Ірина Караган: Навіть війна не перешкодить сходити на вершини

У травні відразу три альпіністки майже в один день, незалежно одна від одної, піднялися на п’яту за висотою гору світу – гору Макалу (8 485 метрів) у Гімалаях. Першою українською жінкою, що здійснила сходження Макалу, стала Ірина Караган з Дніпра. Після повернення з Непалу Ірина в ексклюзивному інтерв’ю розповіла Lenta.ua про захопливе сходження та поділилась своїми думками про альпінізм.

З яким досвідом та багажем ви підійшли до сходження на Макалу? Чому обрали саме цю гору?   

Підписуйтеcь на наш Telegram-канал Lenta.UA - ЄДИНІ незалежні новини про події в Україні та світі

Взагалі я займалась гірським туризмом з 13 років. Альпінізмом захопилась десять років тому, коли друзі запросили мене на Кавказ. З тих пір я піднімалась, зокрема, на шість з семи найвищих гір різних континентів та на два восьмитисячника – Еверест та Аннапурну.

Щодо Макалу, то вибір став певним збігом обставин. Вирушаючи до Непалу в квітні, я думала про гору Дхаулагірі (8 167 м). Але вже в Катманду, зустрівшись з напарником, досвідченим харківським альпіністом, зрозуміла, що шансів саме на Дхаулагірі мало – через певні організаційні моменти. Перебрали варіанти: на Аннапурні вже була минулого року, на Канченджангу, третю за висотою гору світу (8 576 м), не вистачало коштів, тож вирішили – Макалу. Це одна з найскладніших гір для сходження, знаходиться в 19 км від Евересту. За часи підкорення цієї вершини там загинуло понад 50 альпіністів.

Одним з привабливих чинників стало те, що до базового табору на Макалу ми підіймалися пішки, а не летіли вертольотом. Трек там важкий, але для справжніх спортсменів, гірських туристів, це просто кайф.  

Як склалось власне сходження?

Шлях з дому до регіону взяв майже два тижні: потягом на Польщу, літаком з Кракова до Катманду, звідти – маленьким літачком безпосередньо на місце.

Треба зауважити, що напередодні поїздки я перехворіла якимось різновидом інфекційної хвороби, з числа похідних від Ковіду. Хворіла безсимптомно, не було температури або нежиті, але був вражений слух, боліла голова тощо. Я пройшла міні-диспансерізацію, перевірилась у ЛОРа та стоматолога – бо якщо в організмі є запальний процес, в горах все вилізе…

Але, коли я піднялась у базовий табір (на Макалу він розташований дуже високо – 5 700 м, для порівняння, на Евересті – 5 200 м), почались проблеми зі здоров’ям. Адже в горах кожні сто метрів висоти дуже відчуваються. А Макалу взагалі славиться своїм холодом – сильними вітрами на схилах.

На висоті падає рівень кисню в крові, тому потрібна адаптація, доба-дві. Але в мене сатурація не піднімалась з 50-ти, я навіть не могла застебнути намет. Ставало все гірше, і на третій день я зрозуміла, що треба викликати вертоліт.

Полетіла вниз на перевальний пункт до містечка Лукла, де починаються треки на Еверест та інші вершини. Це «усього» 2 860 м, у порівнянні з табором – просто рівень моря. І тут сталося диво: в лікарні жінка-лікар, дізнавшись, що я з України, повідомила, що вчилась в Одесі. Вона робила мені інгаляції, давала антибіотики та категорично відмовилась взяти гроші.

А на шляху назад трапилось ще одне диво. У Луклі немає автомобільного шляху, тільки аеропорт, де вертольоти наче маршрутки літають в гори. Я побачила, коли заправляли вертоліт, на якому мала летіти, серед групи непальців знайоме обличчя: легендарний італійський альпініст Сімоне Моро. І щиро здивувалась, коли він сів за кермо того самого вертольоту. Він є чудовим пілотом, з 2010 року здійснює рейси в Непалі. Має високий рівень досвіду, за потреби підключається до рятувальних робіт. Коли ми летіли на базу, він провів для мене справжню екскурсію над Гімалаями: подивись туди, подивись сюди. Я знімала відео, і Сімоне для більш  вдалого ракурсу розвернув вертоліт. Я відчувала себе мов у кіно, цю повітряну подорож з легендою буду згадувати все життя.  

Отже, прибувши 20 квітня до базового табору та розпочавши 26-го першу акліматизацію, ми чекали погоду для сходження – щоби вщухнули вітри та снігопади. Деякі групи ризикували, а потім поверталися, адже мотузки на горі були занесені снігом. Сприятливого погодного вікна ми дочекалися 8-9 травня і почали сходження.

Я йшла з групою – родиною непальців-шерпів з 9 осіб. Один з них був моїм шерпою-провідником. У ніч підйому на вершину Макалу вітру не було, світив яскравий місяць, ми всю ніч йшли без ліхтариків та розглядали неймовірну красу навкруги. А вранці бачили чудовий схід сонця, шалено красиві види на Еверест і Лхоцзе (8 516 м, четверта за висотою гора світу, поруч з Еверестом). Раніше я бачила вид з Евересту на Макалу, і тепер отримувала величезну естетичну насолоду.

Позаяк вітру не було, через погоду сходження не відчулось як важке. А от коли минулого року я сходила на Аннапурну, то через вітер дістала обмороження.

А зі складнощів що би відзначили?

Холод. Причому не при сходженні, а під час життя у таборі. Нібито я звична, добре знаю, що в горах завжди холодно, та й мала відповідний досвід. В Антарктиді обморозила великі пальці на руках; дуже суворий холод відчувала при сходженні на гору Деналі на Алясці – там велика вологість через близькість океану та сильні вітри.

Але у таборі на Макалу жити у постійному холоді було просто нестерпно, не допомогли навіть спеціальні одяг та взуття (вперше я взяла та застосувала устілки з підігрівом).

Проте я впевнена, що мені неабияк пофартило, що я вилікувалась та змогла піднятись на Макалу – ще й першою серед українських жінок-альпіністок.

Але приблизно того ж дня на Макалу піднялись ще двоє українок?

Так. Це було дивне співпадіння – адже ми взагалі не знали про плани одне одної та рухались у різних групах. Втім, я точно знаю, що була першою за часом – оскільки зустріла Антоніну Самойлову на гребні Макалу, вже коли ми спускались.

А з третьою українською альпіністкою, Оленою Карловою, професоркою Чернівецького університету, я познайомилась у таборі вже на Макалу, але про її плани щодо сходження тоді не знала. Вона піднялась на вершину 11 травня. Такий близький час нашого підйому легко пояснити тим, що ми всі чекали сприятливої погоди.

Яка вершина з тих, що ви підкорили, запам’яталась вам більш за всіх?

Чесно кажучи, я не люблю журналістський вислів «підкорити вершини». На гори сходять, підіймаються – їх не підкоряють і не штурмують. Гори треба поважати: вони були до нас та будуть після нас.

По суті питання, за складнощами сходження, напевне, Деналі. А за красою – вулкан Охос-дель-Саладо в Чилі. Надзвичайне місце: пустеля Атакама, бірюзові озера та рожеві фламінго!

Що у ваших подальших планах?

Все ж таки хочу піднятись на Дхаулагірі. Та мрію колись відвідати музей історії альпінізму Райнгольда Месснера в його замку Юваль у Південному Тіролі. Легендарний Райнгольд Месснер, перший альпініст, що піднявся на всі 14 восьмитисячників, для мене кумир у плані підходу до альпінізму, саме спортивного. Я рада, що маю відео з його привітанням, яке записав мій друг з Німеччини, який, зустрівши Месснера, розповів йому про моє досягнення. 

Тоді поясніть, у чому полягає саме спортивний підхід до альпінізму?

Я все життя в туризмі та альпінізмі. У даній темі я знаю все та всіх. І робота моя пов’язана з цим захопленням (Ірина керує магазином, який пропонує спорядження для туризму, альпінізму та інших екстремальних видів спорту – авт.). Тому я чітко відрізняю спортивну складову від комерційного альпінізму, який став модним хобі заможних людей. Деякі подібні альпіністи та альпіністки активно піаряться, намагаються монетизувати свій піар тощо.  

Той же Еверест через статус найвищої гори світу перетворився на об’єкт, оточений сервісом. Його з міркувань престижу «штурмують» люди, які вважають, що таке сходження є символом мегадосягнення, найвищим успішним успіхом. Таких людей вчать надягати кішки просто в таборах у Гімалаях. Потім вони у кращому випадку створюють затори на маршрутах, у гіршому – гинуть. Недарма уряд Непалу хоче прийняти закон, щоб обмежити видачу дозволів на сходження на Еверест, щоби ходили тільки люди з досвідом.    

Тому сходження на дику гору Деналі для мене не менш важливе та престижне, ніж на Еверест.

Чи є щось, що мотивує вас підійматись на найвищі гори – крім самореалізації та спортивного азарту?

Так, є. Мені 47 років, і я хочу своїм прикладом показати дорослим людям, що можна починати займатись альпінізмом та взагалі спортом у будь-якому віці. Це набуває особливої важливості сьогодні, коли чимало молодих повиїжджали з країни, а літні люди залишаються: їх треба залучати до фізичної активності.

Власне, я під час війни залишилась в рідному Дніпрі через почуття соціальної відповідальності: треба допомагати тим, хто перебуває у гіршому матеріальному та фізичному стані, ніж я. Надихати їх, зокрема, тим фактом, що навіть війна не перешкодить сходити на вершини.    

А коли мене запрошують поспілкуватись з дітьми, я бачу їх очі та розумію, що вони після моїх розповідей будуть ставити собі цілі, ставати більш дисциплінованими, будуть чогось прагнути – адже не обов’язково «підкорювати» Еверест, головне – бажати досягти результатів у спорті та житті.