Хронологія спіднього. Як еволюціонувала спідня білизна за дві тисячі років

Якщо стародавні єгиптяни носили хоча б пов'язку на стегнах, то греки і римляни, які заклали основи нашої цивілізації, взагалі не мали спідньої білизни, — нагадують автори сайту Istorya.ru, які дослідили трансформацію прихованого від сторонніх очей гардероба. Ні грецький хітон, ні римська туніка навіть близько не нагадували спідню білизну в сучасному розумінні цього слова, хоча частково і виконували її функцію. Щоправда, ліфчик і трусики, які майже неможливо відрізнити від сучасних бікіні, прикрашають римлянок, зображених на мозаїці IV століття. Та це — спеціальна уніформа для спортивних змагань (такі ж труси носили й деякі гладіатори).

Чи означає це, що на людях в ті часи заголялись з легкістю? Зрозуміло, ні. Коли змовники в римському сенаті вбивали Юлія Цезаря, останнім прагненням диктатора було так прикритися, щоб пристойно впасти. Завдання не з легких, бо тога не могла цього гарантувати.

Середземноморська цивілізація не знала концепції штанів, тому ходила буквально з голою дупою. На перському Сході носили широкі шаровари-анаксіріди, на кельтському Заході — облягаючі браки (з цього слова, до речі, народилися і «брюки»), але всі вони сприймалися як вбрання варварів. Лише з початку II століття мода на штани проникає до Римської імперії, хоча законодавчо з нею боролися ще триста років. Проте брюки — верхній одяг, під який нічого не піддягали аж до епохи Відродження.

До цього спідньою білизною вважалася довга сорочка — шеміз. Це в ній, в знак приниження, з'явився в 1077 році в Каноссу імператор Генріх VI просити вибачення у папи Григорія VII. Це в них в 1347 році громадяни Кале вийшли з міста у знак капітуляції перед Едуардом III. Що і увічнено в знаменитій скульптурі Огюста Родена.

Тільки в XIV столітті виникає революційна концепція mutande — «того, що має змінюватися». Але прикривання наготи йшло в протилежному напрямку — від низу до верху. Римський черевик — кальцеум — ставав все вище і врешті-решт перетворився на щось на кшталт колготок, що називалися кальцонес. З однієї французької мініатюри XIV століття стає ясно, що кальцонес могли залишатися свого роду панчохами, але саме вони дали поштовх для створення того, що ми назвали б трусами.

Перше, дуже неясне письмове свідчення належить автору XIV століття Франко Сакетті, який знущається з тих, хто «засовує свої зади в крихітні панчохи (кальцетто)».

Є також кілька письмових середньовічних джерел, які згадують пристосування для підтримки жіночих грудей. Лікар французького короля Філіпа Справедливого Анрі де Мондевіль писав у своїй «Хірургії» в 1312-1320 роках: «Деякі жінки ...вставляють у свої сукні два мішечки за розміром і формою грудей, які щільно до них прилягають. Щоранку вони вставляють їх [груді] в ці мішечки, які при можливості закріплюють відповідної за кольором стрічкою».

Перші образотворчі підтвердження існування спідньої білизни відносяться до середини XV століття. В Кастелло делла Манта збереглася фреска «Фонтан молодості», що зображає старців, які роздягаються, і юнаків, які вдягаються. Наявність трусів не підлягає жодному сумніву!

В кінці XVI століття вони проникли з Італії до Франції, а звідти під французькою назвою «бре» поширилися по Європі. Жіночі труси увійшли в ужиток набагато пізніше чоловічих — в Англії, наприклад, вони остаточно утвердилися до кінця XVIII століття.

Завдяки нещодавнім археологічним знахідкам в австрійському східному Тиролі, ми краще собі уявляємо, що було у середньовічних жінок під сукнями. Під час реконструкції замку Ленгберг під підлогою однієї з кімнат було знайдено скриню, забуту під час будівництва у XV столітті. Чотири фрагменти білизни зі скрині дуже нагадують сучасні бюстгальтери.

А ось знайдені в замку труси, швидше за все, чоловічі. У них злегка звужений донизу крій, а на кінцях є лямки. На картинах, гравюрах і книжкових ілюстраціях чоловіки показані тільки в такій білизні: невеликий шматок тканини, що прикриває сідниці й передню частину, і вузькі лямки, які зав'язуються бантиком з боків. Штани й труси з кальсонами завжди вважалися символом чоловічої сили, а жінки, що носили їх, були забіякуватими дружинами, або дамами низьких моральних підвалин.

Наприклад, ілюстрація німецького перекладу «Про знаменитих жінок» Джованні Боккаччо, опублікованого в 1474 році, показує царицю Семіраміду і двох її придворних дам в трусах. З підписом: «Семіраміда, жінка, що була колись дружиною царя Ніна, переодягнена у хлопчика, свого сина».

У XVI столітті деякі італійські жінки стали носити панталони. На посмертному зображенні Єлизавети I, зробленому в 1603 році, вона в корсеті і панталонах. Крім того, є згадка про те, що у Єлизавети було «шість пар полотняних подвійних штанів з тонкої голландської тканини», зшитих в 1587 році.

Як же люди в цей час купалися? В основному голяками. Але у XVIII столітті голяками могли дозволити собі купатися вже тільки простолюдинки. Справжні ж леді купалися при повному параді: у сукнях, з корсажем, криноліном, в щільній спідній білизні, панчохах, туфельках і навіть очіпкою на голові. В облямівку подолу спеціально вшивали важки, які не давали йому задиратися.

Були, правда, варіанти. Скажімо, при дворі Людовика XIV дами й кавалери купалися в спідній білизні, що викликало подив у іспанців — в Іспанії було немислимим побачити навіть краєчок ноги жінки, не те що споглядати її в намоклій сорочці.

У XVIII столітті ця тенденція збереглася — представники аристократії входили в воду у своїх перуках, чепцях і в сорочках. Втім, вони і вдома водні процедури здійснювали у спідній білизні

Коли пані виходили на берег, купальні сукні буквально обліплювали їх фігури, роблячи доступними кожному погляду жіночу красу. Тому жінки вважали за краще використовувати окремі пляжі й навіть спеціальні купальні машини — сарайчики на колесах, які можна було ввозити прямо у воду разом з купальницею. В окремих випадках це були цілі купальні будинки, і навіть палаци, як «купальна кабіна» короля Альфонса XIII Іспанського.

В середині XIX століття, з появою залізничного сполучення, багатьом європейцям став доступний відпочинок на морі. Питання простого і практичного костюма стало актуальним як ніколи, але радикальне рішення з'явилося через понад півстоліття. Джентльменам в ті часи також належало дотримуватися пристойності, тому оголятися більше, ніж до трико, вважалося моветоном. Однак у Франції звичаї були набагато вільніші. Там для чоловіків з'явився спеціальний смугастий обтягуючий купальний костюм.

У 1860-х роках відбувся перший «розпад» жіночого купального наряду: він розділився на жакет і довгі панталони. Згодом їх замінили широкі штани з легкої тканини й такі ж легкі блузи. Щоправда, відмовитися від обов'язкового кепі на голову тоді так і не наважилися. З роками купальний костюм стає простішим і демократичнішим, а головне — коротшим. Зникають оборки, остаточно відходять у минуле «купальні панчохи» та інші пристосування для «збереження добропорядності».

Але як самостійний елемент гардеробу купальник з'явився тільки на початку XX століття, після того як австралійка Анетт Келлерман в 1907 році пошила купальний костюм на основі чоловічого трико, що облягає тіло й оголює шию, ноги й руки. Костюм призначався для водного водевілю «Венера, яка пірнає», що став прообразом сучасного синхронного плавання.

Це вважалося непристойністю. Костюм Келлерман настільки вразив громадськість, що вона була засуджена як порушниця суспільної моралі та арештована. І не дивно: адже правила поведінки на пляжі вимагали від жінок закривати не тільки тулуб, але і всі інші частини тіла, включно з руками, ногами та шиєю. Прогресивна плавчиня знайшла вихід зі становища, пришивши до купальника ... довгі рукави, панчохи та комір!

З появою простих купальників в 1920-і роки в моду увійшла засмага, у наслідку купальні костюми подолали «заборонену межу» і піднялися ... вище коліна! А щоб утримати дам хоча б у цих рамцях, до публічних пляжів приставляли спеціальну людину з лінійкою (рідше — поліцейського). Його обов'язком було виміряти, наскільки вище коліна закінчується спідниця. Якщо пляжне вбрання дівчини оголювало більше, ніж належало за правилами (в різний час — від 5 до 15 см), її виганяли з пляжу і навіть змушували платити штраф.

Загальна лібералізація поглядів у післявоєнні роки привела до того, що купальний костюм ставав все вільнішим і відкритішим. У другій половині XX століття увійшли в моду бікіні. Майже 10 років ця модель знаходилася в опалі — її засуджували за те, що вона, на думку Ватикану, «відкриває в дівчині все, крім дівочого прізвища її матері».

Творець цієї моделі купальника дизайнер Луї Реар з Франції зіткнувся з протидією влади (презентацію довелося провести в басейні) і навіть ... із саботажем моделей! Йому довелося довго шукати дівчину, яка ризикнула б вдягнути настільки відкритий наряд.

Тріумфальний поступ цієї моделі купальника почався з виходом в 1956-му фільму «І Бог створив жінку» з Бріджит Бардо в головній ролі, де чарівна Бріджит показала, наскільки привабливою і бажаною можна бути в подібному «опальному» купальнику.

Подальша еволюція купального костюма привела до появи в 1960-х так званих монокіні (що прикривають тільки нижню частину і залишають груди повністю голими) від дизайнера Руді Гернрайха. У деяких випадках і без того нескромне вбрання зменшилося до повного мінімалізму — символічних шворочок, що не закривають взагалі-то нічого — мікрокіні і стрінгів, які також винайшов Руді Гернрайх.

У наші дні, через сто років після стягнення штрафів за короткий купальник, ситуація із заборонами на пляжах діаметрально змінилася. Тепер штрафують за надмірно закрите тіло! У 2007-му році ліванським дизайнером Ахедою Занетті був винайдений т. зв. буркіні, купальник для мусульманок, який залишає відкритими лише обличчя і кисті рук. Назва складається зі слів «бурка» (паранджа, хіджаб) і «бікіні».

З 2016-му році у Франції, а пізніше і в ряді інших країн були прийняті закони, що регулюють носіння одягу в громадських місцях. Згідно з ними, на пляжі і в басейни заборонили вхід людям в одязі, «що не відповідає принципам моралі і секуляризму».

З моменту введення заборони за його порушення було оштрафовано безліч жінок. У Каннах, наприклад, штраф становить 38 євро. Чи таке ще буде?

На ілюстрації: еволюція купального костюма