В Україні починаються зйомки фільму про найбільше повстання в ГУЛАГу

25 травня 1953 року в Норильську у відповідь на розстріл групи ув'язнених їхні товариші припинили роботу у всіх табірних відділеннях, а над бараками злетіли саморобні траурні прапори з червоною смугою посередині. 

Контингент табору складався переважно з «політичних», зокрема «бандерівців» або просто «неблагонадійних» із Західної України. Той же Грицяк у 16 років став членом осередку молодіжної організації ОУН, потім воював у Червоній Армії, був поранений, мав бойові нагороди, що не врятувало від арешту в 1949-му – відкрилася-таки інформація про його перебування в ОУН. Як результат – смертна кара, яку замінили на 25 років позбавлення волі.

Умови для таких в’язнів були відповідні: 10–12-годинний робочий день навіть у 40-градусний мороз, пайка хліба на добу трохи більше, ніж у блокадному Ленінграді, знущання адміністрації... 

Останньою краплею став розстріл охоронцем з автомата в’язнів п’ятого відділення. Ув’язнені відмовилися виходити на роботу, зажадали приїзду комісії з Москви, перегляду своїх справ, покарання винуватців свавілля, 8-годинного робочого дня, скасування носіння номерів на одязі (як у нацистських таборах), дозволу на побачення, листування з рідними тощо. У четвертому відділенні (де сиділи понад п’ять тисяч людей) страйковий комітет очолив Євген Грицяк.

Ці вимоги він пред'явив 6 червня членам комісії, яка приїхала з Москви. 9 червня 1953 року в’язням повідомили, що керівництво задовольнило частину їхніх вимог, дозволивши зняти з одягу номери, дозволивши побачення з родичами, відправку двох листів на місяць тощо. Разом із тим головні пункти – про перегляд справ і покарання винних у свав’іллі – повисли в повітрі, і декілька відділень продовжили страйк.

Грицак закликав до ненасильницького опору, будь-які провокації припинялися страйкуючими. Навіть через 60 років (Євген Степанович помер у 2017-му) він підкреслював, що «завжди був і залишається прихильником принципів Махатми Ганді». Про ідеологію Ганді він дізнався вже після другого арешту, але був вражений, що «інтуїтивно вийшов на цю правду під час Норильського повстання». 

Одним із методів опору був запуск листівок за допомогою повітряних зміїв. Перші такі звернення жителі Норильська побачили 29 травня, а через місяць, коли конфлікт вступив у нову фазу, на місто впали чергові листівки: «Нас розстрілюють і морять голодом. Ми добиваємося урядової комісії. Просимо радянських громадян повідомити уряду про свавілля над ув'язненими в Норильську. Каторжани Ґорлаґу».

29 червня почалася ліквідація бунтівного п’ятого відділення. У бараках залишилися лежати 23 убитих і померлих від ран. 

У третьому відділенні випустили нову листівку: «Солдати військ МВС! Не проливайте братської крові! Хай живе мир, демократія і дружба народів». Ці каторжани протрималися найдовше – штурм відділення почався в ніч на 4 серпня після півтора місяця загроз. У зону увірвалися автоматники і відкрили вогонь на поразку. 57 осіб було вбито, 98 поранено. 

За різними оцінками за час повстання загинули близько 150 ув’язнених. Лідерів опору і активістів кинули до центрального ШІЗО (штрафний ізолятор. – Ред.), що прозвали «м’ясокомбінатом». За офіційними даними, в «масовій непокорі адміністрації» брали участь близько 30 тисяч в'язнів особливого табору №2 (так тоді називався Гірський табір), тому Норильське повстання вважається наймасовішим і найтривалішим (з 26 травня по 4 серпня 1953 року) в історії ГУЛАГу.

Через пару років більшу частину політв'язнів особливого табору №2 звільнили, а 22 серпня 1956 року Норильлаг був ліквідований. 

У тому ж 1956 році звільнили і Грицяка – він повернувся додому, працював вантажником, маляром, але два роки потому прописку колишнього в’язня скасували, змусивши його покинути Західну Україну. 28 січня 1959 року в Казахстані Грицяк був повторно заарештований – «зважаючи на тяжкість вчиненого злочину». У чому полягала ця «тяжкість», з’ясувати так і не вдалося. У 1961 році в мордовському таборі Грицяк отримав атестат про повну загальну середню освіту. Перебуваючи в камері-одиночці, вивчив англійську, там же захопився йогою.

У 1964 році з Грицяка зняли судимість, він повернувся на батьківщину, одружився, народилася донька. Недавньому зеку знову погрожували арештом, всіляко пресували, хоча він був далекий від дисидентських кіл. Зрештою чоловік зважився на еміграцію і навіть отримав у 1973 році виклик від табірного друга Авраама Шифріна, який уже жив в Ізраїлі. Нікуди, зрозуміло, Грицяка не випустили.

У 1980 році в США вийшла його книга «Короткий запис спогадів. Історія Норильського повстання», яка стала приводом для нового цькування з боку КДБ. Тоді колишній «політичний» звернувся з листом до генсека Брежнєва: 

«Обидва ми рівноправні громадяни Радянського союзу і... обидва написали свої спогади. Ви описали свій шлях, я – свій. ... 

Ви опублікували свої спогади в Радянському Союзі і за кордоном, я – тільки за кордоном. Але Вас не викликають, як мене, до КГБ і не питають, яким шляхом Ви передали за кордон Ваші спогади, від Вас не вимагають зречення від Вашої праці...» 

Ще до розпаду СРСР, в 1990 році, Євген Степанович на запрошення ОУН відвідав ряд міст США і Канади, де розповідав про Норильське повстання. Три роки потому він побував і в Норильську, де відкрився музей, присвячений в основному історії Ґорлаґу і повстанню, одним із лідерів якого був Грицяк.

Багато десятиліть чоловік займався йогою – вперше журнал з асанами попався йому ще в тюрмі, там же він серйозно захопився цією системою і говорив, що саме дихальні вправи йогів врятували йому життя. У 1992 році в київському видавництві «Здоров’я» навіть вийшла «Повна ілюстрована книга йоги» в перекладі Грицяка з англійської мови.

В останні роки Грицяк жив у селі Устя на Івано-Франківщині, рідко даючи інтерв'ю, а після смерті у травні 2017 року удостоївся некролога від президента Петра Порошенка, який назвав Грицяка «безстрашним лідером». 

Реліз документального фільму, героєм якого стане Євген Грицяк, запланований на осінь цього року.

Максим Суханов, Lenta.UA