В український прокат вийшов фільм у жанрі нуар дворазового володаря "Оскарів" Гільєрмо дель Торо

Гільєрмо дель Торо, володар двох головних "Оскарів" (за найкращий фільм і найкращу режисуру) 2019-го року за "Форму води", навряд чи отримає їх за фільм, що вийшов зараз в український прокат, зняту в жанрі нуар "Алея жаху". Американські кіноакадеміки чомусь не люблять цей жанр (зазвичай зараз його називають "нео-нуар", але в цьому немає сенсу - ніхто ж не говорить, наприклад, про сучасну комедії "нео-комедія"), хоча його правильне виконання вимагає неабиякого режисерського майстерності, яку, скажімо відразу, дель Торо виявив на всы 100%.

Почасти це заслуга першоджерела. Адже «Алея жаху» це вже третя (і друга – у кіно) реінкарнація сюжету, придуманого письменником Вільямом Ліндсі Грешемом. Сам письменник створив його на основі оповідань колишнього працівника бродячого карнавалу, з яким разом воював під час громадянської війни в Іспанії. Книга «Алея жахку», яку він написав, вийшла в США 1946-го року, стала бестселером, і вже 1947-го за нею було знято фільм. Причому права на екранізацію купив не, як це зазвичай буває, голлівудський продюсер, а актор Тайрон Пауер, який розраховував зіграти у стрічці головну роль, що й сталося. Вже по одному цьому видно, наскільки потенційно цей роман кінематографічний. Тож не дивно, що дель Торо на нього, як то кажуть, «запав», хоча це не звичайний для цього режисера фантастичний сюжет.

Коротко зміст фільму виглядає так. США часів початку Другої світової війни, провінційне містечко і бродячий цирк, що заїхав у нього, на виставу якого випадково потрапляє бродяга на ім'я Стентон (Бредлі Купер). Там він бачить номер, де нібито медіум Зена вгадує думки глядачів. Насправді вона створює цю ілюзію за допомогою спеціального коду, який розробив її п'ючий чоловік Піт, що тепер здатний тільки на те, щоб абияк виконувати в номері роль асистента.

Після того, як Піт помирає, отруївшись деревним спиртом, Стентон заволодіває його записником з записом секретів номера (хоча той ще раніше попереджав його, що намагатися наслідувати його небезпечно) і пропонує молодій і красивій циркачці Моллі (Руні Мара) стати його напарницею і коханкою (при цьому Моллі зізнається йому, що вона незаймана). І вони відкривають аналогічний номер, але розігрують його вже не перед роззявами у бродячому цирку, які платять за показ 50 центів, а у розкішних готелях. При цьому Стентон демонструє не лише непомітні для публіки трюки, а й неабиякий дар психолога, який несподівано відкрив у собі.

І тут, як і належить у класичному нуарі, з'являється фатальна жінка – психоаналітик, що лікує багатих пацієнтів (Кейт Бланшетт). Стентон, який увірував у власну геніальність, впевнений, що тепер може використовувати у своїх цілях і її (Моллі для нього - пройдений етап), але, як і належить у нуарі, виявляється, що це вона використала його - і в результаті він знову, як на початку фільму, опиняється в бродячому цирку, але вже іншому, і на самому його дні - у ролі напівзвіра-напівлюдини, який (або яка) на втіху провінційній публіці відкушує голови живим куркам і п'є їхню кров.

У романі, який літературні критики назвали «жахливим кошмаром у стилі Достоєвського», Стентон зрештою помирає від алкоголізму. Дель Торо йде ще далі - Стентон у його версії залишається живим, але ще невідомо, що гірше. Справа в тому, що на самому початку фільму директор першого бродячого цирку (Віллем Дефо), де теж був такий номер, вже пояснював йому, як він робиться. А саме - десь підбирають безрідного голодного алкоголіка-бродягу, годують його, дають алкоголь, до якого підмішують наркотики, "підсаджують" його на них - і таким чином перетворюють його на реальну напівлюдину-напівтварину, яка готова на все. І ось Стентон, коли у фіналі фільму директор вже іншого цирку пропонує йому нібито просто склянку зі спиртним, і знаючи, що в нього підмішано, проте випиває зміст.

І те, що ми тут фактично перекали сюжет, зовсім не є спойлером - адже жанр нуар передбачає саме такий фінал, так що його знавці можуть отримувати в кінотеатрі задоволення від того, як у деталях розгортається передбачуваний сюжет і від чудової гри всіх без винятку акторів плюс того. що завжди було сильною стороною дель Торо, образотворчого боку фільму.

Щоправда, деякі кінокритики в західних ЗМІ дорікають "Алеї жаху", що вона трохи затягнута, але це говорить тільки про те, що вони погано знайомі зі специфікою жанру нуар. Ця "затягнутість" насправді - різновид так званого "саспенсу", тобто традиційного, наприклад, для фільмів Хічкока очікування чогось жахливого. Тільки поняття "саспенс" відноситься до конкретного епізоду, а в "Алеї жаху" - до всієї другої половини фільму, особливо ближче до його фіналу. Глядач вже розуміє, що нічим добрим для героя вся ця історія не закінчиться, і нетерпляче чекає на її завершення, щоб відчути щось на кшталт катарсису, а режисер спеціально відтягує розв'язку. Тобто це не недолік, а майстерність режисера, яку дель Торо в "Алеї жаху" демонструє в повній мірі.

Фото: Pinterest