Ми арештували двох московських генералів та заблокували на аеродромі псковських десантників, — Михайло Коваль

До воїнів у марунових беретах Михайло Володимирович має особливу прихильність. Як-не-як, а 22 роки (із 48 служби у війську) його офіцерської служби пройшли саме у десантних військах, повідомляє АрміяInform.

— Ось, бачите, читаю, аналізую, згадую… І думками знову там. А ви знаєте, що склад нинішніх Десантно-штурмових військ міг би бути геть інакшим через певні події…

Читайте також: Українські десантники знищили підрозділ окупантів у формі ЗСУ

— Розкажіть, про ці події?

— Одна з найкращих частин ЗСУ — 80-та десантно-штурмова бригада, могла б повторити долю військових частин, які на зорі нашої незалежності «перекочували» на територію рф. Як та сама 98-ма дивізія ВДВ, яка на початку 90-х років минулого століття стояла на Одещині. Її було розділено між рф, Молдовою і Україною. Найбільш підготовлені підрозділи тієї дивізії були виведені в росію, і зараз воюють проти нас.

Генерал-полковник Михайло КОВАЛЬ

Народився в місті Ізяслав Хмельницької області.

ОСВІТА

Кам’янець-Подільське вище військово-інженерне командне училище, 1979 р.

Військова академія ім. Фрунзе, 1990 р.

Академія Збройних Сил України, 1997 р.

На яких посадах проходив службу:

1979 — 1983 рр. — Окремий гвардійський інженерно-саперний батальйон гвардійської повітряно-десантної дивізії — командир взводу, командир роти.

1983 — 1984 рр. — Начальник навчального центру повітряно-десантної дивізії.

1984 — 1987 р. — Гвардійський парашутно-десантний полк гвардійської повітряно-десантної дивізії — заступник командира батальйону, командир батальйону.

1990 — Заступник командира окремої повітряно-десантної бригади.

1990 — 1995 рр. — Навчальний центр підготовки молодших спеціалістів повітряно-десантних бригад — заступник начальника, начальник.

1997 — 1999 рр. — Армійський корпус Північного оперативного командування — начальник штабу, командир танкової дивізії.

1999 — 2001 рр. — Армійський корпус Західного оперативного командування — начальник штабу — перший заступник командувача.

2001 — 2002 рр. — Головне управління внутрішніх військ МВС України — перший заступник начальника — начальник штабу.

2002 — 2003 рр. — Державний комітет у справах охорони державного кордону України — перший заступник голови — Командувача Прикордонних військ України.

З 2003 р. — Державна прикордонна служба України — перший заступник голови — директор Департаменту по роботі з особовим складом.

2011 — 2014 рр. — Департамент персоналу Адміністрації Державної прикордонної служби України — директор.

25.03. — 03.07.2014 р. — в.о. міністра оборони України.

З 03.07.2014 р. — 17.02.2015 р. — заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.

З 17.02.2015 р. — перший заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України.

З 24.02.2022 р. — 15.08.2022 року — начальник штабу — заступник начальника Національного університету оборони України

З 16.08. 2022 року — начальник Національного університету оборони України.

 

«Пане Президенте, якщо почнеться стрілянина в Хирові — щоб для вас це не було новиною…»

— Розкажіть детальніше, як вдалося залишити 80-ту бригаду в Україні?

— На початку 90-х років минулого століття нинішня 80-ка мала назву 224-й Навчальний центр повітрянодесантних військ. Місце базування — Хирів. Це місто у Львівській області в Самбірському районі. Хоча ЗС України вже були сформовані, але військові частини десанту, що дислокувались на теренах України, залишались у підпорядкуванні москви. Як і Чорноморський флот. Оскільки були частиною стратегічних сил. На той момент, а це початок 1992 року, я був заступником начальника 224-го навчального центру підготовки молодших спеціалістів повітрянодесантних бригад, хоча, фактично, вже виконував обов’язки командира, оскільки Валерій Євтухович (тодішній начальник центру — Авт.), збирався до нового місця служби — у дивізію, що дислокувалась на теренах однієї з нинішніх країн Балтії. Наказ про моє призначення на посаду командира 224-го НЦ ПДВ скасували через… «п’яту графу».

— Не усі пам’ятають, що таке «п’ята графа»…

— «П’ята графа» — це відмітка про національність у радянському паспорті. московське командування так і не підписало наказ про призначення мене на посаду командира Навчального центру: етнічний українець на посаді командира десантного підрозділу, що дислокується у вже незалежній державі — це йшло у розріз імперській філософії радянського командування. Мене терміново відправили… у відпустку. Тоді я вперше потрапив у військовий санаторій в кримському Партеніті. Через кілька днів телефонують хлопці з Хирова. Мовляв, пане підполковнику, ситуація критична. Прилетіла команда готувати усе майно, техніку під завантаження, особовому складу пакувати речі. Пункт призначення — станція Сєнная. Це район міста Енгельс у російському Поволжі.

Львівську 80-ту бригаду планували вивезти на поволжя.

— Скільки загалом десантних частин було в той період на території України?

— На той час на теренах України десантники базувалися у Болграді — дивізія ПДВ, 40-ва бригада під Миколаєвом, кадрована 23-тя бригада в Кременчуці та навчальний центр зі штатом бойової бригади у Хирові на Львівщині. Нині відомі частини та з’єднання українських ДШВ сформовані вже пізніше. Якби оборудка із вивезенням з’єднання на територію росії вдалась московському командуванню, то потенціал українського десанту був би значно звужений. Чому? Бо бригада — навчальна, і колектив інструкторів підібрався дуже професійний. Фактично, це вони готували особовий склад для підрозділів ПДВ колишнього радянського союзу.

— Що Ви вирішили робити після дзвінка з Хирова?

— Я повернувся з Криму до частини. Саме того дня у нашому величезному клубі Євтухович, який на той момент ще не здав посаду командира Навчального центру, зібрав всіх офіцерів та прапорщиків і «штовхає» промову. Мовляв, усім треба пакуватися і їхати в росію. Побачити мене у залі для Євтуховича було несподіванкою. Я ж мав бути «на відпочинку». Беру слово і кажу, що Україна має таке ж юридичне право на цю частину, як і росія.

— А які настрої були серед особового складу?

— Різні. Вихідців з України серед офіцерського складу було не багато. Здебільшого ж служили хто? Випускники Рязанського командного училища, Коломенського артилерійського тощо. Згодом, у кабінеті Євтуховича у нас відбулася досить непроста бесіда. Фактично, словесний бій. Я розумів, що якщо нічого не робити і «відпустити» ситуацію — військова частина поїде ешелонами в росію.

росіяни не отримали ані цвяха! Зброя, техніка, майно — усе залишилось в Хирові

— І як Ви діяли у такій ситуації?!

— Насамперед —  врятували бойовий прапор. Викликав до себе начальника таємної частини — мою дружину, прапорщика Антоніну Коваль. Кажу: я отримую всі документи, грамоти Верховної Ради і бойовий прапор під свій підпис. Далі — роззброїли усіх етнічних росіян в частині.

— Як це вдалося? Чи не було спротиву?

— Уникнули цього. Зброя перебувала в ставницях. Лише українці, які потім залишилися служити в Україні, мали її при собі. Решта зброї — під охороною! Крім того, заблокували на летовищі в Черлянах два підрозділи з Псковської дивізії ПДВ, які прислали для «допомоги». А ще… арештував двох московських генералів Чіндарова і Сорокіна, які мали контролювати відбуття бригади на територію росії!

— Ви самостійно ухвалили таке рішення? Ніхто Вам після цього не дзвонив, «на килим» не викликали?

— Коли я вирішив, що ми маємо захищати бригаду від вивезення, через керівництво Львівської області я вийшов на Президента України. Розмова була наступна: «Пане Президенте, я підполковник Коваль, заступник командира частини. Доповів про ситуацію і кажу: не дивуйтеся, якщо в Хирові буде стрілянина. Пояснив, що в Черлянах на аеродромі нами блоковані два підрозділи з росії. І під охороною сидять два генерали з командування ПДВ з росії. Президент України зреагував миттєво, згодом я мав вже розмову з Міністром оборони України Морозовим. А наступного дня вийшов Указ Президента України про підпорядкування усіх частин повітряно-десантних військ на території нашої країни Україні!

Псковські десантники. Початок 90-х. Архівне фото

— Ну а як, зрештою, завершилася епопея з російськими підрозділами, генералами, і тими, хто захотів виїхати в росію?

— росіяни не отримали нічого з нашої частини. Ми не віддали ані цвяха! Зброя, техніка, майно — усе залишилось. Ешелони з хирівської станції, куди нас мали завантажити, розтягували, певно, ще з місяць часу. Солдатів-строковиків відправили до росії і білорусі. З етнічних міркувань вони не мали тут залишатися. З офіцерського складу центру виїхало відсотків 70: етнічні росіяни і білоруси. Вони поздавали службове житло і поїхали.

Після складання присяги на вірність Україні в бригаді жодної команди чи стройової пісні російською не звучало

— Центр, як окрема частина зберігся, з огляду на чималий некомплект?

— Так, то був дуже непростий період. Але нам вдалося зберегти центр та бойові спроможності. Попре те, що нам потрібні були люди, ми не приймали будь-кого, був жорсткий відбір та постійна інтенсивна бойова підготовка: тактичні заняття, на техніці, стрільби, стрибки. Я зібрав колектив. Кажу: «Якщо зараз зламаємось — не буде в України десанту». Не зламалися. 3 травня ми склали Присягу на вірність народу України. Після цього я ввів жорсткий мораторій на російські десантні пісні, російські команди і таке інше. Я сам вечорами вивчав словники, радився з філологами, як правильно українською буде звучати та чи інша команда. Під час першої перевірки частини влітку 1992 року ми показали справжній український десантний дух та переконали, що на нас можна покластися у скрутній ситуації.

Для висадки на Тузлу росіяни готували спецпризначенців і десантників

— 20 років тому, наприкінці вересня 2003 року, росіяни розпочали спорудження насипної дамби в напрямку острова Тузла. Історія навколо Тузли — це перше зазіхання росії на територіальну цілісність незалежної України в новітній історії нашої держави. Ви були в епіцентрі тих подій. Розкажіть, як розвивалась ситуація? Які аргументи з української сторони спрацювали?

 — Я на той момент проходив службу в Прикордонних військах. Нині — це Державна прикордонна служба України. Так от, від місцевих рибалок ми задовго до тих подій мали інформацію про те, що на узбережжя острова висаджуються такі собі російські «казачкі» і агітують рибалок до «повернення в лоно «матушкі-росії». А 29 вересня 2003 року ми вже побачили початок будівництва дамби у бік нашого острова Коса Тузла збоку Тамані. Весь горизонт спостереження в куряві: працюють багатотонні вантажівки, габаритні бульдозери. Так збіглося, що в той день голова ДПСУ (Микола Литвин — Авт.) та керівник кримського територіального управління відбули у відрядження за кордон. Начальник штабу, який відповідав за охорону Державного кордону України, був у відпустці. Фактично, із заступників голови на місці лише один я, але у мене посадовий функціонал — підготовка кадрів для Прикордонних військ. Обтяжувало ситуацію те, що голова ДПСУ про те, що відбувається на кордоні, не доповів Президенту.

На Тузлі висаджувались російські «казачкі» та агітували наших рибалок йти до «вєлікой росії»

— Тобто довелося доповідати Вам?

— Так, Литвин зателефонував з аеропорту і запитав, чи я вже доповів Президенту. Власне, тут вже стало зрозуміло, що якась непроста ситуація відбувається. Я дочекався, поки у мене, як у виконувача обов’язків голови Держприкордонслужби, будуть усі доповіді з місця, почав з робочого кабінету нашого Голови виходити на Президента України по урядовому зв’язку. З’єднатися вдалося лише з третьої чи четвертої спроби. Але не з Президентом, а з керівником його Адміністрації — сумнозвісним медведчуком. Свідком цієї розмови став інший генерал — виконуючий обов’язки начальник штабу ДПСУ Мельников. Я не ризикну повторювати цю брутально-лайливу російськомовну тираду від медведчука. Мовляв, ми тут з глузду з’їхали усі. Втім, я себе опанував і продовжив: зараз я доповідаю про кризову ситуацію усно. За годину документи по суті будуть готові для доповіді Президенту. Є Закони України, є завдання Держприкордонслужби і я мушу їх виконувати…

— Тобто тодішній керівник президентської Адміністрації не сприйняв цю проблему як серйозну?

— Абсолютно! А острів Коса Тузла — це стратегічна територія. Хто ним володіє, той володіє Керч-Єнікальським каналом. Тобто системою штучних морських судноплавних каналів в акваторії Керченської протоки. Саме ними йшли каравани суден. Кошти за їхній прохід йшли у скарбницю держави Україна. Допустити порушення держкордону ми не мали права!

— Якими були Ваші подальші дії?

— По закритому зв’язку я зателефонував керівникам усіх п’яти прикордонних теруправлінь. Питання було одне — направити міцних, готових до бою хлопців. Мовляв, офіційно в Керчі ми влаштовуємо першість ДПСУ з рукопашного бою. Відряджайте хлопців, готових у вогонь і воду. Також розмовляв з нашою Академією, з кінологічним центром — попросив прислати самих злих псів і самих вправних кінологів. Теж під «легендою» якихось заходів.

Обдзвонив усі прикордонні територіальні управління, академію, кінологічний центр. Питання було одне — потрібні люди, готові у вогонь і воду

— А на острові взагалі був прикордонний підрозділ?

— Ні. Але ми вислали туди людей і встановили прикордонний стовп. Гідрографічна служба позначила буями територію між Тузлою і Таманню. А це дало підставу створити документ, що інформую всю світову спільноту про те, що є район конфлікту і він позначений буями. Мовляв, просимо туди не заходити.

Була створена оперативна група, яку я очолив. Ми почали на місці проводити активні тренування прикордонних підрозділів. Привезли бетонні ДВС (довготривалі вогневі споруди), адже окопи там не вириєш — пів метра копнеш, а далі вода. Затягнули узбережжя МЗП. Випадково «знайшли» в районі Тузли «мінну банку» з річковими мінами часів Другої світової війни. І відразу проінформували належним чином про небезпеку району усю світову спільноту. Одним словом, поступово перетворили острів з рибальського пристану на фортецю.

— Ви бачили російську техніку, яка активно насипала дамбу. А чи було видно російських військових?

— За нашими даними вони працювали під прикриттям їхнього МНС. Бойової техніки з їхнього боку поблизу не було. Однак, наша розвідка, яка працювала в глибину Тамані, доповідала, про присутність груп спецпризначення з 16-ї бригади спецназу росіян. Через деякий час я дізнався, що у них були певні завдання на ліквідацію посадових осіб Держприкордонслужби України. Чекали команди. Перший у прицілі — командир місцевого прикордонного загону, другий — керівник територіального управління, третій — я.

Ще один цікавий момент, поруч із Таманню дислокувалась 7-ма повітрянодесантна дивізія. Я набрав командира дивізії. Адже ми колись служили в одній військовій частині: були комбатами. Виявилось, що ця дивізія готує… батальйон для заходу на острів Тузла. Коли він дізнався, що я на острові старший від Держприкордонслужби України, вилаявся. Мовляв, політики зводять лобами бойових товаришів. А я запитав: ти ж розумієш, якщо твої намагатимуться зайти — крові буде багато! Більше ми не розмовляли.

Кучма підійшов до одного зі снайперів і запитує: «Будеш стріляти у росіян?» Той не розгубився: «Буду знищувати порушників державного кордону!»

— Які сили й засоби були залучені для підсилення прикордонників?

— У нас була налагоджена робота з моряками. Як військовими, так і цивільними. Адміністрація портів надала земснаряд. А МНС — спеціально обладнаний водометом плаваючий транспортер, який розмиває берегові схили для того, аби зробити їх придатними для висадки техніки. Були три вертольоти. Наші пілоти влаштовували маскарад, літаючи по великому колу, аби створити ілюзію, що працює авіаполк. Номери бортові у них були замальовані. І дійсно, складалося враження, що працює чималий авіапідрозділ. Вони змусили росіян нервувати. Наші льотчики показово виконували маневр, ніби то прицілюються для пуску НАРів. Корпус вертольота тоді дуже специфічно «хитається» у повітрі й російські спостерігачі, гадаю, оцінили наміри. Ну а найбільша показова акція — коли вночі за допомогою буксирів ми загнали у протоку дві здоровезні баржі-ліхтера, міцно заякорили їх на шляху будівництва дамби. На баржах були приварені стійки з українськими прапорами. Ну а в трюмах чергувала бойова група курсантів Хмельницької академії прикордонної служби.

— Коли на Тузлу приїхав Леонід Кучма?

— Гарячіше ставало з обох сторін. Президенту доповіли про загострення ситуації і він перервав свій закордонний візит та прибув на Тузлу. Що цікаво, від президентської охорони була вимога — здати усім зброю. Ми цю команду виконали частково, адже ситуація диктувала інше — бути напоготові. Супроводжувати Президента випало мені. Заїхали на одну з позицій. Кучма спілкувався з солдатами. Підійшов до одного з снайперів і запитує: «Будеш стріляти у росіян?» Той не розгубився, відповів: «Буду знищувати порушників державного кордону!» І показав, як доказ своєї влучності, прострілені п’ятикопійчані монети. «Ось ця, зі двохсот метрів, ця з трьохсот…»

— А відразу зрозуміли загрозливість ситуації?

— Я йому показав один з ДВС. Там залога, кулемети, картки вогню розписані. Доповідаю, що якби росіяни захотіли раптом висадити десант з повітря, то тут організовано для них вогневий мішок. Вояки наші в готовності, усі готові до бою. Я дивлюся, що на Президента це справило неабияке враження. Загалом із Леонідом Кучмою ми тоді ходили по острову декілька годин. Зрештою, поїхали на так званий «Носик» — спостережний пункт на найближчій до протоки точці, звідки було видно активний рух з того боку. Він трохи відійшов і зателефонував російському президенту. Незадовго підійшов і каже, «вони зупиняться»…

— І вони зупинилися?

— Десь через добу. До речі, путін щодо цього «будівництва» патякав, що це, мовляв, ініціатива губернатора Краснодарського краю. І він тут ні до чого. Далі роботи з того боку згорнули. Це було 24-25 жовтня. Людей забрали. Залишилась лише охорона з-поміж «казачков». Я на острові пробув до кінця року. Обладнали там прикордонну заставу.

Читайте також: Українські десантники знищили елітну бронегрупу російських окупантів