Український бунт - короткий і безкровний. Як Симон Петлюра військовий путч придушив

Армія УНР завжди була слабкою ланкою молодої республіки і справа не в якості озброєння і не його кількості. Просто дуже різні люди зібралися під її прапорами, що призводило до постійних конфліктів, а то і заколотів окремих отаманів.

Іноді мова йшла просто про авантюристів, але про лідера правого путчу Володимира Оскілко цього не скажеш. Уродженець Волині, він працював сільським вчителем, служив у царській армії, де, за одними даними, дослужився до поручика, за іншими —- аж до підполковника. На жаль, перевірити, в якому званні перебував 25-річний офіцер, сьогодні немає можливості.

Після Лютневої революції Оскілко стає комісаром Тимчасового уряду в Тульській губернії, потім повертається на Волинь, де бере участь в українізації війська. При гетьмані Скоропадському Володимира призначають начальником охорони стратегічно важливого залізничного вузла в Коростені.

З проголошенням УНР починається справжній кар'єрний зліт Оскілка — він служить в оперативному управлінні Генштабу, в січні Верховний отаман призначає офіцера командувачем Північної групи військ Директорії, його ім'я присвоюють Першому галицькому стрілецькому полку. І ось уже 27-річний генерал-хорунжий стає командувачем північно-західним фронтом — одним з чотирьох фронтів української армії.

Не припиняв генерал і політичну діяльність, бувши членом Української партії соціалістів-самостійників. Незважаючи на «соціалізм» в назві партії, самостійники стояли на більш правих позиціях, ніж сформований 12 квітня 1919 року в Рівному уряд Бориса Мартоса. Генерал-хорунжий підозрював нових міністрів чи не в більшовизмі, вважаючи, що при першій нагоді ті укладуть мир з більшовицькою Росією, а потім і зроблять Україну частиною радянської імперії. Ні про яке возз'єднання з РРФСР мова, насправді, не йшла, але погляди Оскілка стали досить популярні як серед правої опозиції, так і у військових колах. Серед однодумців виділявся начальник штабу Північної групи військ генерал Агапієв. Контррозвідка армії УНР вважала цього ветерана російсько-японської війни білогвардійським агентом, але командувач і слухати нічого не хотів.

Тим часом, Оскілко і його люди розгорнули агресивну кампанію проти Петлюри, який довго намагався вгамувати опозицію. Вичерпавши весь дипломатичний арсенал, Верховний отаман своїм наказом відсторонив від посади начштабу генерала Агапієва. Оскілко не підкорився, встав на захист підлеглого і відмовився виконувати інші накази головнокомандувача. Нарешті, 28 квітня 1919 року Петлюра наказав генерал-хорунжому передати справи новому командувачу — генералу Желіховському. На цей раз Володимир Пантелеймонович підкорився, але в той же вечір скликав своїх однодумців і заявив, що готовий виступити негайно. Рано вранці 29 квітня змовники заарештували усіх, хто був у Рівному міністрів УНР, відправивши в Здолбунів кавалерійський корпус для арешту Петлюри. До 9 години ранку столиця УНР була захоплена путчистами, які привласнили й державну казну — приблизно три мільйони карбованців. У той же день Оскілко оголосив про повалення «влади зрадників», проголосивши себе новим головнокомандувачем армії УНР.

Рейд на Здолбунів, однак, не вдався — там уже знали про переворот, і взяли Верховного отамана під надійну охорону. А на наступний день кілька сотень Січових стрільців під командуванням Коновальця вибили бунтівників з Рівного і звільнили всіх міністрів уряду УНР. У той же день була створена державна слідча комісія, але за участь у заколоті нікого так і не покарали.

Все, чого добився Оскілко — ослаблення фронту, в результаті чого армія УНР віддала більшовикам Коростень, Бердичів, а пізніше і столицю республіки — Рівне. Поляки тим часом увійшли до Луцька.

Сам путчист-невдаха втік до Польщі, був інтернований, а після звільнення осів у Відні. У 1921-му він повернувся в уже польське Рівне, редагував газету «Дзвін». Через п'ять років — влітку 1926-го — колишній генерал-хорунжий був убитий. За офіційною версією польської поліції — більшовицькими агентами, але швидше за все за цими пострілами стояла Українська військова організація (УВО). Надто вже активно співпрацював з польською владою український воєначальник. Це підтверджується і визнанням генерала армії УНР Миколи Капустянського, який писав в мемуарах: «Оскілко був страчений членами УВО».

Максим Суханов, Lenta.UA

На ілюстрації: вокзал у Рівному, 1919. Фото retro.ua.com