26 вересня 1969 року в Лондоні вийшов останній альбом The Beatles – Abbey Road

Зараз, здається, вже не залишилося "бітломанів" (а інших меломанів ці деталі навряд чи цікавлять), які не знали б, що хоча альбом Let It Be вийшов пізніше за Abbey Road, матеріал до нього був записаний раніше. Це, до речі, позбавило сенсу тези, яка була в ході серед українських шанувальників The Beatles, коли на початку 70-х років до нашої країни завезли контрабандою Let It Be - мовляв, "бітлам" справді було час розлучатися один з одним, якщо вони почали грати музику такої посередньої – посереднього, природно, в порівнянні з іншими їх пізніми альбомами – якості.

Потім, коли стало ясно, що останнім альбомом "бітлів" був саме Abbey Road (востаннє вся четвірка записувалася разом наприкінці серпня 1969-го року на I Want You, вона ж She's So Heavy), з'явилася інша версія - мовляв The Beatles розпалися саме тому, що розуміли, що не зможуть зіграти нічого кращого. Щодо "кращого" можна посперечатися, але слово "більш досконалого" тут цілком доречно - слово "моцартіанство" першим спадає на думку, коли вкотре за всі минулі роки переслуховуєш Abbey Road зараз.

Певний парадокс (а насправді - логіка) полягає в тому, що саме з цієї причини британські та американські музичні критики здебільшого сприйняли Abbey Road прохолодно і називали його занадто "зализаним" і таким, що "неможливо зіграти наживо". Перша претензія була взагалі нісенітницею, оскільки "бітли" задовго (за мірками своєї, що не має аналогів за швидкістю, творчої еволюції) до цього пішли зі сцени.

Що ж до другої претензії, це все одно, що, повертаючись до Моцарта, говорити, деякі його речі " зализані " у порівнянні з " трагічним звучанням " Бетховена. Хоча і Бетховен має чудові ліричні твори, а згадали ми його ще й тому, що саме зіграна Йоко Оно "Місячна соната" надихнула Леннона на композицію Вecause з того ж Abbey Road. Там, до речі, важлива ще й роль Джорджа Мартіна, якого часто називають "п'ятим бітлом", що створив з триголосся Леннона, Маккртні та Харрісона ефект дев'яти голосів.

Зазначимо, що київські любителі рок-музики того часу розібралися у значенні Abbey Road в історії цього жанру набагато швидше за британських та американських музичних критиків. Як згадують "ветерани-бітломани", якщо завезені контрабандою альбоми інших рок-гуртів коштували на нелегальному ринку приблизно половину зарплати за місяць рядового інженера, то Abbey Road - всю зарплату цілком.

Зараз Abbey Road, як правило, вважається найкращим альбомом The Beatles, а його обкладинка - однією з найкращих в історії рок-музики. Тут цікаво ще й те, що. за численними свідченнями сучасників, "бітли", які пересварилися вже під час запису "Білого альбому", на записі Abbey Road були  під час роботи дуже дружні. Про це, до речі, говорить і те, що найкращі пісні авторства Рінго Старра та Джорджа Харрісона за час, коли вони були ще "бітлами", записані саме на Abbey Road. (Погляньте, як Харрісон допомагає Старру під час створення Рінго Оctopus's garden).

Що ж до Джона Леннона, який пізніше часом відгукувався про Abbey Road зневажливо, то тут спрацювали кілька обставин. По-перше, концепція альбому в цілому належала Полу Маккартні, що викликало у Леннона ревнощі, які він приховував, але які так і лізли постійно назовні. А, по-друге, Леннон був розчарований своїм життям "після The Beatles" як у творчому плані, так і в особистому. Адже своїй коханій Йоко Оно, яка колись домагалася його до непристойності наполегливо, він настільки набрид, що вона навіть "підсунула" Джону замість себе їх особисту помічницю Мей Пенг.

Але тут з Abbey Road все знову ж таки як з Моцартом - яким він був у житті (а був він, як вважало багато його сучасників, неприємною людиною) і чому помер (варіант отруєння його Сальєрі відкинутий повністю) не так важливий в порівнянні з його музикою.

Фото: Pinterest