Патріотично, захоплююче, професійно: відбулася прем'єра фільму «Крути 1918 року»

Як уже писала Lenta.UA, розповідаючи про реальний бій під Крутами в кінці січня 1918 року, навіть через століття він залишається одним із найбільш міфологізованих епізодів українсько-радянської війни. Однак те, що для істориків – недолік, для кіно – гідність. 

Просто не треба в цьому контексті сприймати слово «міф» як синонім «вигаданої історії». Міф у даному випадку – це історія, очищена від неминучих випадковостей, події, передані без дрібних відволікаючих подробиць, герої, про яких розказано так яскраво, щоб глядач встиг їх полюбити або зненавидіти за кілька десятків екранних хвилин, на відміну від реального життя, де на те, щоб розібратися в людині, можуть піти роки. 

Напевно, саме це мав на увазі на прес-конференції після прем'єрного показу фільму «Крути 1918» голова Державного агентства з питань кіно Пилип Іллєнко, коли сказав, що кінематограф повинен формувати міфи в хорошому сенсі цього слова. І тут можна додати, що творцям фільму це вдалося – історія студентів-добровольців, які виграли протистояння з переважаючим противником, захоплює із самого початку фільму і не відпускає до його фіналу.

Причому, що дуже важливо, це історія не поразки, як у знаменитій пісні киянина Олександра Вертинського про цю подію, а перемоги. Адже чисто військова мета була досягнута – просування ворога сповільнилося.

Щодо того, чому розказана на екрані історія захоплює, розкрию один професійний секрет – для цього глядач має з самого початку відчувати щодо героїв сильні емоції. Наприклад, полюбити їх або зненавидіти. 

І творцям фільму вдалося цього добитися – за період екранного часу, який пройшов у залі кінотеатру перед сценами бою під Крутами, вони встигають розкрити характери головних героїв. Причому всі – різні. Хтось – пацифіст, який відкидає ці надумані переконання, коли треба захищати Батьківщину. Хтось – мамин (у даному випадку – батечків) синок, що перетворюється в бою на воїна. (Татко-інтелігента, до речі, відмінно грає в цій епізодичній ролі Євген Нищук, який, будучи міністром культури, вже змусив багатьох забути, що його головна професія – акторська. Але ж актор він прекрасний.) А хтось, як буває і в реальному житті, ще не відійшов від підліткового хуліганства, а його вже треба вчити жорсткій армійській дисципліні.

До речі, ще один комплімент акторам – суворого сотника Аверкія Гончаренка, який повинен зробити (і робить) із вчорашніх студентів дисциплінованих солдатів, прекрасно грає Олексій Тритенко. Відзначимо справедливості заради і актора, який відмінно справляється з протилежним завданням – щоб його персонажа глядач ненавидів. Це Віталій Салій у ролі більшовицького воєначальника Михайла Муравйова. 

Наступний комплімент треба зробити оператору-постановнику Сергію Півненку, який привніс до цього фільму те, чого сучасному українському кіно не завжди вистачає, – рух камери. Цей, здавалося б, суто професійний аспект насправді дуже важливий. Коли камера нерухома, глядач відчуває себе всього лише свідком з боку, як у театрі. Коли камера пересувається по знімальному майданчику, глядач, для якого її об'єктив став на час його очима, теж наче рухається разом із нею. Тобто він уже не свідок подій, а їх учасник. Інша справа, що глядач це не усвідомлює раціонально, а сприймає на рівні підсвідомості. 

Утім, похвали заслуговують всі, і насамперел режисер Олексій Шапарев, тому що, які б не були хороші всі інші учасники знімальної групи, головний творець фільму – це завжди режисер. Адже в його владі, приміром, не тільки допомогти хорошому актору «розкритися» на екрані, а й, навпаки, зробити його непомітним, посилити сценарій або, навпаки, своїми «хотєлками» зіпсувати його. Шапарев, судячи з фільму і відгуків учасників знімальної групи, як раз зробив все, щоб кожен міг «розкритися». Дуже хвалив його, зокрема, вищезгаданий Сергій Півненко, коли Lenta.UA розмовляла з ним після прес-конференції про сучасні прийоми операторської майстерності.

Ще одна із заслуг Олексія Шапарева – те, що він як режисер і співавтор сценарію знайшов практично для кожної ролі у фільмі, навіть найменшої, ті рисочки й деталі, що дають можливість побачити на екрані не якусь умовну фігуру, а живу людину. Природно, що в цьому заслуга і ще одного автора сценарію – Костянтина Коновалова. Чия заслуга більше, а чия менше, вони розберуться самі, а глядачеві важливий кінцевий результат. 

До речі, глядач же дасть оцінку побічній сюжетній лінії, в якій паралельно з розповіддю про учасників бою під Крутами розгортається поєдинок розвідок. Комусь може здатися, що вона тільки відволікає від основної дії і без неї можна було б обійтися. А хтось, навпаки, скаже, що вона додає інтриги в дію. Нехай глядач судить сам. 

Хтось також може запитати, навіщо ми розбираємо фільм настільки детально, розкладаючи його на складові. Чесно кажучи, тому, що це приємно робити. Радує, що молоде українське кіно досягло того рівня, коли про нього можна говорити без поступок. А то ж як нерідко бувало раніше? Задум хороший, його і похвалимо, а про невисокий рівень втілення цього задуму там, де можна промовчати, промовчимо. 

А ось «Крути 1918» дійсно гарні за всіма параметрами, включаючи роботу художника-постановника, художників з костюмів (дуже важливий фактор для історичного фільму) та інших учасників. Зокрема, бійців, які пройшли Майдан і війну на Донбасі і військовослужбовців Президентської бригади Національної гвардії України, котрі зробили численні масові військові сцени у фільмі настільки видовищними.

Зрозуміло, що все це було б навряд чи можливо без допомоги Держкіно України, що вклало у зйомки фільму майже 26 млн грн, близько половини бюджету стрічки. Але ставити питання, чи повернуться ці гроші у вигляді касових зборів, у даному випадку буде неправильно. Тому що «Крути 1918» – це крім іншого фільм, який виховує патріотизм, а у патріотизму немає грошового еквівалента. Особливо, як говорили всі учасники прес-конференції, зараз, коли на сході України знову доводиться захищатися від ворога. 

У широкий прокат фільм «Крути 1918» виходить 7 лютого.

Сергій Семенов, Lenta.UA

Фото: Facebook