"Наше життя жахливе..." Незручна правда про повоєнну репатріацію в СРСР

Українці становили до 40% Displaced Person (переміщених осіб, ред.) після війни, — каже д-р Університету Торонто, історик Сет Бернстайн в інтерв'ю, опублікованому газетою "Хадашот" .

Залишитися не можна повернутися

— Чи можна назвати процес репатріації примусовою депортацією? Чи була можливість залишитись на Заході у тих, хто цього хотів?

— Більшість щиро хотіла повернутися, хоча, зрозуміло, солдати РОА та інші колабораціоністи розуміли, що на них чекає, і навмисно здавались союзникам, сподіваючись, що ті їх не видадуть Радам. Так чи інакше, коли ми говоримо про примусову депортацію, це стосується переважно військовополонених.

Не можна заперечувати людей тягнуло на батьківщину, навіть якщо вони усвідомлювали небезпеку повернення. У липні 1941-го Іван Твардовський — брат знаменитого поета та редактора «Нового світу» — потрапив у полон до фін, у серпні 1944-го втік до Швеції, влаштувався на роботу, але зрештою добровільно повернувся до СРСР, де п'ять років провів у Чукотлазі.

Багато чого залежало від місця народження. Як правило, уродженців країн Балтії не репатріювали, якщо вони цього не хотіли. Достатньо було підійти до британського сержанта і сказати, мовляв, я з Литви чи Латвії. Прибалти вважалися майже своїми, рекламна кампанія на запрошення іммігрантів до Австралії йшла під гаслом Beautiful Balts, хоча рекрутували переважно українців. Тим часом українці з анексованих Радами територій спочатку мали незрозумілий статус — їхня доля була в руках коменданта того чи іншого табору. Але ті, хто залишився в західних зонах окупації до осені 1945 року, майже без проблем набували статусу політичного біженця.

При цьому я виявив у російському архіві документ про цілу серію викрадень людей співробітниками радянської місії з репатріації, причому, коли кампанію вже практично завершили. Додому офіцери не хотіли — одні торгували на чорному ринку, інші зайнялися звідництвом, а треті продовжували працювати «за профілем» — просто хапали людей на вулиці та відправляли до Спілки. генерал, що приїхав з інспекцією з Москви, був лютий — на щастя, це полювання припинилося до того, як про неї дізналися британці.

Траплялися і проколи. Так викрали доньку білогвардійського офіцера — з першої хвилі еміграції, яка до того ж працювала в британській місії. Усвідомивши помилку та її можливу ціну, офіцери напоїли жінку, довго катали містом, заплутуючи сліди, а потім відпустили.

Набагато драматичніша склалася доля іншої жінки, єврейки по матері (про що німці не знали) з українським прізвищем. У таборі вона познайомилася з одним французом, вийшла за нього заміж та поїхала до Парижа. 1946-го її викрали вивезли з Франції з маленькою дитиною — протягом 20 років вона навіть не могла зв'язатися із чоловіком.

Єврейське питання

— Яким був етнічний склад цих п'яти мільйонів переміщених осіб?

— 35—40% становили українці, приблизно стільки ж — росіяни та 20% — решта. У таборах для переміщених осіб опинилися приблизно 200 000 євреїв з Польщі, які бігли на початку війни до СРСР і були депортовані як соціально небезпечні елементи до Сибіру та Центральної Азії, що, за іронією долі, врятувало їм життя.

Були там і радянські євреї, з яких повернулися на батьківщину за різними оцінками 10-12 тисяч осіб. Цікаво, що радянське командування спочатку практично не звертало на них увагу. Щоправда, полковник Кірєєв — відповідальний за репатріацію з американської зони окупації Австрії — зазначав, що коли в єврейському таборі було показано фільм «Москва», глядачі так загомоніли, побачивши на екрані Сталіна, що адміністрації довелося їх заспокоювати. При цьому, писав Кірєєв, лише тридцять-сорок єврейських репатріантів повернулися до СРСР.

Загалом, звичайно, повернулося набагато більше — люди хотіли возз'єднатися з рідними та близькими (про загибель яких ще не знали) та й імідж Радянського Союзу одразу після війни був в очах євреїв вельми привабливим. Той же Кірєєв повідомляє про те, що серед переміщених осіб ходять чутки, що СРСР відправляє зброю та радників до Ереца Ісраеля через Чехословаччину.

— Але ж ішов зворотній процес — багато євреїв із радянським паспортом скористалися можливістю виїхати до Польщі чи Румунії, а звідти до Ізраїлю чи США…

— Так, 1945-го це було нескладно. Один хлопець із Києва, демобілізувавшись із Червоної армії у 1945 році, писав, що «повернувшись додому... і не знайшовши нікого в живих, поїхав до Польщі». Деякі одружилися з євреєм/єврейкою з Польщі і теж отримали виїзні візи.

Навесні 1946 року понад десять тисяч євреїв із Чернівецької області отримали право на виїзд до Румунії.

Так чи інакше, 90% єврейських емігрантів свого часу мали польський чи румунський паспорт. Але люди, що народилися і виросли в СРСР, не підозрюють про антисемітську кампанію, яка почнеться через кілька років, зовсім не прагнули виїхати.

Більше того, далеко не всі, хто мав повне право на репатріацію, скористалися ним. Характерна історія Йосипа Абковича, який народився 1922 року в польському тоді Гродно. Він пройшов через концтабір, був звільнений Червоною Армією, після чого не поїхав на Захід або в Ерец Ісраель, а приєднався до остарбайтерів і був відправлений до робочого батальйону в одну із шахт на Донбасі. Вирвавшись, нарешті, в Гродно, він виявив, що всі його близькі загинули... За самовільний від'їзд з Донбасу Абкович був заарештований і засуджений на невеликий термін, але після звільнення залишився в СРСР, хоча міг відновити своє польське громадянство, — такий приклад польського єврея. , який став беззастережно радянською людиною.

Нехай кричать потвора, а вона нам подобається…

— Як зустріли у СРСР репатріантів? Чи багато хто вирушив у місця не настільки віддалені?

— З 4,2 млн радянських громадян, які повернулися з-за кордону, було заарештовано 6,5% — головним чином колишніх військовополонених, серед яких репресували кожного шостого. Серед цивільних осіб заарештували приблизно 1-2% репатріантів, але практично до всіх, хто повернувся, «звідти» ставилися насторожено.

З одного боку, з репатріантами боялися спілкуватися, підозрюючи, що ті на гачку у НКВС, з іншого — безжально їх експлуатували, користуючись беззахисністю прибулих. Це починалося ще в радянській зоні окупації, де жінок схиляли до співжиття, і тривало в СРСР, коли репатріантів відправляли на найважчі та найбрудніші роботи.

Була й проста заздрість до тих, хто скуштував західне життя, — в архіві є свідчення про інцидент із молодою репатріанткою, що надягла на ринок капелюшок та вуаль, привезені з Німеччини. У звіті стверджувалося, що місцеві колгоспники обрушили на неї град прокляття, і офіцеру НКВС навіть довелося супроводжувати репатріантку до будинку, рятуючи від розправи.

— Що чекало на сім'ї, створені в роки війни? Напевно, частина остарбайтерів знайшли собі пару серед громадян окупованих країн або навіть німців.

— Їх було більше, ніж ми можемо собі уявити. Глава Управління у справах репатріації генерал Голіков доповідав Берії, що 20 000 (!) радянських жінок одружилися лише з французами. Радянські офіцери, які відвідували табори для переміщених осіб у Нідерландах, виявили, що більшість жінок, які там перебували, були одружені з голландцями.

Як правило, сім'ю намагалися не руйнувати, навіть якщо йшлося про громадянські шлюби, тому пару або намагалися повернути в СРСР, або дали спокій. Втім, вже 1947-го в СРСР було прийнято закон, який забороняв шлюби з іноземцями, що спричинив численні трагедії.

— Приблизно третина переміщених осіб, які залишилися на Заході, були вихідцями з України. А скільки вважали за краще повернутися після війни в УРСР?

— До початку 1948 року в Україні налічувалося 1,2 млн репатріантів, але мало хто знає про другу українську хвилю репатріації — у середині 1950-х, після смерті Сталіна. Більшість повернених були громадянами Аргентини та інших країн Південної Америки, які залишили Західну Україну в 1920-ті. 1930-ті роки. Їх навіть важко назвати репатріантами, бо вони ніколи не мали радянського підданства. Одні мріяли знову побачити рідну землю, радіючи, що «залізна завіса» трохи відкрилася. Інші втекли від економічної кризи в Аргентині. Були й ідеологічні репатріанти — комуністи, натхненні «відлигою». Один із них, який приїхав із Буенос-Айреса до свого рідного села на Волині. О. Член Комуністичної партії Західної України він утік у Південну Америку 1937-го через репресії польської влади. На еміграції А. збирав інформацію про діяльність українських націоналістичних організацій, передаючи ці відомості до НКВС. Це не одиничний випадок. подібні епізоди добре задокументовані, оскільки саме серед таких репатріантів КДБ набирав інформаторів.

Не так сталося, як гадалося

— Чи багато хто був розчарований новою старою батьківщиною? Наскільки частими були спроби легально повернутися на Захід?

- Зрозуміло, що радянські реалії багатьох шокували. У 1946 році репатріант, що осів в Умані, писав другові до Франції: «Немає їжі, немає одягу... Не став запитань — наше життя жахливе... Я зробив велику помилку».

Ще гостріше побутові проблеми сприймали сім'ї, де один із подружжя був європейцем. Парі з Бельгії, яка переїхала до Києва в листопаді 1955 року, міськрада виділила квартиру в новому будинку, але вони нарікали, що розмістити на 22 квадратних метрах меблі, привезені з чотирикімнатної квартири в Бельгії, просто неможливо.

До проблем репатріантів з Південної Америки додавали і погане знання російської мови. часто це були молоді люди, які говорили лише іспанською. Один такий реемігрант писав батькові до Аргентини: «Ми поспішаємо повернутися на батьківщину — нехай там навіть удвічі гірше, ніж було, це не може зрівнятися із нашою нинішньою ситуацією».

Листування, зрозуміло, перехоплювалося КДБ, хоча репатріанти часто писали іспанською, наївно вважаючи, що це захистить листи від перлюстрації. Найбільш обережні передавали звістку про себе морякам іноземних суден, які заходили до одеського порту.

При цьому лише 1 - 2% зверталися до посольства Аргентини або інших країн результату, намагаючись повернутися. Багато хто стверджував, що переплутав паспорт із візою на в'їзд, мовляв, ми хотіли лише відвідати СРСР, а не залишитися там назавжди. Традиційним було посилання на важкий клімат в Україні, хоча чиновники чудово розуміли, що погода тут ні до чого.

У результаті відпустили приблизно половину прохачів, часом — щоб уникнути міжнародного скандалу, а для багатьох ціною повернення стала співпраця з КДБ.

Displaced Person у найважливішому з мистецтв

— Чи знайшла тема переміщених осіб та репатріантів відображення у кіно та літературі?

- Один із перших образів репатріантів у кіно — викрадена в німецький полон Наташа, яка у «Паденії Берліна» зустрічається у День Перемоги зі своїм коханим Олексієм. Того ж 1949 року на екрани СРСР вийшов ще один фільм — «У них є Батьківщина», знятий за п'єсою Сергія Міхалкова «Я хочу додому». Сюжет оповідає про те, як радянські офіцери намагаються повернути додому радянських дітей, які утримуються британцями у своїй окупаційній раді. зоні Німеччини.

Працюючи в архівах, я натрапив на стенографічні звіти переговорів між британськими та радянськими військовими про репатріацію дітей. громадян СРСР.

Зважаючи на фільм, Михалков писав сценарій явно на підставі цих документів.

І в стенограмі, і в фільмі є патетичний монолог радянського офіцера, тільки в реальності хлопчик, до якого він був звернений, відмовляється повертатися в СРСР — я, мовляв, прив'язався до німецького вітчима, навчаюсь у хорошому технікумі тощо. відмінність реального життя від пропаганди, і це дуже незручна правда.

Розмовляв Олександр Файнштейн