Якщо США вирішать домовитись із Росією, це може статися за рахунок України – Віталій Кулик

- У понеділок, 27 грудня, двоє відомих діячів — Кадиров і Жириновський синхронно висловили думку, що, мовляв, вистачить «гратися», настав час приєднувати Україну до Росії. Це що — загострення політичної шизофренії окремо взятих персонажів чи продумана до кожної ноти «пісня» на замовлення Кремля?

- У даному випадку слід враховувати той факт, що в Росії нікуди не зник запит на подібні риторики. Тому зайве нагадування про себе якраз «під ялинку» з тезами, якими аплодує тамтешнє населення — цілком зрозумілий крок. З іншого боку, не слід забувати про те, що Жириновський хайпує або тоді, коли йому за це добре платять, або коли його «нагинає» Кремль. Виходячи з цього, гадаю, слід очікувати на нову хвилю активного політичного пікетування Києва з боку Російської Федерації, а також загострення на лінії розмежування.

Читайте також: Кулеба назвав головний зовнішньополітичний комплекс Кремля

- Чи ця хайпова інформаційна хвиля є спробою РФ підвищити ставки напередодні чергових переговорів з Байденом, які вже анонсували і в Білому домі, і в Кремлі?

- Якщо відверто, то не думаю, що це так. Насправді, якби Путін хотів підвищити ставки, він би дав команду на публікацію чергової «шедевральної» статті Медведєва, Наришкіна чи Патрушева, тобто людей, які так чи інакше вмонтовані у владу, а не є керівниками окремого регіону чи правлячої парламентської політсили.

На мій погляд, запуск в інформпростір двох вищезгаданих персонажів — це «їжа» для російського обивателя та певні дзвіночки усьому пострадянському простору. Тобто таким чином робиться картинка, що, мовляв, у Росії є яструби, а ось у Кремлі готові до маленьких компромісів.

- Згідно з повідомленням російського МЗС, переговори Байдена та Путіна відбудуться 10 січня. Який у цей проміжок часу має бути тактика України, про яку знову говоритиме без її участі?

- По-перше, вже сьогодні всім зрозуміло, що ультиматуми, висунуті РФ про гарантії неприйняття України в НАТО, не будуть прийняті і будь-які правові зобов'язання щодо цього виключені. Водночас створення таких інституцій, як уповноважені зі стратегічної стабільності, має викликати серйозне занепокоєння з боку Києва, оскільки стратегічна стабільність — це, як правило, спроба вирішити проблему великими мазками, де можуть загубитися національні інтереси менших гравців. Іншими словами, якщо США ухвалять рішення домовитися з Росією про якусь глобальну стратегічну стабільність, це може статися за рахунок України. Тому наша влада має докласти максимум зусиль для того, щоб максимально бути присутнім на всіляких переговорних майданчиках у Вашингтоні та проводити понад активну лобістську політику для донесення своєї позиції всім групам інтересів у Конгресі та Сенаті, а не рефлексувати на ті чи інші події постфактум.

Судячи з риторики наших експертів, які працюють у Нью-Йорку та Вашингтоні, жодної активності Києва зараз, на жаль, не спостерігається навіть під збільшувальним склом. Це дуже погано. Я розумію, що держава не має грошей на лобістів, однак існує ціла лінійка людей, які, починаючи з 2014 року, перебувають у Сполучених Штатах і періодично проводять там різні інформаційні кампанії, організовують експертні майданчики і так далі на громадських засадах. Ну, то їх хоча б організуйте для просування необхідних Києву наративів!

Нинішня пасивність держави може призвести до того, що ми не тільки не знайдемо додаткових друзів, але й існуючих можемо втратити. Все, в принципі, логічно: якщо нам це не треба, то навіщо весь цей багаж чужих проблем, Вашингтону чи будь-якій іншій країні?

- А хто має відповідати за ці інформаційні прогалини: МЗС, Банкова чи всі разом узяті?

- Ви знаєте, нашому МЗС я поставив би тверду четвірку за п'ятибальною шкалою, оскільки там роблять все, що в їх силах. Зовнішню політику формує президент. На даний момент ОП створив всю необхідну інфраструктуру, щоб відібрати у МЗС собі будь-які ініціативи, що стосуються, наприклад, українсько-американських відносин. Тому, на мою думку, критичні питання сьогодні необхідно адресувати насамперед Єрмаку. А Кулеба… Він як може – маневрує. Чи довго зможе – велике питання.

- Чому Путін ігнорує заклики Зеленського щодо прямих двосторонніх переговорів?

– Проблема полягає в тому, що у Москві не розглядають Офіс президента Зеленкого під призмою договороспроможності. Чому? Тому що Зеленський, навіть не порадившись, до речі, з експертами, вже брав на себе певні зобов'язання під час Нормандського саміту у Парижі, які згодом не зміг реалізувати. Який сенс знову говорити, - думають у Кремлі. А Зеленський, у свою чергу, як і раніше вважає, що, переговоривши віч-на-віч з Путіним, він щось побачить у його очах і трапиться диво. Дива не буде. Досягти бажаного для України результату можна лише за умови, що попередньо на рівні переговорників нижчого рівня буде досягнуто конкретних умов з чіткими формулюваннями. Але справа в тому, що ці умови Кремль викладе в документі, який змусить нас підписати. А ось чим буде «нафаршований» цей папір?..

Особисто у мене тут виникають великі побоювання, бо це все можуть потім швидко, щоб уникнути перегравання, винести на референдум.

- Який переговорний формат у 2022 році буде у тренді: Мінський, Нормандський чи той, за створення якого зараз так ратує Банкова: Україна-Вашингтон-РФ?

- Окреслений вами переговорний трикутник – Україна-США-Росія реалістичний хіба що у форматі човникової дипломатії. Пам'ятаєте, свого часу Курт Волкер постійно мотався між столицями? Так от зараз буде їздити і пані Нуланд... Так, деякі можливості проглядаються в гіпотетичному форматі нормандка +1 (США - ред.), Але це поки що не більше, ніж перспективи. Щодо Мінської ТКГ, то вона залишатиметься тактичним інструментом, хоча Росія всіляко намагається зробити його ключовим.

- В останні дні росЗМІ активно розкручують тему про те, що Кремль де-факто розпочав президентську виборчу кампанію-2024. Якщо дивитися на українсько-російські відносини під цією призмою, то яких «сюрпризів» очікується від РФ?

- Значною мірою це залежатиме від того, як безпосередньо в Москві вбачають процедуру передачі влади. Очевидно, що Путін знову йтиме на президентські вибори, проте наступна каденція сама буде транзитною. Виходячи з цього і визначатиметься стратегія РФ. Це може бути як стратегія цементування вертикалі, так і поступовий перехід до, скажімо так, колективного Путіна із збереженням його персональної влади, як це було в Казахстані.

Загалом, залежно від того, яким шляхом підуть у Росії та використовуватиметься українська тематика. Але в будь-якому разі і за найрізноманітніших розкладів Донбас зокрема і Україна, загалом, залишатимуться одним із ключових елементів боротьби за владу в Російській Федерації. Збирання земель, маленька переможна війна, чергова річниця створення СРСР… Усі ці речі є невід'ємними елементами нового російського міфу, де Путін посідає ключову позицію. Тому українська карта активно розігруватиметься і питання лише в тому, наскільки далеко готові піти в Кремлі.

- А як далеко реально, а не на словах готові, як вважаєте?

- Я думаю, готові піти досить далеко, і ми до цього маємо бути готові. Влада вже сьогодні має говорити людям правду про те, що війна — це не конфлікт, який то спалахуватиме, то тлітиме, а це всерйоз і надовго. Треба відкрито говорити про ймовірні сухопутні прориви біля Маріуполя і таке інше. З урахуванням існуючих ризиків нам слід вибудовувати економіку, щоб бути готовими до прискореного формування територіальної та ефективної цивільної оборони.

- У 2021 році питання Криму відійшло на другий план. Чи зміниться ситуація 2022-го, та й взагалі, чи варто сподіватися на те, що АРК повернеться?

- Знаєте, іноді відбуваються такі тектонічні геополітичні процеси, які неможливе уможливлюють. У 1987 році, наприклад, ніхто й подумати не міг, що через кілька років СРСР розвалиться остаточно і безповоротно. Створена нинішньою владою «Кримська платформа» - це добре, проте завищених очікувань тут не слід покладати. Це, швидше, політична підтримка української позиції з боку інших держав, а не їхня пряма та безпосередня участь у деокупації півострова.

Але насправді, якби Захід був справді зацікавлений у прискоренні повернення АРК Україні, він би, по-перше, перекрив би Босфор, а по-друге, суттєво посилив військову присутність НАТО у чорноморському басейні. Ось ці кроки були б реальною підтримкою щодо окупації Криму, але ми їх, на жаль, не спостерігаємо вдень з вогнем.

Більше того, у країнах-членах Північноатлантичного Альянсу спостерігається різне бачення форматів співпраці з Росією та її ролі у регіоні. Тому ми повинні зважати на це realpoltik і, відповідно, вибудовувати власну стратегію та алгоритми дій.

Читайте також: Кулеба пояснив, чим керується Лавров, погрожуючи війною Європі