Василь Расевич: історія - не інструмент патріотичного виховання

Редактор газети «Хадашот» поговорив з одним з найбільш відомих українських істориків в ході освітнього фестивалю «Лімуд» у Львові. 

- Три роки країну розривали суперечки про декомунізацію, і ось вона практично завершена. Наскільки українське суспільство відрефлексувало цей процес? Де ті, що каються, секретарі райкомів і обкомів, офіцери КДБ і комсомольські ватажки, багато з яких є частиною нинішніх еліт? 

- Декомунізація вилилася в чисто формальний процес - перейменування вулиць і заміну одних пам'ятників на інші. Це просто новий ідеологічний етап - одні люди у військовій формі, скажімо Ватутін, - поступилися місцем іншим, теж у формі - Шухевичу, наприклад. Так буде відбуватися кожного разу зі зміною влади і історичної парадигми.

- Чи не смішно думати, що від атавізмів комуністичної ідеології можна позбутися, змінивши табличку з незручною назвою вулиці? Чому ми так боїмося поіменно «згадати всіх, хто підняв руку»? Хіба не в цьому полягає справжній катарсис і застава перезавантаження системи? 

- У 1991 році не відбулися зміни еліт - Українська Радянська Соціалістична Республіка просто отримала нову назву. Весь радянський апарат став державним апаратом України, а верхівка КДБ УРСР - люди, які боролися з українським націоналізмом, - за одну ніч перетворилися в українських патріотів. Так склався український комуністичний заповідник під націоналістичними символами. «Червоні директори» стали власниками «своїх» підприємств, як, втім, і члени ЦК, і секретарі обкомів, монетизувати політичну владу в реальний капітал. Генерали КДБ, які контролювали кордон, теж швидко обросли жирком - завдяки контрабанді і не тільки. А потім ці персонажі почали кришувати бізнес - ось вам і нова економічна еліта. 

В результаті навіть в нинішньому уряді сидить колишній секретар комітету комсомолу Львівського університету - нині перший віце-прем'єр Степан Кубів, а міністром економіки при Яценюку був перший секретар Львівського обкому комсомолу Олександр Шлапак. Глава РНБО Олександр Турчинов очолював свого часу відділ агітації та пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу, Микола Мартиненко обіймав посаду першого секретаря Київського міськкому ЛКСМУ і так далі, і тому подібне. 

Про яку декомунізацію ми говоримо? Я зовсім не демонізую комсомольців - за радянських часів активний молодий чоловік не міг проявити себе в рамках іншої ідеологічної системи. Інша справа, чи мають право ці люди сьогодні представляти національну еліту.

Я був недавно на відкритті пам'ятника ЗУНР у Львові, де виступав Степан Кубів, - більшого націоналіста складно уявити. Там був і Юрій Луценко, який відзначив, що лише в роки навчання у Львові відчув себе українцем. Цілком допускаю, що це так, але ми ж пам'ятаємо, що він говорив в 2003 році про УПА в Донецьку, ще очолюючи обласну організацію Соціалістичної партії України. 

Ми повинні стежити за цими людьми як за шулерами, які маніпулюють словами та історією - ідеологія для них нічого не значить - вона лише сходинка на кар'єрних сходах. 

- Гадаєте, вся справа - в люстрації, на яку влада за 27 років так і не зважилася? 

- Вона у нас не пройшла ні в одній сфері, включаючи вищу освіту. Тому наші професори, які захистили свої докторські дисертації з наукового комунізму чи історії КПРС, швидко стали академіками і, помінявши знак, почали писати про історію України рівно ту ж фігню. Гірше те, що вони виховали ціле покоління своїх клонів в науці. 

У нас немає інтелектуальної і навіть академічної дискусії - не дивно, що вектор розвитку українського суспільства визначають горлопани і невігласи. Я стежу за скандалом з новим підручником історії для шкіл - жахливо, що люди з науковими ступенями просто не розуміють, що історія не може бути інструментом патріотичного виховання. Вони не відрізняють історичну пам'ять від історії. Пам'ять завжди емоційна й персональна, історія ж - це академічна дисципліна. Змішавши ці поняття і перетворивши їх в інструмент політичної боротьби, ми вб'ємо академічну науку. 

- Новій державі необхідний новий історичний наратив, хіба не так? 

- Так, але колективної пам'яті насправді не існує. У кожного регіону України своя пам'ять. Раніше це була пам'ять антагоністична, тому, якщо донеччани і приїжджали до Львова, то, як правило, лише підтверджували свої стереотипи про галичан. 

- Які ж? 

- Як про нахлібників і дармоїдів, які марнують життя в кав'ярнях і рестораціях, в той час як ми - «донецькі» - даємо країні вугіллячко і годуємо цих паразитів. І ніхто їм не пояснив, що дві третини людей, що сидять в кафе, - такі ж туристи, як вони - з Донецька, Харкова і Запоріжжя.

Найпростіший спосіб політичної мобілізації - це протиставлення. Тому в Донецьку лякали бандерівцями - пособниками Гітлера, які змусять всіх говорити на «телячій мові» і поклонятися ОУН. А у Львові запевняли, що на сході живуть «не цілком українці», тому наша місія - дати їм справжню історію. Мовляв, їх довго обманювала радянська влада, але якщо вони почують слово правди, то стануть справжніми українцями - як ми. Не стали. 

А потім всі вирішили не просто боротися за базовий електорат в своїх регіонах, а захопити Київ. Адже тільки зі столиці можна змусити всіх рухатися в єдино правильному, тобто нашому, напрямку. 

Так Ющенко присвоїв звання Героя України Бандері та Шухевичу, вважаючи, що директивними актами можна зробити обов'язковим один варіант історії. Після свого обрання Янукович призначив «головним з історії» Дмитра Табачника, який зайшов ще далі. Щоб західні українці не плуталися у нього під ногами, він просто назвав їх іншим народом - русофобською нацією, яка виникла, як результат лабораторних досліджень австрійців, поляків і німців.

- Але сьогодні ситуація змінилася - у переважної більшості українців з'явився спільний ворог, протистояння з яким має об'єднати суспільство ... 

- Сьогодні Інститут національної пам'яті під прикриттям російсько-української війни намагається нав'язати суспільству західноукраїнський національно-визвольний наратив. Послідовно проводячи лінію спадкоємності від армії УНР через УПА до воїнів АТО. 

Але ОУН в 1930-і роки - це маргінальна і радикальна структура, яка сповідує тактику революційного терору. І що виносила смертні вироки не тільки польським чиновникам, а й одноплемінникам з помірними поглядами. А після 1944 року УПА боролася з радянським режимом, який представляли тисячі українців з центральних і східних областей УРСР. 

- Яку роль у цьому відіграє концепт вічно окупованого народу? Адже це, врешті-решт, питання ідентичності - ким вважають себе сучасні українці - спадкоємцями УРСР або УНР? 

- Легко сказати, що більшовики окупували Україну в 1918 році. Складніше визнати, що в української ідеї не було соціальної бази, особливо в містах. Та й селяни - хребет української нації - теж не завжди відрізнялися національною свідомістю. Гетьман Скоропадський за допомогою німців повернув поміщикам відібрану у них селянами землю.

Думаєте, селяни, для яких земля була всім, - відчували цю владу своєю? Пізніше Директорія обіцяла їм за символічну суму продати цю землю і теж обдурила. Ленін тим часом видав «Декрет про землю» і «Декрет про мир» - і народ пішов за більшовиками. Так, вони зробили з Харкова майданчик для подальшого захоплення України, але українцям були близькі більшовицькі гасла. 

На жаль, політична і соціальна модернізація України стала можлива лише в рамках радянського проекту. Та й відбулася Україна в нинішніх кордонах, нехай навіть в якості інтегральної частини СРСР, саме за радянських часів. У 1930-ті роки в більшості міст Західної України демографічна ситуація була приблизно такою, як у Львові: 50% становили поляки, 33% - євреї, 16% - українці і 1% - всі інші. Населення Львова після війни змінилося на 95%, так що говорити про спадкоємність дуже складно. 

Так чи інакше, незалежна Україна була проголошена на основі УРСР - якщо вже на те пішло, українці були співучасниками окупації. Не бачу сенсу відмовлятися від своєї історії, тим більше, що в 1918-му українська державність за великим рахунком не відбулася. Нещодавно ми відзначали 100-річчя ЗУНР, а скоро будемо святкувати сто років Злуки з УНР, але ж ця Злука була розірвана в кінці того ж року президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем. І знаєте чому? Та тому, що західні українці дізналися про таємний договір Петлюри з Пілсудським, за яким до Польщі відходила вся Східна Галичина, - для галичан це було зрадою. Так що завжди треба розуміти контекст ...

- І якою ж має бути історична політика сучасної України? 

- Українці часто воювали між собою у формі різних країн, тому нам потрібна не глорифікація тих чи інших героїв минулого, а політика примирення пам'ятей. 

Необхідно проговорити незручні сторінки історії, але не можна нічого брати з минулого в якості прикладу для сьогодення і майбутнього. Як історик я не повинен вказувати, кому каятися, а кого героїзувати, але розібратися, що таке добре і що таке погано - зобов'язаний. 

Боротьба за Незалежну Україну - прекрасна мета. Але яку Україну ми повинні були отримати в результаті цієї боротьби? Я питаю своїх студентів, чи хотіли б вони жити в державі, побудованій за заповітами Степана Бандери. У тоталітарній однопартійній державі з декоративним парламентом з представників корпорацій, скроєноми за лекалами італійського фашизму. Я такої незалежної України - авторитарної, вождистської, яка зневажає свободу слова і права людини - не хочу.

- Що заважає залишити минуле в минулому, визнати помилки і йти вперед? Зрештою, в передвоєнній Східній та Центральній Європі було безліч радикальних організацій, подібних ОУН, але ніхто не тягне їхню ідеологію в день сьогоднішній. 

- Всі оцінили потенціал історії для виховання патріотів. Але дуже складно уявити історію ОУН або УПА виключно в героїчному світлі, знаючи, наприклад, що тільки на Волині 5 000 членів допоміжної поліції в кінці 1942 року пішли в ліс зі зброєю і вступили в УПА. Ким були ці 5 000 поліцаїв на той час, коли більшість місцевих євреїв лежали в ровах? Скільки з них брали участь в акціях? 

А потім була Волинська трагедія - поляки вважають це етнічною чисткою з елементами геноциду, в УІНП називають другою українсько-польською війною. Але є проблема ... На відміну від Армії Крайової та польських поселенців УПА була озброєна дуже специфічною ідеологією - так званою доктриною інтегрального націоналізму Донцова, де містилися і ідеї етнічної зачистки територій, і багато інших пунктів, які виглядають дико в цивілізованому суспільстві.

- І як нам бути з такими незручними героями з кров'ю на руках, яких, однак, не викреслити із національного пантеону? 

- Природно, що воююча держава вимагає героїв, які боролися за свободу зі зброєю в руках. Але українська боротьба починається не з ОУН - 108 000 українців були мобілізовані в польську армію і воювали з нацистською Німеччиною, 6000 з них загинули, багато хто був поранений. Таким чином, українці з самого початку були членами майбутньої антигітлерівської коаліції, що перемогла фашизм. Крім того, і Червону армію простіше вписати в цей героїчний наратив - боротьба українців з нацизмом не зводиться до партизанських акцій УПА.

- Безумовно, але націоналісти дадуть відповідь на це, що УПА боролася за незалежність своєї держави, а українці у Війську Польському або Червоній армії відстоювали свободу інших країн ... 

- Українці століттями були розділені кордонами різних, часто ворожих, держав, і нерідко воювали один з одним в чужих уніформах. Тут загального наративу не вийде - поставити в один ряд українця-червоноармійця і бійця дивізії СС «Галичина» не вдасться. Загальний для всіх українців наратив може виникнути, коли ми підемо від традиційного визначення героїв. 

- Але як жити без героїв? 

- Та дуже просто. Перед нами приклад Наді Савченко - Героя України. І де вона сьогодні? Те ж саме відбувається з історичними героями - багато хто з них в окремі періоди свого життя скоювали злочини. Раз герої минулих воєн тягнуть суспільство в різні боки, можливо, варто змінити парадигму і визнати справжніми героями не тих, хто вбивав, а хто рятував, іноді ціною свого життя? 

Я не дарма кажу про минулі війни. Тому що сучасні національні герої - Небесна сотня і воїни АТО - люди з різних регіонів України в українській військовій формі - нас якраз об'єднують. Між іншим, вперше в історії.

Але і це далеко не вся правда. Тому що воїни АТО не є героями для непідконтрольних Україні територій Донбасу. Де склався свій героїчний наратив, адже у багатьох є родичі і друзі, загиблі у війні проти України. Після повернення Донбасу примирити ці пам'яті буде куди складніше, ніж онуків червоноармійців і воїнів УПА ... І якщо ми розраховуємо повернути Донбас, то повинні задуматися, як не дозволити цим різним наративам розірвати суспільство зсередини. 

Це завдання на майбутнє, але ясно одне - прийшов час переглянути критерії та патріотизм, і національних героїв. Не можна за допомогою державних інститутів нав'язувати локальну модель пам'яті всій країні.

Розмовляв Михайло Гольд