Деолігархізація або фікція: чи потрібні партіям бюджетні мільйони

Одні переконані, що бюджетне донорство для політсил істотно знизить їх залежність від олігархічного «спонсорства», інші, навпаки, впевнені, що самодостатнії партсилі на повноцінне існування цілком повинно вистачати партійних внесків. Хто тут правий, а хто ні розбиралася Lenta.ua.

У 2015 році Рада прийняла закон, який ввів держфінансування партій. Затвердження документа було однією з умов Євросоюзу для надання Україні безвізового режиму. В ЄС переконували: державне фінансування партій - шлях до їх незалежності від олігархів і великого бізнесу. Мовляв, так само відбувається в 39 з 44 країн Європи. В обмін на бюджетні кошти партії відкривають свою фінансову звітність, виводячи гроші з тіні.

Відповідно до закону, на бюджетні гривні можуть претендувати політсили, які отримали по багатомандатному округу (за списками) не менше від 2% голосів виборців.

За підсумками нинішніх дострокових парламентських виборів-2019 на держфінансування претендують 11 партій - 5 парламентських і 6 політсил, які набрали 2%, але залишилися за бортом ВР.

Скільки всього витрат передбачає бюджет кожного наступного року на утримання партій порахувати не складно. Схема дуже проста: загальна кількість учасників виборів множиться на 0,02% від розміру прожиткового мінімуму, встановленого на 1 січня. Згідно з даними Центрвиборчкому, на позачергових виборах в Раду проголосували 14 млн 718 тис. 556 виборців. Прожитковий мінімум на 2019 рік становить 1 тис. 921 грн. Таким чином, нескладні розрахунки показують, що партії розподілять між собою 565 млн. 486 тис. 922 грн. держфінансування. Тобто, виходить, що в середньому кожен виборець разом з голосом на позачергових парламентських виборах «подарував» своєї партії близько 39 гривень власних податків.

Найбільший шматок від бюджетного пирога «відкусить» президентська «Слуга народу» - 537 млн. грн., це понад 2,5 мільярда за 5 років каденції Ради. Далі йдуть: «Опозиційна платформа- За життя» - 141 млн. за рік; «Європейська солідарність» - 109; «Батьківщина» - 93; «Голос» - 77; «Сила і честь» - 54; «Опозиційний блок» - 40; «Партія Шарія» - 38; «Радикальна партія Ляшка» - 34; «Українська стратегія Гройсмана» - 27; «Свобода» - 26.

Партії, які подолали прохідний бар'єр, крім базового фінансування, отримають ще й повне відшкодування своїх витрат на виборчу кампанію. Правда, компенсацію вони отримають тільки за офіційну частину витрат, відображену в фінансових звітах. Логіка цієї норми полягає в тому, щоб стимулювати партії виводити свої витрати і надходження з тіні.

«Держава платить партіям чималі кошти. Я переконаний, що на ці кошти партії цілком можуть працювати: містити центральний апарат, регіональні відділення, проводити діяльність, видавати партійну пресу, проводити зустрічі з виборцями, містити аналітичні центри. Це все в рамках державного фінансування. У такій ситуації будь-яка політична сила може сказати «ні» представнику олігархічної групи, який спробує через партію просувати свої інтереси », - вважає голова Комітету виборців України (КВУ) Олексій Кошель.

Але є й інша думка. Наприклад, колишній нардеп Микола Томенко нещодавно зареєстрував на офіційному сайті президента петицію з вимогою скасувати державне фінансування партій. Документ на момент підготовки цього матеріалу зібрав 20 тисяч 519 голосів з 25 тис. необхідних. У зверненні сказано, що за 2016-2019 роки з держбюджету на діяльність політсил виділено 1 мільярд 500 мільйонів гривень. «Гроші, які надходять з кишень українських громадян, партії витрачають в основному на телевізійну рекламу, якою їх лідери вітають нас зі святами. На моє переконання, використовувати народні гроші на утримання партій в воюючій, бідній, корумпованій країні - цинічно і неприпустимо », - аргументує Томенко.

Критики закону про держфінансування партій вказують і на неефективний механізм контролю за засобами. Стежити за законністю і цільовим використанням бюджетних гривень партіями повинні Національне агентство протидії корупції (НАПК) і Рахункова палата (РП). Але активністю «контролери» не відрізняються: НАПК за останні кілька років виписала лише кілька штрафів партіям-порушникам.

Сьогодні жоден закон або підзаконний акт не регулює порядок співпраці НАПК з РП в питанні контролю за використанням партіями грошей з держбюджету. Виходить каламбур: одна і та ж функція покладена на два різних органу, а механізм їх взаємодії ніде чітко не прописаний.

А закон, який передбачає державне фінансування партій виписаний так, що його можна легко обійти. Так, відповідно до закону, кошти з держбюджету перераховуються на спеціально відкритий рахунок партій. Але ця норма стосується тільки центральних осередків, яким не заборонено перераховувати гроші платників податків на вже існуючі рахунки регіональних організацій. Там кошти з бюджету «зливаються» з вкладами від фізичних та юридичних осіб, після чого відстежити, на що конкретно вони були витрачені апріорі неможливо.

Але незважаючи на всілякі законодавчі прогалини, в тому ж русі «Чесно» констатують, що ідея державного фінансування партій не така вже й погана, роблячи наступний акцент: «Практика держфінансування партій поширена в усьому світі і, особливо, в західних демократіях. Лише кілька країн Європи не мають державного фінансування в тій чи іншій формі. Логіка полягає в тому, щоб надати партіям альтернативне джерело фінансування, що має зменшити їх залежність від великих донорів, в нашому випадку - від олігархів. Миттєвого результату від впровадження державного фінансування чекати не доводиться, оскільки трансформація може тривати кілька виборчих циклів і залежить і від ряду факторів. Зокрема, від економічної ситуації, роботи контролюючих органів та судів, а також від створення незалежних від олігархів медіа».

У той же час, один з діючих нардепів, що займається у своїй партії організаційними питаннями, розповів нам, що мінімально необхідна сума на утримання повноцінного партпроекта - це мільйон і більше доларів на місяць. «Велика частина наших партій - це політвідділи олігархів, а держфінансування зняло з них лише малу частину витрат і насправді є краплею в партійному фінансовому морі».

Наталія Ромашова