В український прокат вийшов фільм-володар Гран-прі Каннського кінофестивалю

Почнемо з попередження. "Зона інтересу" (The Zone of Interest) - на всі сто відсотків артхаусний фільм. Артхаусний у тому сенсі, що ви не знайдете в ньому те, заради чого масовий глядач зазвичай йде в кіно – яскраві характери, вражаючі події, цікавий розвиток сюжету тощо. Причому все це зроблено свідомо - режисер і співавтор сценарію Джонатан Глейзер, спираючись на роман Мартіна Еміса (другий співавтор сценарію), зняв фільм про, якщо використати афоризм Ханни Аренд після процесу над Адольфом Ейхманом, "банальність зла".

Хоча фільм розповідає про коменданта Освенцима-Аушвіца Рудольфа Гесса (актор Крістіан Фрідель) і його сім'ю, все, що відбувається в самому таборі, залишається за стіною, яка, втім, часто знаходиться в кадрі. На екрані - будинок і прилеглий до нього сад, який є предметом гордості дружини Гесса (Сандра Хюллер): коли до неї приїжджає погостювати матір, вона з гордістю розповідає, як за час перебування Гесса на посаді все це тут облаштувала.

З-за стіни постійно долинають гнітючі звуки діяльності концтабору, видно дим, а іноді й вогонь печей крематорію. Звукова партитура при цьому зроблена настільки майстерно, що вже здобула британського "Оскара" премію BAFTA і, найімовірніше, отримає американського.

І тут треба відразу сказати, що з формальної точки зору фільм знятий настільки досконало, що раніше це вмів робити тільки дворазовий володар Золотої пальмової гілки в Каннах Міхаель Ханеке, який теж поєднував із цією формальною досконалістю моторошні сюжети. При цьому всі компоненти (операторська робота, робота художника-постановника тощо) працюють на авторську концепцію.

Проблема у фільму лише одна - якщо глядач не знає в деталях про те, що відбувається "за стіною", де щодня вбивали в газових печах кілька тисяч людей, дія на екрані йому майже ні про що, окрім побуту звичайної німецької родини, не розкаже.

Натяки є - наприклад, дружина коменданта каже служниці, що поскаржиться на неї чоловіку і той перетворить її на дим із труби, та приміряє перед дзеркалом шубу, відібрану у новоприбулих у табір тощо. Є навіть специфічні "жарти", коли вона під сміх дружин інших офіцерів концтабору каже, що хтось не зрозумів її слів "а це з Канади". (В Освенцимі "Канадою" називали платформу, на яку висаджували з поїздів ув'язнених, що прибули, і де залишали всі їхні речі. Багато хто з них відразу ж йшов строєм у газові камери - їм казали, що ведуть у душ, після чого видадуть табірну форму).

Але для того, щоб, наприклад, зрозуміти ці "жарти", глядач має прочитати спочатку прозу польського письменника Тадеуша Боровського, який був в'язнем Освенцима і написав після звільнення про нього дві збірки оповідань (дія одного з них якраз відбувається протягом одного дня на "Канаді"). А для того, щоб зрозуміти, ким був "за кадром" головний герой фільму Рудольф Гесс - прочитати його щоденник, виданий багатьма мовами, або заснований на цьому щоденнику роман Роберта Мерля "Смерть - моє ремесло".

Відмітимо також акторські роботи, хоча, по суті, головних дійових осіб у фільмі лише двоє – Гесс та його дружина. Причому Сандра Хюллер грає скупо і блискуче і навіть краще, ніж у другому цьогорічному фільмі, за який її номінували на численні премії, "Анатомії падіння".

Фото: IMDb