Вічний «важкий підліток»: представляємо нового нобелівського лауреата з літератури Петера Хандке

В цьому році у Шведської академії, яка присуджує Нобелівську премію з літератури, була можливість виправити ситуацію, в яку вона потрапила в результаті критики на її адресу, що не змовкає десятки років. Так як через скандали, про причини яких Lenta.UA докладно розповідала, нагороду в 2018-му році вирішили не присуджувати, і в цьому році академіки, які присуджували дві премії, могли одночасно задовольнити претензії до себе відразу протилежних одна одній груп, які роками критикують результати вибору лауреатів.

Перша група заявляла про те, що Нобелівську премію з літератури присуджують тільки письменникам на схилі не тільки їх літературної кар'єри, а й життя. І ось з цієї першої групою Шведська академія в цьому році розібралася. Нобелівську премію з літератури за 2018-й рік отримала не просто жінка (в зв'язку з останніми політичними тенденціями в цьому ніхто не сумнівався), а жінка в розквіті письменницького віку - 57-річна Ольга Токарчук, полячка з українським корінням, про які також докладно писала Lenta.UA.

Друга ж група критиків виступала з протилежних позицій - мовляв, нехай Нобелівську премію і отримують тільки в похилому віці, якби за сумою заслуг, але де ж справедливість? І далі слідував перелік з доброго десятка імен всесвітньо відомих авторів, які так і не встигли дожити до присудження їм нагороди. І ось тут шведські академіки в черговий раз промахнулися, оскільки отримав Нобелівську премію з літератури за 2019 й рік 76-річний австрійський письменник Петер Хандке - явно не той, хто першим стояв у довгій черзі відомих літераторів, які очікують цю нагороду.

Почнемо з того, що ще в далекому 2006-му році присудження Хандке в Німеччині (сам він австрієць, а живе зараз в передмісті Парижа) літературної премії Генріха Гейне викликало такий скандал, що деякі попередні володарі цієї премії пригрозили відмовитися від неї. Пам'ять про громадянську війну в Югославії була ще жива, і Хандке звинувачували в тому, що він, говорячи про неї, виступав на боці сербів і навіть поїхав на похорон Слободана Мілошевича, де виголосив промову. Письменникові довелося виправдовуватися і говорити про те, що він ніколи не заперечував злочинів всіх сторін, в тому числі і сербів, в цій війні.

І тут є два можливих пояснення. Мати Хандке, з якої він був дуже духовно близький і навіть написав про неї повість, була по народженню каринтійською (Карінтія - австрійська провінція) словенкою. І хоча Словенія - єдина республіка колишньої СФРЮ, яка не брала участі у кривавій громадянській війні (вірніше, військові зіткнення там були, але тривали лише десять днів на початку розпаду федерації), Хандке в силу якихось сімейних обставин займав позиції, не схожі з західним мейнстрімом.

Є, втім, і інше пояснення - Гандке від юнацтва був, скажімо так, важким літературним підлітком. Він рано почав писати і рано пізнав успіх - його перший роман «Шершні» найбільш авторитетне німецьке видавництво Suhrkamp надрукувало, коли йому було 23 роки. У цьому ж віці він прийшов на засідання наймаститіших німецьких літераторів і звинуватив їх в «імпотенції опису». І в цьому ж віці написав п'єсу «Образа публіки», в якій актори саме цим і займалися. В середині 60-х років це було для Німеччини ново і епатажно - і Хандке став зіркою.

Правда, в 70-і роки він все-таки прийшов до реалізму і написав більш-менш реалістичні твори, які переведені на українську та російську мови. Але і тут залишався «важким підлітком» - писав про самотність, про те, як важко знаходити взаєморозуміння з людьми і взагалі адаптуватися до дорослого життя. І що найцікавіше - хоча Хандке писав і друкувався після цього ще сорок з гаком років, сьогоднішні західні ЗМІ, які пишуть про новий нобелівського лауреата, називають ці ж самі твори. Виходить, що якщо хтось і читав написане Хандке пізніше, то явно не масовий читач. 

Робота Хандке в кіно і дружба із знаменитим кінорежисером Вімом Вендерсом - окрема тема, якої ми тут докладно торкатися не будемо. Скажемо лише, що він був автором сценарію найзнаменитішого фільму Вендерса «Небо над Берліном» (див. відео). Ось, напевно, тоді, в кінці 80-х років, популярність Хандке у читачів і частково глядачів досягла свого апогею і поступово зійшла нанівець. І, як можно припустити, зайняти в 90-ті и нульові роки політичну позицію з приводу війни в колишній Югославії, яка не збігається з західним мейнстрімом, було для Хандке засобом нагадати про себе. Так нагадують про себе «важкі підлітки», обурені на те, що про них забули.

Чому Шведська академія згадала про нього двадцять років після цього періоду - загадка. З одного боку, звичайно, добре, що Хандке таки дожив до нагородження Нобелівської премії, чого не вдалося зробити таким його німецькомовним колегам як Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт. (До речі, вони, як і він, австрієць, не були німцями - швейцарцями). Але з іншого боку їх і порівнювати не можна, настільки Фріш і Дюрренматт як письменники і за ступенем впливу на громадську думку були вище Хандке - але залишилися без своєї Нобелівської премії, головними і заслуженими претендентами на яку їх у всьому світі називали роками.

Загалом, повністю почати з чистого аркуша Шведської академії після річної перерви так і не вдалося. Помилки і питання з приводу цих помилок все ті ж, що десятиліття тому.

Аліса Куницина, Lenta.UA

Заставне фото: Twitter