Кавказькі уроки: що показав Україні карабаський «вибух»

Після того, як азербайджанські військові та російські миротворці 24 вересня розблокували Лачинський коридор, жителі Нагірного Карабаху рушили до Вірменії. Надвечір понеділка невизнану республіку залишило близько семи тисяч людей. Точних даних про те, скільки людей чекають своєї черги щоб залишити Карабах, немає. Азербайджанські та вірменські телеграм-канали публікують фотографії пробки, що утворилася на гірській дорозі, в якій машини в чотири ряди вишикувалися на виїзд з Карабаху у бік Вірменії.

Нагадаємо, минулого вівторка, 19 вересня, азербайджанська армія розпочала у Нагірному Карабаху військову операцію. Баку назвав її антитерористичною, Єреван – геноцидом карабаських вірмен. У заяві МЗС оборони Азербайджану зазначалося, що мета операції – забезпечення безпеки азербайджанських військовослужбовців та відновлення конституційного ладу Азербайджанської Республіки у регіоні. Владі Нагірного Карабаху було поставлено умови про повне роззброєння та виведення вірменської військової техніки з регіону.

Читайте також: У Нагірному Карабаху вибухнув склад із паливом: десятки загиблих та сотні поранених

Було очевидно, що Азербайджан був сповнений рішучості продовжувати військові дії до виконання умов, але вже через добу, вранці 20 вересня, вірменська адміністрація невизнаної НКР ухвалила рішення про припинення вогню та повне роззброєння. Того ж дня стало відомо, що на вимогу міжнародних партнерів між представниками азербайджанської влади та делегацією вірмен Нагірного Карабаху відбулися переговори, ключова мета яких – виробити умови адаптації карабаських вірмен до нових умов. Вони побоюються, що після переходу їхніх територій під азербайджанський контроль у регіоні можуть розпочатися етнічні чистки. В адміністрації президента Азербайджану заявили, що вже готовий план соціально-економічної інтеграції вірменських мешканців Карабаху, наголосивши, що ця інтеграція – внутрішня справа Азербайджану. Деталі його, проте, невідомі.

Днями ситуацію у Нагірному Карабаху обговорила на спеціальному засіданні Рада безпеки ООН. Міністр закордонних справ Вірменії Арарат Мірзоян закликав негайно забезпечити безпеку вірменського населення Нагірного Карабаху. Для цього, на думку Вірменії, Рада безпеки повинна, зокрема, розгорнути в Карабаху спостережну місію ООН, забезпечити доступ туди інших міжнародних організацій, а також вимагати від Азербайджану вивести свої збройні формування з населених пунктів Нагірного Карабаху «до завершення переговорів». Крім того, Вірменія хоче, щоб Радбез ООН змусив Азербайджан припинити переслідування військових та політиків Нагірного Карабаху.

Представник Азербайджану, який виступав з ООНівської трибуни після вірменського дипломата, заявив, що цивільному населенню Карабаха ніщо не загрожує. Пояснюючи військову операцію Азербайджану, глава МЗС цієї країни Джейхун Байрамов заявив, що Вірменія не виконувала зобов'язання мирної угоди 10 листопада 2020 року і не вивела з Нагірного Карабаху своїх військових, яких налічувалося «понад десять тисяч». Вірменія ці звинувачення відкидає і стверджує, що у НКР були лише власне карабаські військові.

«Я вважаю, що переговори, які відбулися днями – це перша з багатьох зустрічей. Не варто очікувати, що всі проблеми між вірменами Карабаха та Азербайджаном вдасться вирішити за одну зустріч», - заявив учора представник президента Азербайджану з особливих доручень Ельчин Амірбеков в ефірі телеканалу Sky News Arabia.

Загалом зрозуміло, що попереду непрості переговори, але схоже, що 32-річна історія анклаву добігає кінця. Те, що Азербайджан неодмінно спробує поставити крапку в цьому питанні, експерти визнали очікуваним. Під час військових дій у 2020 році це, нагадаємо, майже вдалося, але справа закінчилася переговорами, у яких роль посередника зіграла Росія. Країна-терорист тоді направила до Карабаху миротворчий контингент, який налічував близько двох тисяч військових РФ. Але ні путінські «зелені чоловічки», ні дипломати не стали втручатися в останні дії та не змогли їм завадити. Цим вони викликали обурення у Вірменії, яка досі вважала Росію своїм головним союзником з Карабаху.

Джеймс Кілнер із Daily Telegraph зазначає, що Росія, ослаблена війною в Україні, вже не є беззаперечним авторитетом на Південному Кавказі «і Кремль не має бажання вплутуватися в новий конфлікт». «Коротке життя РФ як великої держави закінчилося катастрофічним рішенням Путіна розпочати повномасштабне вторгнення в Україну. Війна виявилася величезною дурістю, внаслідок якої російська армія, яка іноді вважалася другою за силою у світі після американської, була зім'ята поєднанням української рішучості та західних технологій. Москва, з головою занурившись у вторгнення в Україну, не змогла утримати напруженість під контролем, тоді як Азербайджан, набравшись сміливості, зміцнив свої позиції», - зазначає New York Times.

Водночас видання передбачає, що зі зволіканням Росії може стояти як слабкість, а й розрахунок. По-перше, Москва може сподіватися, що це трохи відверне Захід від України, по-друге, вона може розглядати це як помсту Вірменії, влада якої останнім часом демонструвала прозахідний курс і не підтримала вторгнення РФ до нашої з вами країни.

«Вірменія розлютила Росію, відмовившись провести навчання на своїй території очолюваному РФ блоку Організації Договору про колективну безпеку та провела навчання з американцями. Крім того, Вірменія надала гуманітарну допомогу Україні, яку, зрозуміло, не оцінили у Кремлі», - підсумовує NYT.

«Кремль страшенно боявся виникнення «другого фронту», окрім російсько-української війни, яка пожирає всі сили путінської Росії. Тому Росія почала здавати свої позиції у Сирії та Ірані – Китаю, на Південному Кавказі – Туреччині. Вся російська пропаганда видає цю геополітичну поразку Кремля як прояв перемоги та мудрості президента Путіна. Тепер, коли путінська Росія легко здала Карабах та Вірменію альянсу Туреччина-Азербайджан, Кремлю буде легше «повернути» Крим та Донбас Україні. Тому Росії краще зараз, до кінця року, самостійно закінчити війну та вивести свої війська з нашої території, ніж отримати у недалекому часі непереборні проблеми для майбутнього російської держави», - зазначає політолог Віктор Небоженко.

А його колега з експертного цеху Олександр Кочетков наголошує: «Нам дуже важливо, наскільки загострення вірмено-азербайджанського конфлікту вплине на перебіг війни в Україні. Говорю щиро, і нехай це здається цинічним. У короткостроковій перспективі ці дії аж ніяк не впливають на нас. Але вони відволікають світ від того, що відбувається в Україні. Тому бажано, щоб конфлікт завершився якнайшвидше. На чиюсь користь. Перевага Азербайджану сумнівів не викликає. Російську зовнішню політику гіпертрофовано персоніфіковано. Зараз Росія відверто підставляє Вірменію (Баку стверджує, що його наступ був узгоджений із російськими миротворцями). Зараз розлючений Путін мстить Пашиняну, якій начебто його особисто зрадив, почавши загравати зі США. Такий геополітичний нарцисизм Кремлю не є ефективним. Тому в середньостроковому сценарії існує ймовірність того, що Вірменія з часом відійде від Росії. І, відповідно, Вірменія перестане бути коридором для постачання недоімперією складових безпілотників та інших товарів військового та подвійного призначення. Але це буде нескоро, тому що в цій контрабанді обертаються надто великі гроші, від яких верхівці Вірменії відмовитися вкрай важко. Тому Києву не варто морочитися «карабахом у вогні»: уважно стежимо за українським наступом і допомагаємо ЗСУ хто чим може».

У тому, що Єреван почне свій складний геополітичний дрейф на Захід, хоч із запізненням більше, ніж на 30 років, переконаний політолог Сергій Таран. «Як кажуть, краще пізно, ніж ніколи. В результаті навіть Вірменія, хоч і не одразу, але стратегічно не програє. Тактично, одразу виграють майже всі регіональні гравці. Звісно, виграє Азербайджан. Потужно виграє Туреччина, яка через Баку відтіснить Росію із регіону. І, отже, програє лише Росія, яка попрощається з Кавказом. Іронія долі - в регіоні єдиною відносно дружньо налаштованою до Росії країною залишиться Грузія, яку Кремль триматиме окупованими територіями та нерішучою правлячою партією. Велика іронія, генацвале! Але сподіваюся, ця іронія буде також ненадовго», - резюмує експерт.

А Геннадій Друзенко – відомий громадський діяч, голова правління Центру конституційного моделювання, зазначає: «В Україні триває війна. Л'ється кров, гинуть люди. Відносини з нашими західними партнерами та союзниками не такі безхмарні, як були ще рік тому. Незважаючи на відчутні втрати на фронті, до військкоматів давно не стоять черги. А корупційні скандали ллються як із рогу достатку. Природно, що поранена нація зосереджена на собі. Але зараз за тисячі кілометрів, у найвіддаленішому куточку Європи (чи на фронтирі Європи та Азії) відбувається розв'язка трагедії, яка закладає патерни на майбутнє та пропонує Україні уроки, які нам ще належить засвоїти. Вірменія на початку 90-х виграла війну, але програла майбутнє. Перемога у Першій карабаській війні викликала в Єревані ейфорію, країна замість реформ поринула в корупцію, а замість ставки у власні сили довірилася парасольці безпеки Росії. Карабаський клан «переможців», який 20 років перебував при владі у Вірменії, сприйняв результати війни як ліцензію на інкасацію країни. Як результат: корупція, бідність, занепад та принизлива поразка у «одноденній війні» з Азербайджаном, коли Єреван був змушений визнати суверенітет Баку над Нагірним Карабахом, так і не вступивши у бій. Азербайджан на початку 1990-х поступився територією, але зосередився на розвитку держави. Незважаючи на те, що сучасний Баку далекий від стандартів демократії, Алієвим вдалося збудувати ефективну державу, збільшити на порядок ВВП, модернізувати армію, знайти своє місце у світовій економіці, залучити інвестиції провідних компаній світу. Вибудувати стратегічний альянс із Туреччиною, не ввійшовши у прямий конфлікт із Росією. Головний урок із нагірно-карабахської трагедії, що розтягнулася більш ніж на 30 років, очевидний. Реформи важливіші за територію. Модернізація країни, проведена завдяки реформам, дозволяє виграти війну. Причому саме модернізація кардинально зменшує ціну перемоги».

«У найкритичніший для вірмен час Росія без вагань змінила своєму головному союзнику на Південному Кавказі, розмінявши залишки статусу гаранта безпеки в регіоні на політичну помсту Пашиняну. Що ще раз нагадує: ставку слід робити насамперед на власні сили. Будь-які зовнішні гарантії безпеки можуть виявитися варіаціями на тему добре знайомого українцям Будапештського меморандуму. Історія грає проти Росії. Це очевидно. Зрозуміло, що українцям природно радіти відновленню територіальної цілісності Азербайджану. Тому що ми мріємо про те саме. І не лише мріємо. Щодня ми платимо за повернення наших земель велику ціну. Але ця радість має бути розбавлена емпатією. Вірмени – не наші вороги. Багато етнічних вірменів воюють за Україну. Ми повинні знайти волю до співчуття тим, хто переживає справжню гуманітарну катастрофу. Ставлення до етнічних вірмен-біженців з Нагірного Карабаху – це тест для всіх нас на людяність, яку багато хто втратив за півтора роки великої та нещадної війни. Треба розуміти, що після того, що сталося, Росія ніколи більше не буде головним союзником вірмен. Принаймні я на це щиро сподіваюся. І Україні, якщо вона навчилася мислити та грати у довгу, саме час простягнути руку гуманітарної допомоги нашим вірменським братам», - резюмує Геннадій Друзенко.

Читайте також: У Росії заговорили про «повагу» до територіальної цілісності України