Сьогодні – річниця нерозкритого вбивства епатажного італійського кінорежисера П'єра Паоло Пазоліні

На відміну від багатьох європейських кінорежисерів усіх часів, італієць П'єр Паоло Пазоліні не зображував з себе рафінованого інтелектуала – він ним був. І не лише знімав фільми, а й писав романи та вірші, які зараз входять до шкільної програми. Теоретичні статті Пазоліні про літературу та кіно написані не «взагалі», як у наш час загальної вищої освіти вміють усі, а на «технологічні» теми – наприклад, як вишиковували кадр та організовували рух камери на зйомках ті чи інші знамениті режисери.

Теоретик, що буває вкрай рідко, поєднувався в ньому з одним із найкращих в історії кіно практиків. Перший фільм Пазоліні «Аккатоне» про життя мешканців римських нетрів, знятий ним у 1961-му році в дусі неореалізму за своїм же романом, можна назвати вершиною цього кінематографічного спрямування. Пазоліні взагалі був фахівцем з життя римських соціальних низів – наприклад, він написав для Фелліні у його «Ночах Кабірії» та «Солодкому житті» сцени, для яких треба було знати специфічну мову та манеру поведінки римських повій. Адже Фелліні у цьому питанні був чистим теоретиком, на відміну від «практика» Пазоліні, який через свою маргінальну для того часу гомосексуальну орієнтацію змушений був користуватися послугами платних партнерів – що у результаті і стало причиною (принаймні в офіційній версії) його загибелі.

Від неореалізму «Аккатоне» і «Мами Роми» Пазоліні перейшов до політичної сатири (між цими етапами було ще «Євангеліє від Матвія», у якому Христос став революціонером, а також екранізації давньогрецьких трагедій) і викликав своєю антибуржуазністю скандал за скандалом. Особливо - в його рідній країні, де італійці, які за кілька років піднялися зі злиднів до ситого життя, не вважали це недоліком.

Потім Пазоліні, якщо скористатися футбольним формулюванням (він любив дорослим грати у вуличний футбол), перейшов у нападі на інший фланг, від політичної сатири до чистої естетикі і зняв екранізації збірок оповідань часів італійського та англійського відродження – «Декамерон», «Кентерберійські оповідання» та «Квітка тисячі та однієї ночі». Однак і тут заробив фол – звинувачення у спекуляції еротизмом, хоча насправді це було просто милування оголеним тілом, жіночим навіть більше ніж чоловічим.

Тим не менш, у реальному житті Пазоліні, як вже було сказано, залишався гомосексуалістом, звідки й досконале знання ним римських нетрів 50-60-х років, де він шукав собі партнера. І, як можна припустити, звідси і його симпатія до жебраків жителів околиць Риму, життя яких він хоч-не-хоч вивчив досконало. Адже Пазоліні, навіть коли він став знаменитим режисером і багатою людиною, залишався через свою сексуальну орієнтацію вигнанцем з «пристойного суспільства». Тому його так хвилювало життя інших вигнанців, які стали такими через злидні. Звідси і критика буржуазного ладу в цілому, і така увага в його фільмах до фрейдизму та психоаналізу (той самий «Цар Едіп»).

Вона ж його, ця орієнтація, і вбила 1975 року, коли йому було всього 53 роки. 2 листопада Пазоліні «зняв» на панелі чергового хлопчика, 17-річного Джузеппе Пелозі, та пізно ввечері відвіз його в безлюдне місце, де знайшов свою смерть. Його тіло, яке знайшли наступного ранку, було понівечене побоями настільки, що було ясно, що вбивця (або вбивці) діяли в стані афекту. Злочин так і залишився нерозкритим (спочатку в ньому зізнався сам Пелозі, проте потім відмовився від своїх слів), і з цього приводу існує багато теорій, від політичних до побутових.

Тому до цього вбивства досі повертаються кінематографісти – у 2014-му та 2016-му роках було знято два художні фільми про останні дні режисера, найгучнішим з яких став «Пазоліні» майже настільки ж знаменитого та скандального Абеля Феррари. Пазоліні в ньому грав Уіллем Дефо, зовні на нього дуже схожий, та ще й з репутацією актора, який знявся в ті роки у двох, знову ж таки, найскандальніших фільмах – «Антихристі» та «Німфоманці». Як то кажуть, подібне притягує подібне.

Фото: Twitter