В український прокат виходить фільм-переможець Канського кінофестивалю цього року

Комедійний гротеск південнокорейського кінорежисера Пон Чжун Хо починається з того, що приятель одного з головних героїв юного Кі Ву (заздалегідь попереджаємо, що транскрипція на кирилицю і латиницю південнокорейських імен та прізвищ не має однозначних варіантів) просить того підмінити його в якості репетитора в багатій родині . Він займається англійською мовою  з дівчиною-підлітком в сім'ї мільйонера Пака, готуючи її до вступних іспитів в університет, але зараз повинен виїхати. 

Чому саме Кі Ву, хоча той з бідної сім'ї, що живе в напівпідвалі, і вже кілька років не може вступити до університету, в якому навчається його приятель-репетитор? Тому що у приятеля роман з цією дівчиною і вони збираються з часом одружитися. Так в якості заміни підходить тільки Кі Ву. Правда, для цього треба підробити диплом про закінчення університету, але юна сестра Кі Ву, яка мріє стати дизайнером, може це зробити.

Зайве говорити, що Кі Ву з підробленим дипломом з успіхом замінює свого друга в якості не тільки репетитора, а й коханого дівчини з сім'ї Паків. Поступово він перетягує з напівпідвалу в цей багатий будинок в якості обслуги всю свою сім'ю - сестру, матір і батька - для чого доводиться, застосовуючи різного роду хитрощі, дискредитувати колишніх шофера і економку.

Дивитися на все це досить смішно - якщо тільки забути про колишніх шофера і економку, які стали безробітними. Але фільм взагалі не відрізняється співчуттям до жодного з персонажів. Коли під кінець першої години фільму заміна відбувається повністю, дія починає дещо гальмувати, і стає незрозуміло, чим буде зайнята друга частина фільму. Але друга частина перетворить комедію в сатиричний гротеск, який закінчиться зовсім трагічно.

Сюжет «Паразитів», в принципі, досить традиційний, хоча Пон Чжун Хо і урізноманітнює його тим, що позитивних героїв у його фільмі, як вже було сказано, немає. Навіть сім'я бідняків з самого початку показана так, що особливого співчуття не викликає. Тут цікаво інше. По-перше - чому саме цей сюжет і таке його тлумачення здалися цікавими вже добре відомому в світі кіно Пон Чжун Хо? По-друге - так чи такий вже фільм видатний, щоб отримати Золоту пальмову гілку? Для того, щоб відповісти на ці питання, треба добре знати контекст - історичний і сучасний.

Що стосується відповіді на перше питання, то «Паразити» відображають докорінний переворот в менталітеті жителів Південної Кореї. Справа в тому, що після двох руйнівних воєн - другої світової і корейської - ця країна була однією з найбідніших в світі, на рівні сьогоднішніх найбідніших африканських країн. Для того, щоб розповісти, як вона перетворилася в «азіатського тигра», потрібна окрема стаття, ми ж тільки зауважимо, що однією зі складових цього успіху була феноменальна працьовитість корейців.

Фахівцям з історії Південної Кореї добре відоме поняття «культура рису». Вирощувати цю культуру непросто - селянин у вологу спеку, пересуваючись по затопленому водою полю, багато годин поспіль робить одні і ті ж одноманітні рухи. А оскільки це ідеальні умови не тільки для рису, а й для мошкари, для того, щоб працювати в таких умовах, треба мати неабияке терпіння.

Здавалося б, до чого тут Сеул? До того, що 93% жителів столиці Південної Кореї - сеульці тільки в другому поколінні. Їх батьки приїхали з сільськогосподарської провінції і привезли з собою «культуру рису», принципи якої розповсюдили на всю жизнь - для того, щоб прогодувати себе і сім'ю, треба наполегливо працювати і не боятися при цьому дискомфорту і одноманітності.

Вважається, що південні корейці так успішні в суднобудуванні саме тому, що процес побудови танкера довжиною в кілька сотень метрів досить одноманітний. По суті, це аналог рисового поля - і тому корейці, у яких такого роду працьовитість закладено в генах, справляються з ним без проблем. Втім, так само працелюбні і робітники інших підприємств і навіть офісів. Згідно з авторитетним дослідженням, жителі Південної Кореї займають перше місце в світі за кількістю часу, проведеного на роботі.

Таким чином, життя, що називається, «на халяву» не просто заперечується в Південній Кореї на рівні ідеології, вона століттями була чужа менталітету їх жителів. І те, що Пон Чжун Хо настільки детально показує зміни в цьому менталітеті - подія для культури цієї країни революційне. У цього режисера вже був фільм-антиутопія «Крізь сніг», де світи бедняков і багатіїв протиставлялися один одному. Але це була чистої води фантастика, а в «Паразитах» показана, хоч і з часткою гротеску, цілком можлива реальність.

Залишилося відповісти на друге питання - чому «Паразити» так вразили журі Канського кінофестивалю, що воно вирішило вручити їм Золоту пальмову гілку. Адже хоча фільм і якісний, але не шедевр. Швидше за все, серед різних обставин зіграло роль те, що в усьому світі прірва між бідними і багатими, на відміну від попередніх десятиліть, не скорочується, а збільшується. Більш того, очікується, що з часом вона стане ще більше.

Про це нещодавно писав економіст Тома Пікетті в своїй книзі «Капітал в XXI столітті», завдяки чому об'ємна економічна праця стала світовим бестселером. А «Паразити», тільки без цифр, а на рівні образів, розповідають про те, у що це може вилитися. І розповідають так талановито, що переконали навіть журі Канського кінофестивалю - людей успішних і небідних.

Сергій Семенов, Lenta.UA

Фото: Twitter