«Старші» і «молодші». Як українці Росію піднімали

Хоча ще з часів підкорення Сибіру українці служили у місцевих фортецях, перша велика хвиля переселенців з України почалася в другій половині XVII століття. Назвати її добровільною було б перебільшенням. Сьогодні цих людей вважали б депортованими — у 1650-х роках Москва висилала на край світу прихильників гетьмана Виговського, а у 1660-х роках — супротивників кошового отамана Івана Брюховецького, який боровся за підпорядкування Росії, у 1680-і настала черга однодумців гетьмана Самойловича. Після Полтавської битви у Сибіру виявилися безліч мазепинців, зокрема й племінник непокірного гетьмана Андрій Войнаровський, засланий аж до Якутська. Після знищення Запорізької Січі на околицю імперії були вислані козацькі старшини, тут же відбували каторгу учасники Коліївщини.

Наступну хвилю можна назвати аграрною — не секрет, що багато в чому завдяки українцям Сибір стала вельми успішним регіоном. Не пов'язані "общинною" традицією, як селяни у середній смузі Росії, українські піонери активно освоювали суворі землі. За даними д-ра історичних наук Тамари Мамсік, українські губернії дали мало не 40% переселенців.

Родючі сибірські грунти дозволяли збирати хороший врожай, незважаючи на важкий клімат. Масовий виїзд українських селян почався у 1880-і роки, а до Першої світової за Урал переселилися понад два мільйони українців, особливо явно їх присутність відчувалася у Томській і Тобольській губерніях. Були утворені компактні поселення, назви яких нагадують про Україну: Новокиївка, Харківка, Полтавка. До сих пір в деяких районах Тюменської області є села, де живуть нащадки тих переселенців. В Омській області є райони, наприклад, Київський, Полтавський, заселені у кінці XIX — початку XX століття вихідцями з України.

Ті ж процеси йшли у Примор'ї, де наприкінці XIX століття стали селитися вихідці з Чернігівської та Полтавської губерній. За перше десятиліття російської колонізації Примор'я, з 1883 по 1892 роки, українці становили 89,2% всіх переселенців. Приамурський генерал-губернатор Унтербергер писав, що за допомогою селян з Малоросії «передбачалося створити на місці стійкий кадр російських землеробів, як оплот проти поширення жовтої раси».

Як підкреслює Олексій Волинець, до 1909 року «старожильчеське» населення Приморської області складає 110 448 осіб, з них українців 81,4%, росіян — 9,5%, вихідців з білоруських губерній — 5,6%.

Навіть після введення в експлуатацію Транссибірської магістралі і столипінських реформ, які скасували общинне землеволодіння в російських губерніях, 76% переселенців становили українські селяни. З них майже третину переселенців дала Чернігівська губернія, п'яту частину Київська та десяту — Полтавська. Самі колоністи називали свій новий край «Приморщина» — на зразок Чернігівщини та Полтавщини. Звідси й безліч нехарактерних для Далекого Сходу топонімів — село Київка, селища Чернігівка, Чугуївка, Слов'янка, Хорол та інші.

«Мазані хати, садки, квітники й городи біля хат, внутрішнє оздоблення хат, господарське та домашнє майно, інвентар, а де-не-де одяг — все це начебто цілком перенесено з України... — так описував кореспондент села, які оточували Владивосток. — Базар у торговий день, наприклад, в Нікольське-Уссурійському нагадує яке-небудь містечко в Україні; та ж маса круторогих волів, той же український одяг на людях. Всюди чується веселий, жвавий, малоросійський говір, і в спекотний літній день можна подумати, що знаходишся десь у Миргороді, Решетилівці або Сорочинцях часів Гоголя».

1905 року південну частину Уссурійського краю навіть називали «Далекосхідною Україною», були в ходу і терміни «Нова Україна» і «Зелена Україна» поряд з офіційним — «Зелений Клин».

Невдовзі після Лютневої революції — влітку 1917-го — у місті Нікольське-Уссурійському пройшов Перший Всеукраїнський з'їзд Далекого Сходу. Було прийнято рішення відкрити на всій величезній території південного Далекого Сходу гуртки «Просвіти», українські бібліотеки і школи, приступити до видання українських газет щоб «підняти національну самосвідомість українців». Делегати також зажадали від Тимчасового уряду надання державної національної автономії України і Зеленому Клину в складі Росії і створення спеціального міністерства з українських справ.

Все це закінчилося нічим, але число українців в Сибіру і на Далекому Сході у наступні двадцять років лише зростало — мільйони українських селян були розкуркулені і вислані далеко на схід, а деякі мусили тікати з рідних місць від спричиненого владою голоду. Трохи пізніше до них додалися засуджені націоналісти, рік потому — евакуйовані на початку радянсько-німецької війни, а потім — знову борці за незалежність України.

Восени 1947 року під час операції «Захід» із Західної України було вислано понад 75 000 осіб. Всього у 1930-і — 1940-і понад пів мільйона українців опинилися у ГУЛАГу, і саме українські націоналісти становили більшість в норильському Горлагу, де вони підняли повстання у 1953 році. Значна частина з цієї категорії переселенців повернулася на батьківщину, але дуже багато хто залишився.

Після війни для забезпечення індустріальних об'єктів робочою силою була задіяна система організованого набору робітників. Так, з України до Сибіру і на Далекий Схід прямували працівників на різні виробництва лісової та рибної промисловості, на будівництво і т. д. За весь час існування оргнабору з 1930-х по 1970-і роки до Сибіру було переселено не менше 5 мільйонів українців. За даними перепису 1989 року тільки у Тюменській області мешкало понад 600 000 етнічних українців — близько третини населення області на той момент.

Проте при величезній чисельності української діаспори в Росії Києву не приходить в голову закликати до експансії «українського світу», зазіхаючи на суверенітет і територіальну цілісність сусідньої країни...

Максим Суханов, Lenta.UA

На ілюстрації: Мирна демонстрація українців у Владивостоці, початок XX століття