Розкрито ще одну таємницю славнозвісної «Джоконди» Леонардо да Вінчі

«Ефект Мони Лізи» називають ще «ефектом очей, що стежать» і добре відомий кожному, хто відвідав хоча б кілька музеїв. Утім, з ним можна зіткнутися й у храмах, оскільки цей ефект був знайомий ще іконописцям. Використовують його й плакатисти. Полягає він у тому, що, у якому б ракурсі щодо портрету не стояв глядач, йому здається, що погляд людини з картини спрямований прямо на нього. 

Секретів особливих тут немає. У реальності ми сприймаємо очі людини як тривимірний об'єкт, який так і називається – «очне яблуко». Якщо людина стежить за кимсь, очне яблуко повертається так, щоб зіниці були постійно спрямовані на цього «когось». Тому, якщо людина на портреті зображена анфас, а погляд її спрямований прямо на художника, мозок відвідувача музею або картинної галереї автоматично буде інтерпретувати цей погляд як спрямований на глядача, навіть якщо той буде стояти трохи збоку від картини. Проте, як розповів Newsweek, посилаючись на журнал i-Perseption, науковцям Білефельдського університету в Німеччині вдалося додати до досліджень «ефекту Мони Лізи» щось нове. 

Оригінальність досвіду німецьких науковців полягала в тому, що вони показували учасникам експерименту на екрані не сам портрет Мони Лізи, а ряд послідовно збільшуваних зображень його центрального фрагмента аж до того моменту, коли на екрані залишалися тільки ніс та очі. Учасників експерименту просили сказати, у якому напрямку героїня портрета, на їхню думку, дивиться. Виявилося, що глядачі сприймали погляд Мони Лізи як спрямований не на них, а, якщо брати усереднену оцінку, під кутом 15,4 градуса.

Герно Хорстманн з кафедри психології того ж університету інтерпретував результати експерименту з точки зору психолога. Він пояснив, що помилково спостережуваний «ефект Мони Лізи» говорить про те, що глядач підсвідомо хоче бути в центрі уваги того, хто перебуває поряд. Тому ефект збережеться й у тому випадку, якщо зображувана модель дивиться не прямо на художника (і вже в музеї або картинній галереї – на глядача картини), а на його вухо, що відповідає приблизно куту 5 градусів. При значеннях кута, що перевищують цей показник, ефект зникає. 

За словами науковців Білефельдського університету, їхній експеримент, крім розвінчання самого «ефекту Мони Лізи», має потенційно важливе значення для дизайнерів комп'ютерних ігор, оскільки відчуття того, що погляд комп'ютерного персонажа спрямований прямо на гравця, підсилює ефект присутності. 

Тут варто додати до описаного в Newsweek те, що німецькі науковці продемонстрували не тільки дотепний експеримент, але й правильне маркетингове чуття. Проведи вони цей експеримент не з «Моною Лізою», а з будь-яким іншим аналогічним портретом – і згадка про їхнє дослідження навряд чи стала б «вірусною», як в цьому випадку. А Білефельдський університет – один з наймолодших у Німеччині, тому реклама йому не завадить. 

До речі, три роки тому в американському Каліфорнійському університеті спільно з серцево-судинним центром і жіночою лікарнею в Брігхемі заявили, що розкрили таємницю усмішки Мони Лізи, ще більш відому, ніж ефект її погляду. На думку медиків, зовнішність зображеної на картині дружини флорентійського торговця шовком Лізи Герардіні говорить про те, що вона хворіла на гіпотеріоз – захворювання щитоподібної залози. І, мовляв, посмішка в неї відповідна, оскільки гіпотеріоз впливає ще й на психічну діяльність. Невідомо, наскільки це додало розуміння до й без того відомої картини Леонардо, але додаткову рекламу медичного центру й лікарні, напевно, зробило.

Професійних же істориків мистецтва й мистецтвознавців усі ці «загадки», накручувані навколо портрета Лізи Герардіні вже сотні років (раніше це робили не науковці, а письменники й поети), давно вже дратують. Вони згодні з тим, що картина да Вінчі справді має найважливіше значення в історії мистецтва, але не через якісь «загадки», а тому що Леонардо першим написав психологічний портрет, акцентувавши увагу на обличчі й руках своєї моделі. 

Справді, якщо подивитися на низку портретів, написаних до Леонардо (та й після нього), можна побачити, що для інших художників деталі одягу або всілякі атрибути, що говорять про владу або багатство їхньої моделі, значили не менш, а то й більше, ніж їхнє виявлення особи. Заслуга Леонардо да Вінчі в тому, що він першим заглянув у душу людини, портрет якої писав.

Олег Васильєв, Lenta.UA