і заплатили за це надто дорого.

Максим Суханов, Lenta.UA

На ілюстрації: «Звалювання трупів в Долині Смерті», малюнок Томаса Сговіо