Пані хорунжа. У Львові увічнили пам'ять першої в світі жінки-офіцера

Майбутній офіцер і четар Української Галицької армії народилася у 1892 році в сім'ї священника, була членом «Пласту», закінчила семінарію Українського педагогічного товариства у Львові, а у 1912-му стала студенткою Львівського університету, де вивчала історію і географію. У ті ж роки дівчина приєдналася до спортивно-патріотичного товариства «Сокіл», а з початком Першої світової вирішила нарівні з чоловіками битися в лавах Українських січових стрільців. Так підхорунжа Степанів стала командиром жіночої чоти УСС у складі Австро-Угорської армії.

Січовик Остап Луцький згадував: «Чи можете уявити собі, що це значить день у день йти навантаженому піхотинцеві 30 — 40 кілометрів, ніч у ніч копати шанці, наступати і відступати, мерзнути на полі, голодувати, нести на собі відповідальність за кожний крок, за кожен наказ і за життя та смерть доручених тобі людей, потрапити до полону і не збожеволіти? ...Уявіть, як важко все це далося молодій дівчині».

Жіноча чота брала участь у боях під Комарником, на Маківці, а також під Болеховим. Степанів дослужилася до офіцерського звання хорунжого, була нагороджена медаллю «За хоробрість». 29 травня 1915 під час запеклого бою за село Лисовичі під Стриєм вона потрапила у полон до росіян — етап до Ташкента тривав чотири місяці, а незабаром в Олени відкрилася легенева кровотеча...

Але і в полоні, де її називали Степанівна (це прізвисько закріпилося на все життя), хорунжа заслужила повагу. Українці-офіцери Російської армії передали Степанівні консерви, крім того, вона, як і інші полонені молодші офіцери, отримувала на харчування щоденні 1 руб.50 коп. і навіть не була обділена увагою преси.

«Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійському мундирі… — писала 31 липня 1915 року газета «Дело». — Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім дитячі риси, гарна жіноча фігурка, швидка малоросійська вимова. Вона українка, 22 років, курсистка вищих курсів у Львові, переконана прихильниця  самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не приховувала перед начальством своєї статі».

У ташкентському таборі Степанів відвідувала курси, організовані одним з полонених німців, вивчала французьку та англійську мови, математику. Через два роки, через Фінляндію і Німеччину їй вдається повернутися до Львова. Тут, у листопаді 1918-го дівчина візьме активну участь в боях з поляками, потім як командир чоти Української Галицької армії пройде бойовий шлях до Старокостянтинова.

В цей час Степанів захворює та лікується від тифу, демобілізується і деякий час працює референтом в секретаріаті закордонних справ ЗУНР, а потім і УНР. У 1919-му вона разом з дипломатичною делегацією виїхала до Відня, де закінчила університет, отримавши ступінь доктора філософії за написану по-німецьки дисертацію «Розвиток суспільства в Стародавній Русі до середини XIII століття». Тут же, у Відні, вона виходить заміж за полковника УГА Романа Дашкевича, і у 1922 році пара повертається до Львова.

У столиці Галичини жінка викладає географію та історію у гімназії Сестер Василіянок і Львівському таємному українському університеті. Вона вступає також до Наукового товариства імені Т. Шевченка та ініціює створення його географічної комісії.

1926 року на світ з'являється син Ярослав — майбутній відомий історик і археограф, глава кафедри сходознавства Львівського університету.

Після приходу Совєтів у 1939-му д-р Степанів викладає географію в середніх школах Львова і паралельно читає лекції в Інституті радянської торгівлі. У роки війни вона продовжує вчити школярів географії і у 1944-му свідомо залишається у Львові, відмовившись від ідеї еміграції на Захід. Спочатку все складається цілком благополучно — у 1944 — 1948 рр. Олена Іванівна завідує сектором у Львівському відділі Інституту економіки АН УРСР, будучи за сумісництвом доцентом кафедри економічної географії Львівського університету. У 1948 — 1949 рр. працює науковим співробітником природознавчого музею АН УРСР у Львові.

20 грудня 1949 року Олену Степанів заарештували, вилучивши при обшуку «антисоветскую, профашистскую и националистическую» літературу, в тому числі «Слово о полку Игореве». Літню жінку чекали в'язниця на Лонцького, щоденні допити і вирок Особливої наради при МДБ СРСР: «Степанив Елену Ивановну за участие в контрреволюционной банде украинских националистов и пропаганду националистических идей через печать заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 29 декабря 1949 г. Имущество конфисковать».

У мордовських таборах вона захворіла на дистрофію, отримала інвалідність... Додому повернулася у 1956-му — звільнили за станом здоров'я. Своєї квартири у неї вже не було — мусила орендувати. Син Ярослав у тому ж році повернувся з ГУЛАГу, підтримував маму до кінця її днів. В одному з останніх її листів читаємо: «Найбільше шкода мені Славка, він працює і за мною доглядає...».

Перша у світі жінка-офіцер, історик і географ, вчений і громадський діяч, автор понад 75 наукових робіт д-р Олена Степанів померла 11 липня 1963 року. Її похорон на Личаківському кладовищі зібрав безліч людей — ще за життя цю жінку багато хто вважав національною героїнею.

У роки незалежності України їй віддали належне — на її честь названо вулицю і Львівську гуманітарну гімназію, встановлені пам'ятні дошки на будівлі колишньої гімназії Сестер Василіянок і у дворику географічного факультету ЛНУ, мер міста з 2015 року вручає нагороду її імені.

І ось, днями, пам'ятна дошка видатній львів'янці з'явилася на стіні головного корпусу Львівського торгово-економічного університету, де Олена Степанів викладала у 1944 — 1946 роках.

В інших країнах про таких жінок знімають фільми і видають біографії, які відразу стають бестселерами. У нас поки обмежуються меморіальними дошками і локальним увічненням пам'яті. Що ж, з чогось треба починати...

Максим Суханов, Lenta.UA