Як повернути довіру до української медицини

У кабінеті, після інстаграммного австрійського курорту, виблискуючи ручкою "Паркер", в кріслі сидить він. Випещений, засмаглий, здоровий, в хрусткому білому халаті, величний і скептичний, лікар.

Байдуже поглядом ковзаючи анамнезом, де слово з усього лише трьох букв ділить життя людини на "до" і "після", він байдуже кидає: "навіть не сподівайтеся", закопуючи свого пацієнта, ні, не в австрійський сніг і ще навіть не в землю, а в бруд українських медичних реалій, серед яких: корупція, викачування грошей навіть з таких "не сподівайтеся", нелюдські умови і відсутність гідного паліативу і знеболення.

І на контрасті, поза цього лікарського оазису в авторитетному медичному центрі столиці, в коридорі ледь тримаючись, стоять жовті і знесилені пацієнти. А чому стоять? Тому що облізлі три сидіння, на яких вони тільки що сиділи опустивши наполовину лисі голови, з криком забрала прибиральниця з незмінною сірою ганчіркою і відром. Бо "не дозволено" в цьому коридорі додаткових сидінь. Тому користуючись своєю крихітною владою "королеви коридору", вона несвідомо є точним узагальненим образом всієї медичної системи, яка в'їлася і проникла в стіни, відра, ганчірки і дермантин сидінь українських лікарень.

І тут кожна така людина, якій відчайдушно страшно і хочеться жити, постає перед вибором: нести гроші за препарати і процедури, як радить лікар, розуміючи, що хвороба не відступить, а просто мучитиме трохи довше, або тихенько вмирати, терплячи жахливий біль. І найбільш страхітливе це те, що вона не знає, що вибрати.

Тому що не вірить.

Вона не може довірити залишок свого життя лікарю, тому що знає про неофіційні прайси, відкати за препарати, широкі кишені лікарів, про те, як складаються іспити в медичних вузах і багато іншого.

І вона б воліла опинитися в світлій палаті з приємними медсестричками, як в американському кіно. Зі смачною і кольоровою їжею, для якої не треба приносити власний посуд. А ще, вона би не відмовилася від, нехай молодого лікаря, який би тримаючи за руку розповів про всі можливі варіанти і наслідки, і допоміг би прийняти те вірне, спокійне, зважене і останнє рішення. І він би мріяв прислухатися до кожного слова, і вірити йому.

Як самому собі.

Не чекаючи неофіційного рахунку, написів на папірцях, і німого очікування, начебто у неї позичили гроші, а повертати не збираються.

На які 180 градусів повинна розгорнутися медична система з усіма її учасниками, щоб стати такою, як ми бачимо в кіно, або стикаємося в інших країнах? Що має статися, щоб кожен хворий в будь-якій державній лікарні, відчував себе не просто людиною, але мав статус клієнта, а не хворого жебрака?

Мабуть, потрібно міняти ментальність. Наше агентство спеціалізованих послуг для медичного сектора "Здорові комунікації" провело близько 4 соціологічних досліджень пацієнтів і не менше 6 лікарів, за останній рік, і ми точно знаємо, що час докорінно змінювати поведінкові установки людей, взаємопов'язаних між собою.

Наша пропозиція: в іспити в медичних вузах включати мотиваційні листи і відбирати не тільки за відмінними знаннями, але і за свідомим бажанням стати лікарем. Мабуть, потрібно безжально карати тих, хто хоча б поглядом провокує віддячити собі.

Мабуть, варто піднімати зарплати на рівні авіа інструкторів і пілотів, тому що ця робота нічим не поступається за рівнем ризику безпеці на авіатранспорті, але навіть більше. А ще відновлювати лікарні, закуповувати обладнання та створювати гідні умови. Мабуть, ще варто запрошувати іноземних фахівців, вчитися день і ніч, щосили прокачуючи не тільки свою майстерність лікування, але і співчуття. А ще напевно, треба відчайдушно намагатися бути людиною, пам'ятати, що хворий - він апріорі слабкіше, заляканіше, чутливіше. Що ти, доктор, його суддя і його настрій на весь період лікування. Що одним словом ти можеш вбити швидше будь-яких діагнозів. Коли ти це усвідомлюєш, ти отримаєш ту саму бажану авторитетну позицію, не тільки повагу, а й безкорисливу вдячність і любов.

Наталія Тулінова, СЕО «Здорові комунікації»