Дослідження світового досвіду стимулювання розвитку переробних галузей харчової продукції (Частина 1)

⦁ Проблематика, історична ретроспектива: 
Державна підтримка: нестабільне фінансування і викривлені інструменти 

Україна весь період незалежності практикує різні форми підтримки, здебільшого, зосереджені на промисловості, зокрема, переробній та вугільній, а також сільськогосподарському виробництві. Історично, Україна успадкувала від Радянського Союзу дотаційні галузі, які підтримувалися через непрозору систему крос-галузевих субсидій, “вмонтовану” в радянську планову економіку. Через відмову від швидких ринкових реформ і поступове запровадження правил ринкової економіки в Україні протягом 90-х років, ця система лише поступово перетворювалась на більш зрозумілу та більш явну систему державної підтримки галузей. Інструментами нової системи стали бюджетна підтримка, податкові пільги, захисні митні бар’єри тощо.

Загалом, попри значні ресурси які на неї виділялися, ця підтримка не була результативною. З першої декади 2000-х частка переробної промисловості у ВВП України скоротилася з 17-18% до трохи більше 10%, попри намагання стимулювати розвиток саме переробних галузей з більш високою доданою вартістю. 

Так, автомобільна промисловість в Україні систематично захищалася високими ввізними митами на автівки. До вступу в СОТ у 2008 році мито становило 25%, зі вступом в СОТ його було знижено до все ще відносно високих 10%. Не дивлячись на це, імпорт навіть в фізичних одиницях дещо переважав внутрішнє виробництво (близько 420 проти 490 тис. автівок у 2008 році), в грошовому ж вимірі він був значно більшим через більшу вартість імпортованих автівок. Водночас, колапс внутрішнього ринку і одночасно різке погіршення умов фінансування в Україні внаслідок світової фінансової кризи 2008 року призвели до сильного падіння галузі, після якої виробництво автомобілів в Україні так і не змогло повноцінно відновитися. Високі мита не вирішували структурних проблем галузі - застарілих технологій, низького рівня локалізації, низької інтегрованості в глобальні ланцюжки виробництва, тощо. Для вирішення цих проблем були потрібні великі інвестиції, для яких в охопленій фінансовою кризою країні не було ні умов, ні джерел фінансування. 

Ще більш невдалим є досвід підтримки Україною вугільної галузі. На українській території вона була в кризовому становищі вже за пізніх радянських часів, через вичерпання легкодоступних для видобутку покладів і технічне застаріння галузі. Низьку ефективність та хронічну збитковість держава намагалася компенсувати за рахунок дотування вугільних підприємств і намагання паралельно фінансувати їхню реструктуризацію. В різних формах ці програми проіснували аж до втрати контролю над більшою частиною вугільних підприємств після російського гібридного вторгнення на Донбас у 2014 році. У 2013 на підтримку вугільної галузі було виділено 15 млрд гривень - майже $2 млрд за тодішнім курсом. 85% цих коштів становило часткове покриття собівартості продукції - тобто доплати на кожну одиницю виробленого вугілля. Зрозуміло, що подібний підхід не стимулював розвитку галузі, а, навпаки, закріплював її дотаційність. На той момент, галузь була глибоко занурена в політичну корупцію і кошти, що виділялися на вугільні шахти, масово розкрадалися. Оскільки жодних захисних або конкурентних механізмів у їхньому розподілі не було передбачено - кошти просто виділялися з бюджету конкретним вугільним державним підприємствам - корумпованим політикам було легко захоплювати контроль над цими підприємствами, “пробивати” необхідні бюджетні видатки і потім розкрадати їх. Під дією цих дотацій вугільна галузь не розвивалася, а, навпаки, забирала значні ресурси з продуктивних секторів економіки на фінансування збитків та політичної корупції. 

Можливо, найбільш різноманітною за кількістю програм в Україні була підтримка сільського господарства. Історично, найбільшим за сумами серед цих програм був спеціальний режим сплати ПДВ, за яким аграрії могли не сплачувати до бюджету різницю між податковим зобов’язанням і податковим кредитом, а використовувати цю різницю для закупівлі виробничих ресурсів. Також декілька років діяв так званий фіксований сільськогосподарський податок розміром в 1% від доходу, який звільняв сільськогосподарських виробників від значної частини інших податків. На піці свого обсягу у 2012-2013, податкова підтримка сільського господарства становила близько $2 млрд. Втім, вона мала певні недоліки - стимулювання масового “сировинного” виробництва зерна на експорт, замість розвитку переробки всередині країни, а також викривлення та ухилення в податковій системі, які призводили до втрат бюджетних ресурсів. Ці недоліки й призвели, кінець кінцем, спочатку до обмеження - у 2016 році, а потім до скасування спеціального режиму ПДВ під тиском МВФ у 2017 році і його остаточної заміни на програми прямої бюджетної підтримки. 

Такі програмі запроваджені у великій кількості і їх список змінюється з року на рік. До прикладу, ось список програм державної підтримки сільського господарства, запланованих на 2022 (останній передвоєнний набір програм):

Читайте також: Дослідження світового досвіду стимулювання розвитку переробних галузей харчової продукції (Частина 3)

⦁ Часткова компенсація вартості сільгосптехніки. 
⦁ Фінансова підтримка заходів в АПК шляхом здешевлення кредитів. 
⦁ Фінансова підтримка розвитку садівництва, виноградарства та хмелярства. 
⦁ Фінансова підтримка розвитку фермерських господарств на 2022 рік (субсидія на одиницю оброблюваних угідь, дотація за утримання корів). 
⦁ Фінансова підтримка розвитку фермерських господарств (часткова компенсація витрат на надані дорадчі послуги, фінансова підтримка фермерських господарств на поворотній основі, доплата на користь застрахованих осіб-членів/голови СФГ ЄСВ, фінансова підтримка новостворених ФГ для отримання с/г дорадчих послуг). 
⦁ Державна підтримка розвитку тваринництва та переробки с/г продукції (відшкодування вартості закуплених племінних тварин, бджіл, сперми та ембріонів). 
⦁ Державна підтримка розвитку тваринництва та переробки с/г продукції (відшкодування вартості тваринницьких об'єктів (до 50% вартості, спеціальна бюджетна дотація за наявні бджолосім’ї). 
⦁ Державна підтримка розвитку тваринництва та переробки с/г продукції (спеціальна бюджетна дотація за утримання кізочок, козематок, ярок, вівцематок, спеціальна бюджетна дотація за приріст поголів’я корів власного відтворення). 
⦁ Державна підтримка нішевих культур. 
⦁ Державна підтримка розвитку картоплярства. 
⦁ Державна підтримка страхування сільськогосподарської продукції (страхування посівів озимої пшениці з державною підтримкою від сільськогосподарських ризиків). 
⦁ Державна підтримка використання меліорованих земель. 
⦁ Розвиток скотарства. 
⦁ Державна підтримка садівництва (трудомістких галузей). 
⦁ Державна програма підтримки садівництва (підтримка малих та середніх виробників до 20 га, компенсація до 50% вартості інвестицій на гектар). 
⦁ Державна підтримка органічного виробництва. 
Для порівняння, у 2021 році таких програм було 11 замість 16, і продовження деяких із них (наприклад, субсидії на вирощування гречки) на 2022 не було заплановано. Більш-менш стабільними є 5 традиційних програм, які постійно працювали останні роки: 
⦁ часткова компенсація вартості сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва; 
⦁ здешевлення кредитів; 
⦁ розвиток садівництва, виноградарства та хмелярства; 
⦁ фінансова підтримка розвитку фермерських господарств; 
⦁ розвиток тваринництва та переробки сільськогосподарської продукції. 

Інші програми були нестабільними - то з’являлися, то зникали і замінювалися на нові. Враховуючи, що мова йде про короткий період у всього кілька років, така нестабільність за визначенням робить подібні програми неефективними. 

Нестабільним є і фінансування програм. Під час війни причина цього зрозуміла - будь-які цивільні видатки у 2022-2023 фінансувалися за “остатковим” принципом. Але фінансування підтримки агросектору було нестабільним й у мирний час. Так, на 2021 рік було передбачене фінансування відповідних програм на рівні 4,5 млрд гривень, натомість в реальності виділено було всього 1,55 млрд гривень. За таких умов, бізнес не може прогнозувати обсяги доступних коштів державної підтримки, а, значить, не може в повній мірі розраховувати на неї плануючи інвестиційні проекти. 

Ситуація погіршується ще й невдалим вибором інструментів, які застосовуються для надання підтримки. Здебільшого це компенсаційні механізми, тобто бізнес спочатку несе певні витрати, інвестиційного або виробничого характеру, а потім держава має компенсувати йому частину цих витрат за рахунок виділеного на програми підтримки бюджетного ресурсу. Враховуючи неможливість прораховувати обсяги підтримки через нестабільне бюджетне фінансування, яке ще й схильне надходити з запізненням ближче до кінця року, бізнес просто не може враховувати державну підтримку при прийнятті інвестиційних та виробничих рішень. За таких умов державна підтримка за визначенням стає неефективною і жодним чином не може допомогти галузевому розвитку. Якщо вона взагалі надходить, то просто дістається в якості неочікуваного додаткового доходу тим чи іншим компаніям, але ніяк не впливає на їхні рішення щодо інвестицій чи розвитку виробництва. 

Водночас, варто відзначити прогрес в дизайні програм державної підтримки останніми роками у підвищенні їхньої стійкості до лобізму та корупції. Програми, створені новою генерацією державних управлінців в останні роки, такі як програма часткової компенсації собівартості сільськогосподарської техніки або програма дешевих кредитів “5-7-9” мають вбудовані механізми захисту конкуренції - адміністрування через банківську систему, доступ бізнесу до програм за максимально простими критеріями, що виключають дискрецію чиновників, тощо. За рахунок цього, такі програми є відкритими для широкого кола приватних компаній і не можуть бути “захоплені” окремими лобістами. Це як сприяє розвитку конкуренції, так і підвищує стійкість програм підтримки до корупційних впливів. 

Таким чином, наразі основною проблемою програм державної підтримки в Україні є їхня нестабільність та ненадійність, через нестабільне бюджетне фінансування та компенсаційні підходи до виділення фінансування. Це робить неможливим для бізнесу якісне врахування програм підтримки при прийнятті інвестиційних рішень. Оскільки ж для розвитку тих чи інших галузей, особливо переробної, потрібні саме інвестиції, відсутність впливу на інвестиційні рішення робить програми підтримки за визначенням неефективними.

Для вирішення цих проблем потрібно: 
а) Гарантувати стабільне фінансування програм підтримки державним бюджетом. Можливим підходом може бути створення спеціальних бюджетних механізмів, на кшталт Дорожнього фонду, які мали б окремо визначені законом джерела наповнення і могли б бути використані виключно на ту чи іншу програму державної підтримки.

В цьому контексті особливо важливу роль можуть зіграти кошти, які виділятимуться на підтримку бізнесу в процесі відбудови України - донорське фінансування, російські репарації або конфісковані активи тощо. Надходження та розподіл таких коштів може бути більш прогнозованим, а програми, фінансовані ними - розплановані на кілька років. В такому випадку, кошти на підтримку бізнесу в рамках відбудови могли б стати гарною альтернативою бюджетному фінансуванню. 

б) Забезпечити дизайн програм через некомпенсаційні механізми - наприклад, щоб бізнес завчасно подавав ті чи інші інвестиційні проекти на програму підтримки, отримував гарантію наявності коштів від банків-учасників програми і далі отримував це фінансування в процесі реалізації інвестиційних проектів. В цих програмах мають бути збережені вже апробовані на практиці механізми захисту конкуренції та протидії корупції, зокрема конкурентне фінансування через банки і прості чіткі критерії для участі в програмах, які не передбачають дискреції чиновників. Остаточно будь-які програми підтримки мають затверджуватися виключно в рамках широкого інклюзивного діалогу між державою та бізнесом з галузями, яким надаватиметься підтримка. При цьому, будь-яка програма державної підтримки має прямо підштовхувати бізнес приймати позитивні інвестиційні рішення, і саме залучені інвестиції мають бути критерієм ефективності будь-якої програми.

2.2. Досвід Індії

Індія є одним із ключових виробників продуктів харчування у світі, займаючи друге місце за площею орних земель. Це найбільший у світі виробник молока, бобових, цукрової тростини та чаю, а також другий за величиною виробник пшениці, рису, фруктів і овочів. Харчова промисловість Індії є однією з найбільших галузей промисловості в країні.

Переробка харчових продуктів включає будь-який вид діяльності, що збільшує додану вартість сільськогосподарської продукції, зокрема включає такі процеси, як класифікація, сортування та пакування, які збільшують термін зберігання продуктів. Сектор харчової промисловості є незамінним для загального розвитку економіки Індії, оскільки забезпечує життєво важливий зв’язок і синергію між сільським господарством і промисловістю. Витрати домогосподарств на продукти харчування суттєво змінилися після прориву ринку оброблених харчових продуктів в Індії, який перейшов від основних продуктів до оброблених харчових продуктів. Разом з цим лібералізація, приватизація та глобалізація режиму після СОТ створили нові можливості для зростання індійської харчової промисловості. Будь-які позитивні зміни в харчовій промисловості також сприятимуть продовольчій безпеці нації.

Усвідомлюючи важливість переробної галузі, центральний уряд надав цьому сектору високу пріоритетність та запропонував низку фіскальних пільг та стимулів, а також схвалив велику кількість спільних підприємств, іноземного співробітництва, промислові ліцензії та пропозиції 100% орієнтованих на експорт підрозділів у різних галузях харчової промисловості. Деякі з важливих кроків у цьому напрямку:

• харчова промисловість включена до списку пріоритетних секторів банківського кредитування з метою забезпечення легкої доступності кредиту для них;
• автоматичне схвалення іноземного акціонерного капіталу до 100% доступне для більшості перероблених харчових продуктів, за винятком алкоголю та пива, а також тих, що призначені для малого сектора (з урахуванням певних умов);
• більшість оброблених харчових продуктів були звільнені від сфери ліцензування згідно Закону (Про розвиток і регулювання) 1951 р;
• у 2007 р. акцизний збір було скасовано на всі види харчових сумішей включаючи суміші швидкого приготування, соєві барі (харчові добавки), а також готові до споживання упаковані продукти як на галетах, тощо.
• сільськогосподарське виробництво та безпека постачання;
• безпека харчових продуктів;
• здоров'я рослин, здоров'я та добробут тварин;
• сільськогосподарська інфраструктура та розвиток села;
• інституційна спроможність.

Індія вперше перетнула позначку в $70 млрд у 2019-20 фінансовому році та зафіксувала загальний приплив ПІІ у розмірі $73,5 млрд.

З метою розвитку переробної галузі в Індії у 1988 році було створено окреме міністерство - Ministry of Food Processing Industries (MoFPI), яке опікується питаннями розвитку та підтримки промисловості переробки харчових продуктів. Міністерство надає різноманітну підтримку, зокрема, фінансову допомогу, консультаційні послуги, технологічний розвиток та інші. Також, в Індії створена National Small Industries Corporation (NSIC), яка забезпечує підтримку малому та середньому бізнесу в Індії, надає фінансову допомогу, консультативну підтримку та інші послуги для розвитку промисловостей, включаючи переробку харчових продуктів.

Індійський ринок швидко розвивається і зазнав серйозних змін з точки зору зміни структури споживання через урбанізацію, зміни гендерного складу робочої сили та зростання темпів споживання. Очікується, що зростаюче споживання продуктів харчування досягне 1,2 трлн доларів США до 2025-26 років завдяки цим факторам.

Для прикладу, в Індії передбачено стимули щодо податку на прибуток, 100% звільнення підприємств харчової промисловості від прибутку протягом перших 5 років і 25 відсотків  протягом наступних 5 років. 100% відрахування дозволено на капітальні витрати для холодового ланцюга або складу.

Кредити харчовим та агропромисловим переробним підприємствам, а також холодовому ланцюгу класифікуються за напрямом «Діяльність сільського господарства для кредитування пріоритетного сектору».

Холодовий ланцюг та післязбиральне зберігання врожаю були визнані інфраструктурним підсектором харчової переробки.

Ключові напрямки стимулювання: легкий доступ до банківських кредитів, податкові пільги та звільнення від оподаткування, стимулювання іноземних інвестицій, спеціальні інститути влади для підтримки і розвитку переробної галузі, стимулювання розвитку суміжних галузей переробки (пакування,  холодовий ланцюг, складське обладнання). 

Додана вартість: у 2022 році - 562.6 млрд дол США, темп зростання 103.1 відс., у 2017 році - 116.9 відс, у 2019 та 2021 роках - 109.6 відс., додана вартість на 1 кв кілометр сільськогосподарських земель - 190.3 тис дол США.

2.3. Досвід Туреччини

На початку 2000-х Туреччина зосередилась на стратегічному плануванню у якому  сільське господарство розглядалося як стратегічний, конкурентоспроможний і багатовимірний економічний сектор.

Закон про сільське господарство був прийнятий у 2006 році, який визначає та регулює політику розвитку сільського господарства та сільських територій відповідно до планів та стратегій розвитку. Було складено перший Стратегічний план Міністерства сільського господарства, який було оновлено у 2012 році на2013-2017 роки. У межах Плану визначено п'ять  стратегічних напрямків:

Виробництво продуктів харчування є важливою частиною турецької економіки. Майже 20% її ВВП забезпечує харчова промисловість і планується подальше розширення.

Турецький уряд поставив собі за мету істотно збільшити виробництво продуктів харчування до 2023 року. Ця загальна мета складається з кількох менших цілей, таких як досягнення 150 мільярдів доларів США валового внутрішнього продукту сільськогосподарської продукції, 40 мільярдів доларів США сільськогосподарського експорту, створення 8,5 мільйонів гектарів зрошувальних площ (у порівнянні з 5,4 мільйонами) та досягнення рейтингу номер один у рибному господарстві порівняно з ЄС.

Туреччина є одним з найбільших експортерів сільськогосподарської продукції в регіоні Східної Європи, Близького Сходу та Північної Африка (EMENA)

Туреччина пропонує значні інвестиційні можливості в секторах агробізнесу, таких як переробка фруктів та овочів, корми для тварин, тваринництво, птиця, молочні продукти, функціональні продукти харчування та рибальство, на додаток до відповідних технологій, ресурсів та інфраструктури (особливо розподілу холодового ланцюга, теплиць, зрошення та добрив).

Очікується, що харчова промисловість Туреччини продовжить розвиватися в найближчі роки. Значна частина цього зростання буде зумовлена демографічними тенденціями, включаючи триваючу урбанізацію, велику кількість молодого населення, збільшення кількості жінок у робочій силі, зростання кількості студентів коледжів та збільшення кількості домогосподарств з однією особою, особливо у великих містах. Багато з цих споживачів, більшість із яких є частиною середнього класу, що зростає, все більше цікавляться зручністю приготованих, готових до споживання продуктів.

Багато перероблених харчових продуктів з Європи мають нульові або низькі імпортні мита згідно з Митним союзом Туреччина-ЄС. Перероблені харчові інгредієнти з ЄС виграють від нижчих витрат на транспортування, узгоджених нормативних структур і знайомства серед турецьких споживачів. Туреччина також має угоду про вільну торгівлю з країнами Європейської асоціації вільної торгівлі. Наприклад, Норвегія продає до Туреччини морепродукти, частина яких йде на переробку харчових продуктів, а Швейцарія продає Туреччині добавки, технологічні добавки та какао. Туреччина має Угоди про вільну торгівлю з 22 іншими країнами, багато з яких включають преференційні тарифні ставки на продукти харчування та сільськогосподарську продукцію.

Туреччина залежить від імпортної рослинної олії для деяких своїх харчових потреб. Малайзія та Індонезія є провідними постачальниками пальмової олії до Туреччини. Україна постачає соняшникову олію.

14 січня 2023 року уряд Туреччини схвалив інвестиційний проект İstanbul Gübre Sanayii Anonim Şirketi (İstanbul Gübre) для підтримки виробництва амонію та карбаміду. В рамках інвестиційного проекту уряд Туреччини затвердив звільнення від мита на машини та обладнання, що поставляються з-за кордону. Звільнення від мита діє протягом інвестиційного періоду. Інвестиційний період закінчується 31 серпня 2027 року.

Інвестиційний проект İstanbul Gübre має загальну вартість 9,4 млрд турецьких лір (500,6 млн доларів США). В рамках інвестиційного проекту İstanbul Gübre створить новий виробничий комплекс в місті Коджаелі для виробництва амонію і карбаміду з річною потужністю 396 000 тонн на рік і 627 000 тонн на рік відповідно. Загальний інвестиційний період становить 5 років, і якщо інвестиція не може бути завершена протягом встановленого часу, турецька влада може надати додатковий період у розмірі половини цього початкового інвестиційного періоду.

Програма стимулювання інвестицій на основі проектів Туреччини була створена в 2016 році з метою заохочення інвестиційних проектів, які сприяють технологічній трансформації промислових секторів, зменшують імпортозалежність економіки та підтримують інвестиційні проекти з високою доданою вартістю з інтенсивними дослідженнями та розробками. Очікується, що інвестиційні стимули сприятимуть зменшенню початкових витрат та часу на окупність інвестицій.

Ключові напрямки стимулювання: стратегічний пріоритет розвитку переробної галузі, пропозиція інвестиційних проектів в секторах агробізнесу, таких як переробка та впровадження відповідних технологій та інфраструктури (особливо розподілу холодового ланцюга, теплиць, зрошення та добрив). В рамках інвестиційних проектів звільнення від мита на машини та обладнання, що поставляються з-за кордону, заохочення інвестицій у проекти, які сприяють технологічній трансформації промислових секторів, зменшують імпортозалежність економіки та підтримують інвестиційні проекти з високою доданою вартістю.

Додана вартість: у 2022 році - 58.5 млрд дол США, темп зростання 128.9 відс., у 2018 році -  108.3 відс., додана вартість на 1 кв кілометр сільськогосподарських земель - 77.5 тис дол США.

Читайте також: Дослідження світового досвіду стимулювання розвитку переробних галузей харчової продукції (Частина 2)