2000 днів у дорозі - українська мотоциклістка побила світовий рекорд

Анно, я знаю, що Ви об'їхали всі континенти й побували в більше ніж в 60 країнах світу. Це дивовижний досвід і, напевно, зовсім різні відчуття. Але чи була країна, де Ви відчували себе, як вдома, країна, яка нагадувала Вам Україну? Скажімо так, країна-сестра.

Насправді, для того, щоб відчувати себе, як вдома, країна не обов'язково повинна нагадувати Україну. Я відчуваю себе комфортно в багатьох і зовсім різних місцях. Навіть прийшла одного разу думка про те, що жити я могла б де завгодно. Ця подорож ще більше навчила мене гнучкості й здатності виживати в будь-яких умовах. А вже якщо є дах над головою, зручне ліжко й привітні люди навколо - більше мені нічого й не треба. Поки що мій улюблений континент - Південна Америка, напевно тому свою другу подорож навколо світу я починаю саме з неї. 

Що Ви маєте на увазі під другою подорожжю навколо світу? 

Я перебуваю в дорозі вже 2000 днів і в принципі вже об'їхала глобус, але вирішила не припиняти подорож, а продовжити її, прямуючи в зворотньому напрямку й заїжджаючи в ті країни, які не вдалося відвідати під час першого кола.

Тобто Ви вже досягли показників світового рекорду, встановленого словенкою Бенко Пулько, що базувався саме на позначці у 2000 днів? 

Уже навіть на тиждень його перевищила (сміється - ред.). Я не встановлювала в себе в голові якихось конкретних цифр ні в днях, ні в кілометрах. Буду знаходитися в дорозі до тих пір, поки ця подорож буде приносити мені радість і задоволення. 

Скільки плануєте бути в дорозі ще? 

До тих пір, поки не відчую, що виконала свою внутрішню місію і мрію.

Люди і звичаї яких країн Вас здивували найбільше й чим? 

Один із основних уроків, який я засвоїла, полягає в тому, що всі люди схожі, незважаючи на різницю культур, традицій, мов і колір шкіри. І того, що нас об'єднує, набагато більше, ніж того, що роз'єднує. Кожній людині, незалежно від того, де вона народилася й виросла, хочеться тепла, любові, мирного неба над головою, допомоги, коли вона потребує її  й можливість нею поділитися натомість. Люди схожі і в менш важливих речах. Наприклад, у дуже багатьох країнах існують схожі жарти про стосунки свекрухи й невістки, й чорна кішка, що і перебігаює дорогу, також вважається поганим знаком. І безліч подібних щоденних дрібниць. Все це зміцнює мою віру в те, що я зможу знайти підхід до будь-якої людини будь-якої культури, якщо нам обом будуть близькі базові людські цінності. А до того, чим ми відрізняємося - перевагами в їжі, манерою одягатися, звичаєм вітати один одного - я можу легко пристосуватися. 

Де Вам було найважче й чому? 

Найважче було в Африці. Може, тому що я себе спочатку налаштовувала на це. А з іншого боку - все виявилося не так страшно, як я собі уявляла. Основні складності були пов'язані з відсутністю тих зручностей, до яких звикаєш у більш розвинених частинах світу. А також з тим фактом, що біла людина на великому мотоциклі виділяється й привертає до себе увагу, якої часто зовсім не шукаєш. 

Як люди реагують, коли Ви розповідаєте, що подорожуєте по всьому світу одна? 

Дивуються, звичайно, висловлюють своє захоплення й повагу, задають питання, розповідають свої історії. Мої більш ніж 5-річні одноосібні подорожі на мотоциклі переконали мене в тому, що це відмінний спосіб знайомства з людьми. Мені, як інтроверту, не завжди просто зав'язати розмову з незнайомими людьми, а зараз люди самі до мене підходять і починають розмовляти. 

Чи підтримували й допомагали Вам зовсім незнайомі люди, коли дізнавалися про Вашу подорож? 

Звичайно, завжди (сміється - ред.). Коли я виїжджала в цю подорож, у мене не було практично ніяких контактів. Усі знайомі та друзі з'явилися або на шляху, або в результаті випадкових зустрічей у дорозі, або через інтернет.

Розкажіть випадки, що найбільше запам'яталися. 

Одна з цікавих історій трапилася зі мною в Руанді. У той день я вже збиралася їхати з країни й перетинати кордон з Угандою, але щось не давало мені спокою. Мені зовсім не хотілося їхати, незважаючи на те, що напередодні трапилася неприємна історія - у мене вкрали сумку з усім моїм одягом. Я зупинилася на заправці в одному невеликому містечку, коли до мене підійшов молодий чоловік, представився журналістом, показавши своє посвідчення. Пояснив, що побачив мене та мій мотоцикл на світлофорі, йому стало цікаво поспілкуватися. У результаті ми записали інтерв'ю для газети, в якій він працював, я погостила у нього в будинку кілька днів, він організував мій візит до місцевої школи і я знайшла ще одного хорошого друга, з яким ми спілкуємося досі. До речі, одна з традицій Руанди - дарувати один одному ділянку землі як прояв дружби. І тепер, на випадок,  якщо я коли-небудь зберуся повернутися туди, мене чекатиме невеличка ділянка землі. Жан-П'єр періодично і з задоволенням мені про це нагадує (сміється - ред.). 

Мені відомо, що Ви вже багато років займаєтеся добрими й надзвичайно важливими справами. Ви член Національної Асоціації Мотоциклістів України (НАМУ) та ініціатор соціальної програми «MotoSave - Врятуємо усмішки!», яка допомагає незахищеним верствам населениям, особливо дітям. Скажіть, що Вас спонукало до соціальної діяльності та благодійності? 

Хотілося б робити набагато більше, чесно кажучи, і сподіваюся, що одного разу в мене буде для цього достатньо і можливостей, і часу. Я помітила, що, те, який вплив ми як мотоциклісти можемо надавати на оточуючих людей, залежить виключно від нашого вибору. Ми залучаємо до себе увагу тим, на чому ми їздимо, як ми виглядаємо. І це все можна використовувати для того, щоб ініціювати позитивні зміни в суспільстві, мотивувати людей на добрі вчинки, надихати, якщо хочете. Залишити якийсь слід, хоча б у вигляді доброго спогаду - це чи не варте бути метою? Все так чи інакше принесе плоди, навіть якщо ми й не зможемо їх побачити або відчути дотиком. 

Під час навколосвітньої подорожі Ви часто зустрічаєтеся з дітками в дитячих будинках, лікарнях і школах. Ви даруєте їм свій час, тепло й надію на те, що мрії збуваються. Як Вас зустрічають діти? Ви відчуваєте, що своїм прикладом міняєте життя людей? Може, є вже якісь приклади? 

Я дуже люблю дітей, їх щирість і захоплення, з яким вони реагують на те, що їм подобається. У них ще не притупилася віра в мрії і в те, що все можливо. І підтримувати ось цю віру якомога довше мені видається неймовірно важливим і цінним. Мені хочеться вірити, що історія моєї подорожі навколо світу на мотоциклі, та й сам легендарний мотоцикл, який вони бачать своїми очима, можуть стати тим яскравим враженням, яке допоможе в цьому. Я часто отримую повідомлення з теплими словами подяки від директорів, учителів, від самих учнів тих закладів, які я відвідую. Навіть якщо я ніколи не дізнаюся якусь вражаючу історії успіху або чиюсь здійснену мрію, але в ній буде мала дещиця моєї участі і впливу - цього буде достатньо. Жоден наше добрий намір не зникне безслідно, рано чи пізно проявить себе в тому чи іншому вигляді, може, у найнесподіваніших ситуаціях.

Що б Ви могли розповісти про матеріальне забезпечення та людську участь по відношенню до діток-сиріт у різних країнах? Чи існує залежність між економічним рівнем розвитку країни й рівнем підтримки дитячих будинків? 

У багатьох країнах від моделі дитячих будинків вже відмовилися і замінили її на будинки сімейного типу. Таким чином, діти потрапляють у природну атмосферу сім'ї, в якій відчувають себе затишніше, захищеніше й краще, ніж у стінах класичного дитячого будинку. У мене була можливість побувати і навіть провести кілька днів у одному з таких будинків у Аргентині. Мені здалося, що діти там були життєрадіснішими, з більш адекватною самооцінкою й впевненістю, щасливішими. Радує те, що такі будинки з'являються не тільки в розвинених, але і в країнах, що розвиваються. 

Як місцеві жителі різних країн (не держава) відносяться до благодійності й допомоги нужденним? 

У багатьох країнах люди не чекають допомоги від держави, а ініціюють її всупереч протидії з боку держави. Я спостерігала одну схожу ініціативу в двох абсолютно різних країнах, на різних континентах - у Франції та Уругваї. В Уругваї місцевий мотоклуб на початку холодного сезону організовує роздачу їжі для бідняків. Причому, не раз або два рази на тиждень, а щодня. Увечері волонтери збираються в будинку одного з членів клубу для того, щоб приготувати їжу, а потім розвозять її у великих бідонах в кілька точок міста. У Франції подібні кухні існують по всій країні, у них також працюють волонтери, які жертвують своїм часом заради єдиного бажання допомогти нужденним. Це всього пара з численних прикладів, які я спостерігала у всьому світі. Ці приклади, а також те, як люди допомагали особисто мені в моїй подорожі, зміцнюють мою віру в людство. Напевно, це найголовніший і найважливіший висновок всієї моєї мандрівки - світ у більшості своїй складається з добрих і чуйних людей, готових допомогти. 

Зараз часто піднімається питання гендерної рівності. А як насправді ставляться до жінок в інших країнах світу? 

Рівність іноді сприймається і реалізується нерівномірно. Часто буває так, що жінка виконує роботу такого ж обсягу й рівня складності, що й чоловік, але отримує на порядок меншу винагороду. У багатьох країнах, як і раніше, домашні обов'язки вважаються тільки жіночими, не вважаються працею взагалі і, відповідно, не вимагають жодної уваги й подяки. На щастя, ситуація починає потроху змінюватися. Наприклад, в Африці все більше адміністративних посад, посад в уряді, в менеджменті компаній займають жінки. Вони починають надавати все більший вплив на суспільство. В Аргентині, з тих пір як я була тут минулого разу (три роки тому), теж спостерігаються значні зміни. Панівна культура «мачізму», в якій чоловік у всьому правий і його дії та рішення не оскаржуються, поступово слабшає, і жінка вже може відкрито заявити про насильство й подати до суду. Напевно, така можливість існувала юридично й раніше, але зараз жінки починають все активніше та сміливіше користуватися нею. 

Якщо розглядати глобально, то в яких країнах світу жінкам найбільш комфортно? 

У країнах першого світу, звичайно: США, країнах Західної Європи, Австралії. 

Де жінки найбільш уважно ставляться до свого здоров'я і в чому це проявляється? 

Все в тих же розвинених країнах. Дуже багато залежить від рівня освіти і, відповідно, самоідентифікації. Якщо жінка розуміє та усвідомлює, що вона гідна кращого ставлення, обслуговування, життя, вона буде й до себе ставитися відповідним чином, піклуватися про себе, про своє здоров'я, любити себе. Часто жінки помилково вважають, що пріоритети сім'ї важливіші власного здоров'я й не думають про те, що погіршення їхнього здоров'я відіб'ється на добробуті сім'ї. Але цього також потрібно вчити, про це потрібно говорити. Поки що жінки більш розвинених країн у кращому становищі й ставляться до свого здоров'я уважніше. Регулярні профілактичні обстеження, консультації з психологом, за необхідності, своєчасне звернення до фахівців, страховка - норма в розвинених країнах. 

А як Ви дбаєте про своє здоров'я, враховуючи, що Ви постійно в дорозі? 

Як це не дивно, але я помітила, що в дорозі я хворію значно рідше, ніж коли я вела осілий спосіб життя. Тільки іноді трапляються легкі застуди. Моя найбільша проблема - це втома, що накопичується, й іноді невеликого перепочинку мало для того, щоб повністю відновити сили. Нещодавно я здала аналізи крові й виявилося, що у мене низький рівень вітаміну D. Почала приймати його зараз у вигляді крапель, здається, вже є результат - відчуваю себе краще й бадьоріше.

Під час навколосвітньої подорожі чи бували випадки, коли Вам доводилося звертатися за допомогою в лікарню? Чи є у Вас приватна страховка? Як Ви забезпечуєте собі медичні послуги в дорозі? 

У мене є міжнародна страховка, надана українською страховою компанією НІКО. Вони партнери моєї подорожі все п'ять років і жодного разу не підвели мене. Якихось серйозних випадків, з якими мені доводилося б звертатися в лікарню, за всі ці роки не було. Але іноді необхідні щеплення або візит до стоматолога. У всьому цьому компанія НІКО завжди допомагає і я впевнена, що, не дай Боже, трапитися чомусь серйознішому, я можу на них повністю розраховувати. 

А з метою профілактики Ви проходите обстеження? 

Періодично, так. Особливо перед початком чергового етапу подорожі, перед переміщенням на новий континент. На початку моєї подорожі Африкою я здала деякі аналізи, перевірила загальний стан здоров'я, отримала професійні рекомендації про те, що робити в разі підозри на деякі захворювання, наприклад, малярію. 

В Україні є Благодійний фонд «Квітна», основним завданням якого є порятунок українок від раку молочної залози. Ви перебуваєте вже 5 років в дорозі, чи була можливість за цей час пройти, наприклад, обстеження молочних залоз? 

На жаль, ні. Дуже часто не вистачає часу на те, що на наразі не терміново, хоч і важливо. Розумію, що це неправильно, тим більше, що я перебуваю в групі ризику через спадковість. За першої ж можливості обов'язково пройду. 

Будучи в подорожі, Ви стикалися з якими-небудь масштабними соціальними кампаніями? 

Щось планувати заздалегідь і спеціально приїжджати на якісь масштабні акції у мене не виходить, так як чіткого графіку в мене немає. Якщо мій приїзд збігається з якимось подібним заходом або благодійною акцією, мені, звичайно, цікаво подивитися й підтримати. Часто такі заходи проводяться місцевими мотоциклістами, в такому випадку мені простіше про них дізнатися. Пам'ятаю, що на деяких з них я була в Австралії та в США. 

Як Ви вважаєте, чому потрібно повчиться українським жінкам у жінок інших країн? 

Українські жінки відомі в усьому світі, перш за все, своєю красою. Дуже часто перша реакція людей на те, що я родом з України, - це коментарі про те, що в Україні красиві жінки. Це, звичайно, приємно, з одного боку. Але також часто доводиться чути, що українські дружини користуються популярністю серед чоловіків інших країн тим, що вони поступливі, все роблять вдома без докорів і заперечень чоловікові, багато чого не вимагають. Я не належу до руху феміністок, але все ж уважаю, що українським жінкам варто навчитися більше цінувати себе й не потурати споживчому ставленню до себе.

Фото: kvitna.org