Запорука незалежності. Як народжувалася українська армія

Навесні 1917 року, після повалення царя, в армії стали виникати українські гуртки, — пише Михайло Ковальчук на сайті Історична правда. Вони були в Московському і Петроградському гарнізонах, у Виборзі і Гельсінфорсі, Владивостоці та Томську, серед моряків Чорноморського і Балтійського флотів, але найбільше — на Південно-Західному фронті і в Київському військовому окрузі.

Проте українські соціалістичні партії, що мали найбільший вплив у Центральній Раді в 1917 році тривалий час негативно ставилися до ідеї створення регулярної національної армії, розглядаючи її як «знаряддя сили» в руках «правлячих класів».

Голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко навіть застерігав громадськість від культу збройної сили і українського імперіалізму. У статті «Український мілітаризм» він писав: «Не «своєї армії» нам соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій».

Щоправда, на початку травня 1917-го за допомогою патріотично налаштованих офіцерів київського гарнізону було створено 1-й Український імені гетьмана Богдана Хмельницького полк. А 18 — 21 травня в Києві пройшов I Всеукраїнський військовий з'їзд, де обрали Український військовий генеральний комітет (УВГК), який незабаром очолив Симон Петлюра.

22 травня УВГК звернувся до російської влади з клопотанням дозволити українізацію військових частин, і незабаром Тимчасовий уряд погодився на українізацію трьох армійських корпусів. Однак, до листопада 1917 року в більш-менш повному обсязі українізувався тільки 34-й армійський корпус на Південно-Західному фронті на чолі з майбутнім гетьманом Павлом Скоропадським.

Водночас відбувалося створення власне національних частин. В Одесі з добровольців був створений Український партизанський загін, деякі запасні полки в різних містах українізувалися явочним порядком. Крім того, в селах виникали добровольчі загони Вільного козацтва, а в таких великих промислових центрах, як Київ і Катеринослав козацькі сотні створювалися з українських робітників.

Після створення УНР призначений генеральним секретарем військових справ Симон Петлюра розгорнув активну діяльність зі створення національних збройних сил. Перші його накази були спрямовані на відновлення в українських частинах дисципліни і скасування виборності командного складу. В армії запроваджувалася національна військова термінологія: рота стала називатися сотнею, батальйон — куренем, корпус — кошем і т.д.

Група офіцерів полку імені Богдана Хмельницького розробила стройовий статут для української армії. На початку грудня 1917-го був створений Український Генеральний штаб на чолі з генералом Борисом Бобровським.

І тут українським військовим довелося зіткнутися з революційною анархією. Бійці нерідко відмовлялися виходити на стройові заняття і визнавати владу командирів. Не менш гострою проблемою була і гостра нестача командних кадрів. Розпад російської армії примусив багатьох її офіцерів перейти на службу в українські частини, хоча переважна більшість з них не мала нічого спільного з національним рухом. Член українського Генштабу капітан Микола Удовиченко згадував: «Елемент, окрім молоді, не був ідейний; з більшовиками і то не всі хотіли битися, не кажучи вже про те, що «самостійна» Україна для багатьох була жупелом».

Коли в середині грудня 1917 року більшовицька Рада народних комісарів оголосила, що знаходиться в стані війни з Центральною Радою, в розпорядженні українського уряду налічувалося близько 90 000 вояків.

Практично ніде червоні не зустрічали серйозного опору — українські частини діяли нескоординовано, а іноді під впливом більшовицької агітації взагалі відмовлялися битися з супротивником, багато солдатів прагнули лише якомога швидше дістатися додому.

У розпал війни з більшовиками Центральна Рада спробувала перейти до принципу добровольчого формування війська, оголосивши про реорганізацію регулярної армії в міліційні формування. Це відштовхнуло від уряду УНР багатьох професійних військових.

Опір більшовицькому наступові чинили лише нечисленні добровольці. Українські частини, які намагалися зупинити просування червоних, поступово відступали до Києва. Ядро цих сил становили створений Симоном Петлюрою Гайдамацький кіш Слобідської України і курінь Січових стрільців.

Тим часом 29 січня 1918 року в Києві спалахнув організований більшовиками збройний заколот, до якого приєдналися деякі частини 2-ї Сердюцької дивізії. У ніч на 9 лютого Центральна Рада і уряд УНР під охороною виснажених вуличними боями українських частин залишили столицю і відступили на Волинь. Київ зайняли червоні. У цей період сили Центральної Ради налічували трохи більше як 1,5 тис. вояків.

Невдовзі після підписання Центральними державами і УНР мирної угоди, до України вирушив австро-німецький військовий контингент, що мав очистити країну від більшовиків. Це кардинально змінило ситуацію на фронті. 1 березня, після запеклого бою, українські частини зайняли Київ. До кінця квітня 1918 року німецькі війська і частини Запорізької дивізії вийшли до кордону з Областю Війська Донського.

Було заново створено Генеральний штаб, який очолив підполковник Олександр Сливинський. Всі центральні апарати міністерства були зорганізовані, почали працювати військові школи, пройшла реєстрація всього військового майна, що залишилося від російської армії.

Але Німеччина не могла допустити створення в Україні збройних сил, які могли повернути зброю проти Центральних держав. У середині квітня Сливинський був викликаний в штаб командувача німецькими військами в Україні. «Незважаючи на наші доводи і протести, формування корпусів, яке вже почалося, було категорично заборонено», — згадував генерал Олександр Греков.

29 — 30 квітня 1918 р. за підтримки німців в Києві відбувся державний переворот, в результаті якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Тоді ж німці роззброїли полк Січових стрільців, а також дивізію синьожупанників, сформовану в німецьких таборах з українців-військовополонених російської армії.

Професійний військовий і генерал царської армії Скоропадський розумів важливість формування в Україні боєздатних збройних сил. Але Німеччина не допустила створення повноцінної української армії — лише кілька з'єднань, що залишилися з часів Центральної Ради або служили особистою охороною гетьмана, були цілковито укомплектовані особовим складом.

Утім, Павлу Скоропадському таки вдалося сформувати низку нових військових з'єднань. Влітку 1918 року була створена окрема Сердюцька дивізія з синів заможних селян, що гарантувало стійкість до більшовицької пропаганди. У Бердичеві формувався окремий Чорноморський кіш, а в Могильові — окремий загін низових запорозьких козаків.

У серпні 1918 року був відроджений корпус Січових стрільців. Австро-Угорщина передала Україні сформовану з військовополонених українців 1-ю козацько-стрілецьку дивізію, яка отримала за кольором уніформи назву Сірої.

Офіцерський склад армії Української держави комплектувався переважно кадровими офіцерами колишньої російської армії. Чимало  з них, якщо не більшість, не співчували українському відродженню і скептично ставилися до перспективи незалежної української держави. Під час повстання проти гетьмана більшість кадрових офіцерів перейшли на службу до білогвардійців.

Згідно з офіційною статистикою, під час гетьманського правління в Україні налічувалося більш як 300 тис. здатних до військової служби чоловіків. Перший рекрутський набір був запланований на 15 листопада 1918 року, другий — на 1 березня 1919-го. Уряд розраховував отримати в результаті першого набору 85 тис. новобранців, а в результаті другого — ще 79 тис.

Втім, повстання Директорії проти гетьмана перекреслило і ці плани, і саме існування гетьманату. Повстання підтримали Січові стрільці, Запорізька дивізія, Чорноморський кіш, Сіра дивізія, 2-й Подільський корпус, Сердюцька дивізія також частково перейшла на бік повсталих. Фактично, єдиними захисниками гетьманського режиму виявилися сформовані з російських офіцерів у Києві добровольчі дружини.

Вже 14 грудня республіканські частини, подолавши слабкий опір гетьманських формувань, увійшли до Києва. Однак, і у Директорії не було повноцінних збройних сил. Чисельність військ УНР досягала 100 тис., але це були, головним чином, повстанськи формування, які відразу після повалення Скоропадського розішлись по домівках. Підривала боєздатність армії і отаманщина — повстанські загони відмовлялися підкорятися наказам командування. Боєздатними з'єднаннями в армії УНР залишався лише корпус Січових стрільців Євгена Коновальця, Запорізький корпус полковника Петра Болбочана і Сіра дивізія Михайла Палія.

Між тім, українська держава як ніколи потребувала міцної армії: наприкінці 1918 року знову почалася війна з Радянською Росією. Крім того, довелося захищати Волинь від збройної агресії з боку відродженого в листопаді 1918-го Польської держави.

Стримати наступ радянських військ республіканському командуванню не вдалося, ворог просувався вглиб Лівобережжя. На сторону червоних перейшли отамани Григор'єв, Зелений, Хименко. До кінця січня 1919 року вся Лівобережна Україна була зайнята радянськими військами. 5 лютого 1919 року червоні майже без бою зайняли Київ.

У середині лютого 1919 року було створено посаду наказного отамана військ УНР, який здійснював безпосереднє керівництво армією. Цей пост зайняв генерал Олександр Осецький. Начальником штабу армії став отаман Андрій Мельник.

На початку березня 1919 року армія УНР налічувала більш як 30 тис. багнетів. В цей час українському командуванню вдалося здійснити успішний контрнаступ проти червоних на Правобережній Україні. В ході запеклих боїв були звільнені Коростень, Житомир, Умань. Радянське командування відповіло контратакою на Поділлі. Захопивши 20 березня вузлову залізничну станцію Жмеринка, червоні відрізали південне угруповання від основних сил армії УНР. Знекровлені важкими боями, українські війська почали відступ. До кінця весни 1919 року радянські частини зайняли більшу частину Правобережної України.

Важким ударом для армії УНР в травні 1919 року стало захоплення польськими військами Луцька, де знаходилися склади військового майна. Ще один удар армії було завдано, коли частина воїнів 19-ї дивізії перейшла на бік червоних, а за кілька днів більшовики зайняли Рівне.

Північна група була фактично розгромлена, уряд і державний апарат евакуювалися до Тернополя, а армія УНР відступила до району Дубно — Броди.

Симон Петлюра спробував реорганізувати армію, створивши для боротьби з отаманщиною і для нагляду за політичною благонадійністю командного складу Головну державну інспектуру.

На початку червня 1919 року армія УНР перейшла в наступ на Поділлі. Спочатку він розгортався успішно, і армія УНР завдала червоним низку важких поразок. Але невдовзі червоноармійці дочекалися підкріплення і притиснули армію УНР до Дністра. Положення було практично безнадійним, коли 16 — 18 липня на допомогу армії УНР прийшла 50-тисячна Українська Галицька армія, витіснена з Галичини польськими військами. 2 серпня розпочався загальний наступ сил армії УНР і Галицької армії на Правобережній Україні.

Об'єднані сили армії УНР і Галицької армії налічували близько 28 тис. багнетів і 2 тис. шабель. Під час наступу українські війська очистили від червоних більшу частину Правобережної України, а 30 серпня взяли Київ. Але, скористатися плодами цієї перемоги українським військам не довелося — 31 серпня до Києва увійшли частини білогвардійських Збройних Сил Півдня Росії. Оскільки вони також боролися проти більшовиків, українське командування спершу заборонило своїм частинам вступати в бій з білими.

Та оскільки головнокомандувач ЗСПР генерал Денікін був затятим противником української державності, вже в середині вересня 1919 року почалися бойові дії. Спочатку армії УНР вдалося досягнути певних успіхів, однак білогвардійці прорвали фронт в районі Гайсина, перехопили ініціативу і завдали поразки українським військам. На початку листопада 1919 го українські частини були змушені відступити, паралельно почалися сепаратні переговори з білими про перехід Галицької армії на бік денікінців.

В українській історіографії цю поразку прийнято пояснювати нестачею зброї і боєприпасів, а також епідемією тифу, що охопила війська УНР восени 1919 року. Але не меншою мірою на результат війни вплинули дії багатьох офіцерів колишньої російської армії, які служили у військах УНР і не бажали воювати з білогвардійцями.

Перехід Галицької армії на бік білих фактично означав ліквідацію українського фронту. Упродовж короткого часу білогвардійці зайняли Поділля. Знекровлені частини армії УНР на початку грудня 1919 року зосередилися на Волині, оточені звідусіль білогвардійськими, радянськими і польськими військами. У спогадах ветеранів армії УНР цей регіон отримав назву «трикутника смерті». Добив армію заколот отамана Волоха. Він захопив державну скарбницю та раптово «почервонів». Але не від сорому, а від кольору прапора своїх нових друзів.

На початку грудня було прийнято рішення про перехід до партизанських форм боротьби. Головний отаман військ УНР Петлюра виїхав до Варшави. 6 грудня армія УНР, що налічувала лише 2 тис. багнетів і шабель, рушила в партизанський похід на зайняті білими українські землі. Цей рейд отримав в історії назву Першого Зимового походу.

Наприкинці квітня 1920 року уряди УНР і Польщі підписали угоду, за якою українська сторона визнавала анексію поляками Галичини і Західної Волині. Польща у відповідь визнавала незалежність УНР і зобов'язалась надати Директорії військову допомогу проти Радянської Росії.

25 квітня 1920 поляки почали наступ проти радянських військ в Україні та Білорусі. У складі польських армій наступали українськи 3-тя Залізна і 6-та стрілецька дивізії, сформовані у польських таборах з полонених старшин і вояків армії УНР. 7 травня польські частини і українська 6-та стрілецька дивізія полковника Марка Безручка увійшли до Києва.

Військове керівництво УНР розраховувало, що зайняття Правобережжя дозволить провести мобілізацію і створити 200-тисячну армію. Із галичан, які бажали боротися з більшовиками, незабаром була сформована окрема дивізія в складі армії УНР.

Але в червні 1920-го червоні прорвали фронт. Поляки відступали. Армія УНР теж була змушена з боями відійти в Галичину. Після розгрому радянських армій під Варшавою польські війська знову перейшли до наступу. У другій половині вересня 1920 року армія УНР зайняла східну частину Поділля, але наступ довелося припинити на вимогу польського командування, яке уклало перемир'я з більшовиками. Радянсько-польська війна фактично завершилась. Сусідам українців залишилося лише укласти між собою мирний договір та поділити між собою українські землі.

У цей час радянські дивізії атакували армію УНР на всій протяжності фронту, і 21 листопада, під ворожим обстрілом, останні українські частини перейшли річку Збруч, де були інтерновані польською владою. Але це був ще не кінець. За наказом Петлюри в січні 1921 року був створений Повстансько-Партизанський штаб на чолі з генералом Юрієм Тютюнником, який готував повстання в Україні. Восени того ж року малочислені частини під назвою «Української повстанської армії» (близько 1,5 тис. бійців) вирушили в рейд, який отримав назву Другого Зимового походу. Похід закінчився невдачею і став останньою сторінкою в історії армії УНР.

На ілюстрації: синьожупанники, початок 1918 року