З вітерцем! Автомобільний кондиціонер відзначає 80-річчя

Сказати, що кондиціонер був люксовою опцією — не сказати нічого. Його вартість становила $274 долари, в той час як пристойний автомобіль можна було придбати за $1000. Вражали і розміри системи — агрегат займав половину немаленького багажника. Про автоматичне управління мова взагалі не йшла — щоб насолодитися прохолодою, треба було зупинитися, заглушити мотор і, відкривши капот, вручну встановити приводний ремінь системи кондиціонування.

Тож не дивно, що за два роки продажу американці придбали лише 1500 автомобілів Packard у такій комплектації. Правда, в Cadillac і Chrysler перехопили ініціативу і стали пропонувати кондиціонер як опцію у своїх топових моделях. І теж прорахувалися — за весь 1941 рік Cadillac продав лише 300 таких авто.

До ідеї повернулися після війни — у вигляді окремо вбудованого кондиціонера по типу віконного, який працював від прикурювача і вимагав лід для охолодження.

Прорив стався у 1953 році, коли у GM розробили кондиціонер, що повністю містився під капотом. Того року було продано 29 000 машин з такою опцією, а у 1954-му кондиціонер встановлювали на більшість американських авто вищого цінового діапазону. Проте, лише зниження вартості до $345 зробило систему охолодження по-справжньому доступною — у 1959 році кількість проданих машин з кондиціонером перевищило мільйон.

З вдосконаленням технології пішли у минуле недоліки перших кондиціонерів, які стабільно працювали лише при їзді по хайвею, а на малих — міських — швидкостях давали збої і перегрівали двигун.

Втім, вже на початку 1960-х приблизно 20% американських автомобілів оснащувалися системою управління мікрокліматом, а в кінці десятиліття кондиціонер став стандартним обладнанням на моделях середнього цінового діапазону, яким оснащувалися більш ніж половина нових авто.

На відміну від США, європейські автомобілісти аж до 1980-х років сприймали кондиціонер як дорогу примху. Радянський же автопром навіть не робив спроб забезпечити свою продукцію цією буржуазною надмірністю. За винятком дрібносерійних авто для партійних вождів вищого рангу. Так, у 1959-му ЗІЛ-111А обладнали кондиціонером, причому вітчизняного виробництва.

А ЗІЛ-114, що випускався з 1967 року, міг похвалитися не тільки кондиціонером, але і трьома обігрівачами салону, причому у пасажирів на задньому сидінні був свій блок управління кліматичною установкою. Втім, загальна кількість таких машин, що зійшла з конвеєра за десять років, ледь перевалила за сотню.

Максим Суханов, Lenta.UA

На ілюстрації: Packard 12 Sedan