Траєкторія трансформації: як і чому змінювалися відносини України з НАТО

Насамперед слід зазначити, що Вільнюс для української політики – досить знакове місце. Десять років тому, 2013-го, саме тут, нагадаємо, проходив саміт «Східного партнерства», інтрига якого зберігалася до останнього дня: чи підпише Янукович, який займав тоді пост президента, угоду про асоціацію з Європейським союзом чи ні. Цей крок, зазначали тоді експерти, стане моментом цивілізаційного вибору для нашої з вами країни, відірве її від горезвісного російського світу і відкриє дорогу на Захід. Однак не так сталося, як очікувалося... Янукович, як подейкують у політкулуарах, після дзвінка з Кремля, так і не поставив свій автограф під євроугодою, а в ніч після закриття саміту бійці «Беркуту» жорстко розігнали демонстрацію прихильників євроінтеграції на Майдані.

Саме тоді почалися події, які ми зараз знаємо за назвою «Революція гідності». Далі був розстріл протестувальників, втеча Януковича, анексія Криму, початок АТО на Донбасі та, нарешті, повномасштабне вторгнення Росії. І ось, десять років потому, доля України знову вирішується в столиці дружньої Литви. Дуже лаконічно, але при цьому гранично ємно і влучно сформулював головну думку з приводу Вільнюського саміту НАТО, який відкрився у вівторок, 11 липня, міністр закордонних справ Литви Габіелюс Ландсбергіс, який зазначив, що цей саміт у будь-якому випадку стане історичним: або через досягнення, чи через втрачені на ньому можливості.

Читайте також: Зеленський розкритикував НАТО за кулуарні розмови партнерів щодо України

Володимир Зеленський, який, перебуваючи безпосередньо у Вільнюсі, виступить на дебютному засіданні новоствореної Ради «Україна-НАТО», напередодні традиційно звернувся до українців і, серед іншого, зазначив: «Надзвичайно активно працюємо у ці дні! Ще активніше, ніж будь-коли. І хоча ця робота майже на сто відсотків зараз проводиться за лаштунками, її значення не менш значуще за будь-яку публічну роботу. Усі все розуміють. Кожен лідер, кожна держава. Навіть якщо озвучуються різні позиції, все ж таки очевидно, що Україна заслуговує бути в Альянсі. Не зараз, зараз війна, але нам потрібний чіткий сигнал. І сигнал потрібен саме зараз. Більшість Альянсу – чітко «за» нас, оскільки подвиг українських героїв нагадав усі цінності, заради захисту яких і було створено НАТО. Саме від України залежить безпека на східному фланзі НАТО та де-факто Україна вже в Альянсі. Наша зброя – це зброя Альянсу. Наші цінності – це те, у що вірить Альянс. Наш захист – це саме той елемент формули Європи, який робить його об'єднаним, вільним та у світі. Вільнюс має все це підтвердити. І це велика честь для мене – репрезентувати таких людей і таку Україну!».

«Такі люди» на сьогодні у питанні євроатлантичного майбутнього демонструють небувалу єдність. Проведене нещодавно опитування Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) показало, що абсолютна більшість українців (89%) хоче бачити нашу країну у складі НАТО. Причому, у всіх регіонах більш ніж переконлива більшість підтримує членство в Альянсі: від 79% на сході до 93% на заході країни. При цьому лише для 18% опитаних є прийнятною відмова від вступу до НАТО заради встановлення миру, а для 76% така ціна апріорі неприпустима.

Цілком очевидно, що протягом двох найближчих днів новини з «натівського» Вільнюса сипатимуться як із рогу достатку. Втім, предметні підсумки саміту, де ключовою темою є майбутнє України в Альянсі, доцільно проводити після закінчення, коли буде оприлюднено підсумкове комюніке. І Lenta.UA це неодмінно зробить. Зараз зупинимося на тому, яким був євроатлантичний шлях нашої країни в різні роки і з чим ми підійшли до Вільнюса-2023.

Взимку далекого вже 1992 року Київ відвідав тодішній генсек НАТО Манфред Вернер та запросив Україну до участі у Раді північноатлантичної співпраці. Власне, з цього й розпочалася історія взаємин нашої країни з НАТО. Синхронно з іншими членами СНД Україна приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва у березні 1992-го. Проте офіційним стартом наших відносин з Альянсом вважається 1994 рік, коли Україна приєдналася до програми військового співробітництва Партнерство заради миру. Цей тематично-програмний кейс було створено саме для взаємодії з країнами пострадянського простору та деякими європейськими державами, які не є членами Альянсу.

У першій половині 2000-х тодішній президент Леонід Кучма почав поступово наближати Україну до НАТО: у звітах вітчизняної влади з'явилися щорічні плани співпраці з блоком, також був схвалений план дій «Україна-НАТО», а євроатлантична інтеграція, кінцевою метою якої є вступ до НАТО, було вписано у Військову доктрину України. Тобто, здавалося б, все складається якнайкраще, але на євроатлантичному маршруті України 2004-го виникли серйозні перепони. Справа в тому, що саме після саміту НАТО у Стамбулі, де Кучмі недвозначно натякнули, що без демократичних виборів президента про вступ до Альянсу можна і не мріяти, він викреслив слова про курс з НАТО з Військової доктрини нашої країни.

Утім, це не допомогло йому ще на один термін зберегти в руках владне кермо і після Помаранчевої революції на Банкову прийшов Віктор Ющенко. За його президентства намір вступити до НАТО став офіційним бажанням держави Україна. Проте відчайдушний опір, щедро підкріплений кремлівськими грошима цьому курсу, чинили путінський кум Медведчук та його партія СДПУ(о). Есдеки тоді, серед яких, до речі, був нинішній парламентарій і голова (!) комітету ВР з питань свободи слова та інформації Шуфрич, у будівлі під скляним куполом на Грушевського систематично влаштовували шоу з повітряними кульками, на яких було написано: «НАТО -Ні!». 

Більше того, Медведчук та товариші вирішили ініціювати референдум, на якому громадян запитали б, куди вони хочуть: до Північноатлантичного Альянсу та ЄС чи єдиного економічного простору з Росією? Есдеки активно розгойдували цю тему кілька років. Паралельно з цим прогресивні соціалісти на чолі з Наталією Вітренко влаштовували по всій країні постановочні акції з лейтмотивом «не дамо натівському чоботу топтати українську землю». На превеликий жаль, усі ці шоу проросійських політсил мали цілком конкретний - глобально програшний для України результат. Так, соцопитування 2007 року фонду «Демократичні ініціативи» показало: вступ до НАТО підтримують лише 19,2%, проти – 55% українців. У результаті саміт НАТО в Бухаресті 2008-го для України запам'ятався лише абстрактною обіцянкою про те, що двері Альянсу відчинені. Україна тоді так і не отримала плану дій щодо членства в НАТО, тобто ПДЧ, який має стати початком процедури вступу до Альянсу. Сьогодні ж, коли Фінляндія нещодавно стала повноправним членом Альянсу і без ПДЧ, цей бар'єр на інтеграційному шляху союзники готові прибрати і для України. Про це публічно перед стартом нинішнього саміту НАТО у Вільнюсі заявив міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Але це про майбутнє – а поки що повернемося в день вчорашній, не менш важливий для розуміння загальної картини.

Отже, 2010-го, коли президентом став Віктор Янукович, було взято курс на позаблоковий статус України. Колишній мешканець Межигір'я своїми указами ліквідував міжвідомчу комісію з підготовки України до вступу до НАТО та Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції. Того ж року екс-президент утікач підписав горезвісні Харківські угоди, підтвердивши, що вступу до Альянсу не бажає, бо облаштовує подальше перебування в Україні російської військової бази. Йшлося про дозвіл російському флоту залишатися в Криму до 2042 року в обмін на газові знижки. Як і чим у результаті це рішення відгукнулося тодішній владі – відомо...

Ставлення пересічних українців до НАТО різко змінилося після Революції гідності, анексії Криму та окупації частини Донбасу. Опитування Центру Разумкова влітку 2014-го показало, що 54% наших співвітчизників підтримують вступ до Північноатлантичного Альянсу. АТО на Донбасі суттєво прискорила процеси у відносинах Києва з НАТО. Спочатку Верховна Рада скасувала позаблоковий статус України, потім розпочалася активна участь у різних програмах блоку, включаючи військові навчання та впровадження стандартів НАТО в українську державну архітектуру. У травні 2015-го тодішній президент Петро Порошенко запровадив нову стратегію національної безпеки, одним із головних завдань якої стало формування умов для вступу до НАТО. У березні 2018 року НАТО визнало Україною статус країни-аспіранта на шляху приєднання до Альянсу. Згодом українські нардепи конституційною більшістю у 334 голоси «за» затвердили поправки до Основного закону, які закріпили євроатлантичний та європейський курс України на найвищому рівні.

Потім був лютий 2022-го... На старті повномасштабного вторгнення Росії багато країн НАТО залишалися осторонь і мовчки спостерігали за театром бойових дій, що відбувається. Навіть Польща тоді, зазначимо, відмовлялася надавати Україні будь-які винищувачі, щоб не спровокувати Росію вторгнутися на свою територію і не змушувати НАТО застосовувати 5 статтю договору, коли всі члени Альянсу мають вступити за країну-члена, на яку скоєно напад. Згодом рішучий опір ЗСУ, та й усього українського народу російській агресії змінило політику НАТО, держави-члени якого повільно, але впевнено стали надавати Києву військову підтримку.

У вересні минулого року президент Зеленський, речник Стефанчук та прем'єр Шмигаль підписали заявку на прискорений вступ до НАТО.

Важливо розуміти, що повноправне членство в Північноатлантичному Альянсі, як і в Євросоюзі, дозволяє країні не лише модернізуватись, а й відчутно підвищити безпеку та рівень життя людей. Але перш ніж стати членом організації, країна має виконати низку вимог, зокрема у сфері антикорупційного та оборонного законодавства. За словами міністра оборони Олексія Резнікова, на сьогоднішній день майже 18% стандартів НАТО вже запроваджено, а до кінця року Україна зможе імплементувати 30-35% критеріїв Альянсу. Щодо української армії, то вона за критеріями та стандартами, що публічно визнають іноземні військові експерти та політичні лідери, на сьогодні завдяки отриманому досвіду переважає більшість армій країн-членів Північноатлантичного Альянсу. До речі, свіжий тематичний рейтинг Global Firepower показав, що якщо Україна вступить до НАТО найближчими роками, то стане шостою силою армією в лавах Альянсу і єдиним членом, який має бойовий досвід протистояння загальновизнаному агресору в особі Росії. Загалом з армійським кейсом у нас все, скажімо, м'яко-акуратно – досить непогано. А ось прогалини, причому, на жаль, досить серйозні, поки що залишаються у сфері антикорупційного законодавства і ось тут Зе-влада якраз має застосовувати апробований раніше турборежим.

Читайте також: Україна отримає далекобійні ракети SCALP