«Смерть Мессаліни» Вільгельма Котарбінського: варшавська історія однієї картини

У вересні цього року виповнюється 99 років по смерті видатного київського художника польського походження Вільгельма Олександровича Котарбінського. Киянам він добре відомий своєю участю у створенні фре­сок на стінах Собору св. Володимира Великого. Крім того, його пензлю на­лежить потужний мистецький спадок, що зберігається як у музеях Киє­ва, Петербурга, Варшави й інших міст, так і в приватних зібраннях.

Однією з найвідоміших його робіт «київського періоду» є велике по­лотно «Смерть Мессаліни» (300 х 500, олія), що нині є частиною зібран­ня музею «Духовні скарби України».

Для самого художника ця картина символізувала перехід. У твор­чості – картина свідчить про те, що стиль художника еволюціонував від академізму до модерну. У географії – автор почав картину в русі, переїж­джаючи з Рима до Варшави, а закінчив в Києві. І в біографії – після 1895 ро­ку він більше не повертався до Рима, де прожив 20 років, й орієнтувався у своїй виставковій діяльності та кар'єрі вже на Петербург і Київ.

Звідки могла народиться ідея такого світського сюжету в людини, яка в цей момент саме працювала над релігійними стінописами в київ­ському соборі? І де саме цю картину побачив світ?

Широко відомий спогад Михайла Нестерова [Нестеров, 2006, с. 126] про те, як Вільгельм Котарбінський презентував публіці кар­тину «Смерть Мессаліни» в Києві на початку 1894 року, що давало змогу пов’язати виставковий дебют «Мессаліни» з першим верніса­жем місцевого Товариства художніх виставок (січень того ж року).

Нестеров не подає точної хронології, але, судячи з послідов­ності викладеного, Котарбінський міг виставити «дев'ятиаршинну “Мес­саліну”» в лютому 1894 року. Київська газета «Киевлянин» від 5 лютого згадує про неї в оголошенні на сторінці 4: «На выставке кар­тин Киевск.[ого] товарищ.[ества] художеств.[енных] выставок вновь выставлена большая историческая картина В. А. Котарбинского “Мессалина”». Слово «вновь» тут можна трактувати як у значенні «знову», так і в сенсі «нещодавно». Й ось чому.

Як виявилося, вперше картину «Смерть Мессаліни» було зга­дано 27 жовтня 1893 року в газеті «Kurier Warszawski» в мистецькій хроніці: «[…] у салонах Товариства заохочення образотворчого мис­тецтва Вільгельм Котарбінський виставлятиме полотно великих роз­мірів під назвою “Смерть Мессаліни”. Згадана картина займатиме місце, де нині експонується “Римська оргія” того ж художника» [Kurier Warszawski, 1893, c. 4].

Але минуло біля двох місяців, перш ніж у грудні 1893 року та сама газета повернулася до теми «Мессаліни», рапортуючи вже про чинну виставку: «У бічному салоні Товариства заохочення мистецтва («Zachęta») Вільгельм Котарбінський виставив полотно великих роз­мірів, що змальовує один з епізодів життя жінок при дворі рим­ських імператорів – “Смерть Мессаліни”» [там само, 1893, c. 5].

Картина отримала дуже прихильну пресу:

«Треба визнати, що п. Котарбінський виявив у цьому творі неабияке володіння технікою, думку і смак. Стри­маність, із якою він подав сцену вбивства, чудове зобра­ження аксесуарів, ретельно і влучно виконаний пейзаж надають картині високої художньої цінності» [Przegląd Tygodniowy, 1894, c. 3];

«У передачі кольорів та їхньому поєднанні в художнє ці­ле, у впевненості руки та віртуозності техніки, Котарбін­ський віддавна є майстром […] “Смерть Мессаліни” залишиться як один з найкращих взірців польського живо­пису того рівня, який французи називають “la grande peinture”» [Piątkowski, 1894, c. 3].

В останньому цитованому матеріалі, вміщеному на шпальтах «Gazety Polskiej», знаний художній критик Генрик Піонтковський згадує Ганса Макарта – і недаремно. Можна впевнено припустити, що саме картина «Шарлотта Вольтер в ролі Мессаліни» цього видат­ного австрійського живописця, створена в 1875 році, надихнула Віль­гельма Котарбінского на своєрідний парафраз.

Ще в 1874 році австрійський драматург Адольф фон Вільде­брандт написав спеціально для «зірки» віденського Бурґтеатру, Шарлотти Вольтер, драму на 5 дій «Арія та Мессаліна». Того ж року цю драму переклав польською Казимир Кашевський, і вже в 1875 році вона з'явилася на краківській сцені. Втім, великої прем'єри в Польщі тоді не відбулося, і на якийсь час запанувала пауза.

1884 року у Відні помирає Ганс Макарт, духовний учитель Клімта й Малера. Для художнього світу це була значна подія – Макарт був відомий до такої міри, що його художній вплив навіть формував зовнішній вигляд і стиль світського салону 70–80 х років XIX століття. Декораторський талант, хист сценографа, які Макарт втілював на полотні й у житті, проєктуючи, наприклад, виїзди та святкування для австрійського імператора Франца-Йосифа, зробили його в очах публіки того часу кимось на кшталт сучасної голлівуд­ської зірки класу А.

Тому не дивно, що в Будинку художника у Відні 1885 року відбулася величезна посмертна виставка Макарта, на яку графиня О’Салліван, раніше актриса Шарлотта Вольтер, надала свій портрет в ролі Мессаліни, застрахувавши його на суму 5000 гульденів.

З Рима до Варшави (про Київ і Володимирський собор на той момент ще навряд чи йшлося, а до батьків Котарбінський їздив по кілька разів на рік) дорога йшла саме через Відень. Важко уявити, що, чимало запозичивши у Макарта, бувши постійним об’єктом по­рівнянь із віденським майстром у пресі, польський художник не від­відав виставку, де Макартів доробок було представлено з безпреце­дентною широтою та повнотою. Тож він, безперечно, міг бачити і саму картину, і пам’ятні фотопоштівки з Шарлоттою Вольтер, яка позує для картини Макарта або невимушено спілкується з митцем.

З Рима до Варшави (про Київ і Володимирський собор на той момент ще навряд чи йшлося, а до батьків Котарбінський їздив по кілька разів на рік) дорога йшла саме через Відень. Важко уявити, що, чимало запозичивши у Макарта, бувши постійним об’єктом по­рівнянь із віденським майстром у пресі, польський художник не від­відав виставку, де Макартів доробок було представлено з безпреце­дентною широтою та повнотою. Тож він, безперечно, міг бачити і саму картину, і пам’ятні фотопоштівки з Шарлоттою Вольтер, яка позує для картини Макарта або невимушено спілкується з митцем.

У той же час Вільгельм Котарбінський отримав від Адріана Прахова запрошення до Києва й у 1886 році почав працювати над оздобленням Володимирського собору у складі «артілі» на чолі з Віктором Васнєцовим.

Прахов представив київській публіці братів Свєдомських і Ко­тарбінського як художників, які писатимуть радше картини з рим­ського життя – в той час, коли Васнєцов та Нестеров створюватимуть ікони [Прахов, 1958, с. 262, 263]. Така «спеціалізація» добре сприйма­лася місцевою буржуазією й обіцяла новий солідний статус і мож­ливість заявити про себе. Життя закипіло. Не без участі Котарбін­ського було створено вже згадуване Київське товариство художніх виставок [Добриян, 2014, с. 69], яке потребувало нових робіт для екс­понування. У ці роки художник часто переїжджає з Києва до Вар­шави, з Варшави до Рима – потрібно було закрити майстерню, збе­регти одні зв’язки, зав’язати нові, закінчити справи в одному місці й почати в іншому. Він переселявся через пів континенту: після 20 ро­ків осілого життя у Вічному місті Котарбінський перебрався до міста на Дніпрі. Шлях неодмінно лежав через Варшаву, де жили його рідні й де після тривалої хвороби в 1891 році помер батько митця.

Тут і міг народитися сюжет «Смерті Мессаліни». Саме у Вар­шаві тамтешній Великий театр на той час нарешті масштабно по­ставив драму Вільдебрандта.

Римська імператриця була царицею варшавської сцени 1891–1893 років. Просто в період написання по­лотна нездала дружина Клавдія Цезаря отримувала по заслузі що­тижня на кону Великого Театру.

Сюжет цього твору коротко виклав польський критик Збіґнев Сарнецький у журналі «Swiat» [Sarnecki, 1890, c. 141]. Мессаліна, роз­бещена раба власних пристрастей, гине жертвою своїх вад. Перед тим вона встигає занапастити взірцеву римську родину матрони Арії та її чоловіка Петруса, залицяючись до Марка, сина цих добро­порядних батьків. У фіналі, після різних інтриг, зло перемагає. Сі­мейство вкорочує собі віку різними можливими способами. А Мес­саліну в останньому акті, відповідно до історичної правди, вбивають преторіанці. Власне ця дія відбувається за сценою. Глядачі не бачать момент загибелі імператриці – вони тільки чують репліки, з яких зрозуміло, що гвардійці заколюють Мессаліну мечами.

Важко уявити, що Котарбінський, бувши в Варшаві, нічого не чув про гучну виставу та героїню, чия доля була досить популярною у художників того часу. (Цікаво, що й у римському Teatro Costanzi саме восени 1893 року було поставлено балет «Мессаліна»).

Отже, у своїй картині художник пропонує нам своєрідну можливість зазирнути за лаштунки останньої дії: ми бачимо, як Мессаліна впала зі сходів біля фонтану, у садку, через який сподіва­лася втекти з палацу. Над нею стоїть чи то матір (як у класичній вер­сії Тацита), а чи служниця, а може й дух чесної Арії. А солдати, зро­бивши свою справу, відходять у темряву.

Твір Котарбінського є відчутною алюзію на картину Макарта. Обидва полотна побудовано на контрасті між осяйним тілом імпе­ратриці та навколишньою каламутною темрявою. Тільки в Макарта сяйво було повноцінним і сліпучим, а в Котарбінського його погли­нають сутінки. Браслети на руках Мессаліни ідентичні віденському сценічному образові, який повторювали театри інших країн. Світлі троянди, що їх цариця так урочисто тримає на «парадному» порт­реті Макарта, у Котарбінського зламано й розкидано навколо її тіла. Його Мессаліна білявка, як і Шарлотта Вольтер, хоча польські актор­ки у Варшаві та Кракові (й сама Валерія Мессала) були брюнетками. У Варшаві в 1891–1893 рр. Мессаліну грали Теофіля Новаковська та Зоф’я Нойрет. У Кракові цю роль виконувала Аделя Желязовська.

«Смерть Мессаліни» мала такий успіх, що потрапила в «Ka­lendarz Wieku» (щорічник, де згадувалися всі визначні події року) за 1894 рік, та й у наступні десятиліття так чи інакше фігурувала в польських часописах там, де згадувався Котарбінський.

Написавши це полотно і відбувши дебютний показ у рідному місті, Вільгельм Котарбінський привозить картину до Києва, де на початку весни 1894 року її бачить Михайло Нестеров. Автор допра­цьовує свій твір – і з цього починається київська історія його дітища [Добриян, 2014, с. 69].

Джерело: «Мова та історія: збірник наукових праць» - Київ, 2020. - вип. 458

Автор - Олександра Пеліховська