Путін п'є шампанське: які висновки випливають з миру в Карабасі

Кровопролитний 44-денний конфлікт, що виник в регіоні після багаторічного стану «заморозки», зупинили в ніч на 10 листопада. Президент Азербайджану Ільхам Алієв, прем'єр Вірменії Нікол Пашинян і глава РФ Володимир Путін підписали угоду про припинення війни в Нагірному Карабасі. Згідно з документом, вірменська сторона втрачає значні території Нагірного Карабаху і всі окуповані райони навколо нього. При цьому, майже дві тисячі російських солдатів встануть вздовж лінії зіткнення і Лачинський коридору.

Для кращого розуміння ситуації, зупинимося коротко на змісті, завізованої на найвищому рівні в умовах, до речі, абсолютної секретності угоди. Отже, згідно з домовленостями, Вірменія і Азербайджан повністю припиняють бойові дії в Карабасі, проте війська залишаються на своїх позиціях. Припинення вогню контролює спеціальний миротворчий центр. Сторони обмінюються заручниками, полоненими й тілами загиблих. Російські миротворчі війська вводять в Карабах на п'ять років з автоматичним продовженням терміну ще на п'ять років за згодою сторін. Вони займають лінію протистояння.

Читайте також: Грузія відкрила свій повітряний простір для російських «миротворців»

Також Вірменія повинна повернути Азербайджану три райони - Агдамський, Кельбаджарський і Лачинський. Під контролем вірменських сил залишаються Степанакерт (Ханкенді), Мардакерт (Агдере), Мартуні (Ходжавенд) і частини колишньої НКАО - Нагірно-Карабахської автономної області. У Лачинському районі буде діяти коридор шириною 5 км для зв'язку Карабаху з Вірменією. Його контролюватимуть російські миротворці. Вірменія зобов'язується гарантувати безпеку сполучення між Азербайджаном і Нахічеванською Автономною Республікою. Патрулювати цей коридор також будуть «орли» Путіна. Внутрішньо переміщені особи і біженці повернуться в Нагорний Карабах і прилеглі райони під контролем комісії ООН.

Згідно з текстом угоди, цілковитий контроль над дотриманням миру в регіоні беруть на себе російські військові. Для цього в Карабах ще в понеділок вирушили перші миротворці.

Всього їх планується розмістити 1960 чоловік, а також будуть залучені 90 БТР і 370 одиниць автомобільної та спецтехніки. Характерно, що якраз після оголошеного перемир'я президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив, що в Карабасі розгорнуть і турецький миротворчий контингент, хоча в офіційній угоді про це мова не йде.

Спікер Путіна Дмитро Пєсков вже дав зрозуміти, що «каски» Ердогана в регіоні ніхто не чекає. Але при цьому прес-секретар російського президента не виключив допомогу Туреччині Азербайджану в частині створення центру моніторингу припинення вогню.

Аналізуючи карабахську тематику, експерти, перш за все, задаються питанням: чому тільки зараз сторони погодилися на миротворців і чи існує ризик нової війни?

На сьогодні ніхто не заперечує, що азербайджанські сили отримали значну перевагу після того, як взяли місто Шуша 8 листопада. Це - стратегічно важливий пункт для регіону: він розташований на скелі, з якої Степанакерт, столиця невизнаної НКР, прострілюється практично з усіх видів зброї. Таким чином, було абсолютно очевидно, що якби бойові дії тривали, офіційний Баку буквально протягом декількох днів захопив би всю республіку. Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян запевняє, що підписав угоду після того, як на цьому наполягли, підконтрольні йому військові: «Я прийняв таке рішення, коли армія наполягала на цьому. Ви уявляєте ситуацію, коли армія каже, що треба негайно зупинитися?! Як я міг вчинити інакше?».

Багато аналітиків і, до речі кажучи, небезпідставно, звертають увагу на відсутність в мировій угоді пункту про подальший статус Нагірного Карабаху. За підсумками домовленостей «трикутника»: Путін - Алієв - Пашинян залишаються в силі всі попередні правові акти, зокрема - резолюція Ради Безпеки ООН. У ній, нагадаємо, декларується підтримка територіальної цілісності Азербайджану і міститься вимога про виведення вірменських сил з зайнятих ними районів навколо НКАО.

Станом на зараз картина може бути інша: Азербайджан не тільки повернув втрачені після війни 25-річної давності території, а й отримав контроль над древнім і з символічної точки зору дуже важливим містом Шуша. Фактично сторона, яка контролює Шушу, як ми вже відзначали вище, в будь-який момент може взяти під свій контроль і столицю Карабаху.

У Баку, ясна річ, сприйняли новий світ в Карабасі як перемогу, а ось в Єревані підписана угода викликала масові заворушення. Прем'єр Нікол Пашинян, який прийшов до влади на хвилі масових протестів в 2018-м, тепер сам зіткнувся із загрозою вуличних бунтів. Президент країни Армен Саркісян звинуватив Пашиняна в тому, що той не провів з ним консультації перед підписанням угоди, а 17 опозиційних партій зажадали «негайної відставки глави уряду». Правда, тільки одна з політсил - «Процвітаюча Вірменія» - представляє парламентську опозицію і має відчутну кількість прихильників, яких в силу тих чи інших причин не поспішає «заряджати» на довгостроковий протест. Тому, як вважають експерти, різкої і кардинальної зміни фігур на владній дошці Вірменії очікувати не доводиться.

Провідні європейські аналітики також відзначають, що Вірменії було вигідніше свого часу домогтися врегулювання конфлікту шляхом угоди на основі Мадридських принципів, які передбачали передачу Азербайджану окупованих територій навколо «НКР», тимчасовий статус невизнаної республіки і рішення її долі шляхом референдуму. Але в останні десятиліття все переговори по невизнаної Карабаської республіки буксували через протилежні позиції протиборчих сторін.

Стороною - і аж ніяк не останньою - в даному конфлікті виступає Москва. Формально Росія не мала підстав для втручання в конфлікт, оскільки бойові дії йшли на міжнародно-визнаної території Азербайджану і не перекидалися на територію Вірменії - країни-союзниці РФ по ОДКБ. У цій ситуації введення миротворців було можливо лише за згодою обох ворогуючих сторін, чого, власне і домігся нині Кремль. Аргументом проти втручання Росії могла бути серйозна роль Туреччини, яка відкрито і рішуче встала на сторону Баку. Доля російського угруповання в Сирії та Лівії багато в чому залежить від російсько-турецьких відносин, тому їх стали ставити під загрозу заради допомоги Вірменії. Але в ніч на 10 листопада, ще до офіційної заяви про мирну угоду, ситуація загострилася. Над територією Вірменії поблизу кордону з Нахічеванню Азербайджан збив російський вертоліт Мі-24, двоє військовослужбовців загинули, ще один отримав важкі поранення.

Інцидент міг би стати підставою для втручання, але азербайджанська сторона вибачилася за те, що трапилося, заявивши про свою готовність виплатити компенсації сім'ям загиблих. У підсумку в Москві не стали надавати цю трагедію значущості, готуючись підписати мирні угоди.

У цілому, Росія в цьому гарячому у всіх сенсах конфлікті послідовно дотримувалася «розпилювальної» тактики - вела постійні переговори з Туреччиною, контактувала з Азербайджаном і неформально надавала військову підтримку Єревану. В результаті Російська Федерація дуже елегантно вийшла з ситуації: фактично нав'язавши сторонам мирову угоду. Таким чином РФ серйозно збільшила свою військову присутність в неспокійному регіоні, зберігши при цьому рівні стосунки і з Баку, і з, зрозуміла справа, загнаним в глухий кут Єреваном.

Разом з тим, очевидно, що підсумки конфлікту значно посилюють позиції на Південному Кавказі Туреччини і її вплив на Азербайджан. Одне з головних переваг, які отримує офіційна Анкара - пряме наземне транспортне сполучення з Азербайджаном по коридору через Вірменію і Нахічевань, що вкрай важливо в умовах сумного стану справ турецької економіки. Однак Туреччина так і не отримала ніякої статусної ролі у врегулюванні конфлікту, тому саме Кремль вважається кінцевим бенефіціаром мирної угоди.

Ще один важливий висновок, який слід винести вже за підсумком військової кампанії полягає в тому, що азербайджанська армія фактично повстала з попелу 90-х і перетворилася в ефективну армію XXI століття, тоді як вірменські збройні сили, не дивлячись на досить високий бойовий дух і готовність до самопожертви, по суті, залишилися в минулому столітті. Азербайджан протягом багатьох років готував ґрунт для повернення своїх територій, перш за все, вибудовуючи відносини з Туреччиною і Росією і коли настав прийнятний момент, Баку вдарив...

Наскільки життєздатним в частині практичної реалізації буде, підписаний днями «мировий» договір, поки що говорити рано. Однак уже зараз можна впевнено констатувати, що в цій історії сильні гравці розподілили свої інтереси за рахунок слабкої ланки, яким виявилася Вірменія - країна, яка втратила території, зазнала людських втрат, а також опинилася в заручниках у Росії з її миротворцями.

Наталія Ромашова

Читайте також: У Вірменії затримали лідера опозиції