Як святкували сьогоднішнє осіннє рівнодення стародавні слов'яни, кельти і японці

Практично всі древні світові культури містили в собі принцип опозиції, який повторював подвійність навколишнього світу: сонце і місяць, день і ніч, земля і небо і т.д. Двоїстий характер був і у дня осіннього сонцестояння.

З одного боку, це був час, коли закінчився збір всіх видів врожаю. З іншого - початок занепаду природи. Взагалі, осіннє рівнодення для древньої громади було не настільки важливим, як зимове сонцестояння, на яке припадав останній сплеск веселощів - адже доходили до зрілості вино і пиво, на столах був достаток м'яса, так як частину худоби, яку взимку було нічим годувати, доводилося забити. А потім наставала зима, для древнього роду - період елементарного виживання. Адже зроблених восени припасів до настання весни вистачало не всім.

Але до зимового сонцестояння було ще три місяці, а під час осіннього рівнодення народ віддавав шану сонцю, яке, з одного боку, надовго йшло на спочинок, але з іншого - виконало своє головне в тому, що стосується людей, завдання. Тобто - дарувало тепло землі, яка до осіннього рівнодення принесла всі належні врожаї зерна, овочів, фруктів, лугових і лісових дарів.

А ще це був приємний час остаточного підрахунку зібраних харчів - недарма в деяких культурах в ці дні було прийнято хвалитися, що в інший час в ці суворі часи не заохочувалося. Стародавні слов'яни сідали за загальним столом, на якому виставляли спеціально спечений величезний пиріг, а пізніше - просто складені гіркою страви (звідси вираз «бенкет горою»).

Жрець або старійшина ховалися за цією гіркою або пирогом і питали: «Бачите мене, дітоньки?», На що їм відповідали «бачимо» (якщо урожай був «не дуже») чи «не бачимо» (якщо урожай був рясним). Згодом цей звичай став сімейним, і де-не-де в Україні зберігся до XIX-го століття.

В Японії в цей день богам дякували за врожай і віддавали шану померлим. До речі, там  день осіннього рівнодення (Сю-бун но Хі) - державне свято, мета якого офіційно заявлена як «вшанування предків і збереження пам'яті про померлих». В цей час було прийнято відвідувати синтоїстські святилища місцевих богів, щоб сказати їм «спасибі» за дари землі.

У кельтів свято осіннього рінодення називалося Мабон. У цей час у них влаштовувалися змагання на, як би зараз сказали, «звання кращого молодого чоловіка». Цікаво, що в ці ж дні запорізькі козаки в перший раз садили на коней юних хлопців (див. заставне фото). Одним з назв свята в українців було «Свіччине весілля» - час, коли вечорами світло свічки починає доповнювати в хаті сонячний день. Свято починалоя 14-го вересня («на Семена», ще одна назва свята - «Семенов день»), а закінчувалось 21-го, причому на нього припадало початок «вечорниць» (гуляння переносились з вулиць в хати).

Та й у всіх народів наступав період свят, на які раніше за турботами про урожай просто не було часу. Звідси і збереглася до нашого часу традиція святкувати весілля восени. Загалом, хоча в природі вже настає осіннє в'янення, на душі у людей має бути весело - якщо, звичайно, добре попрацювали до цього.

Заставне фото: Wikiwand