«Джокер» виявився касовим кінокоміксом, але не став шедевром артхаусного кіно

Звичайно, це не зовсім коректно - оцінювати фільм, порівнюючи його з кращими зразками, з яких вын брав приклад. Однак режисер «Джокера» Тодд Філліпс сам підштовхує глядачів до цього, вводячи прямі паралелі з фільмами Мартіна Скорсезе 70-х років і в першу чергу з «Таксистом» з Робертом Де Ніро в одній з кращих його ролей. Для того, щоб провести цю паралель наочно, Джокер у виконанні Хоакіна Фенікса танцює під пісню Smilе з альбому 1965-го року співака Джиммі Дуранте, музика якої звучить рефреном в «Таксисті». До речі, Дуранте, знаменитий в ті роки настільки, що співав дуетом з Френком Сінатрою, був ще й, як Джокер, коміком.

А взагалі-то в перший раз ця мелодія прозвучала в 1936-му році, коли на екрани кінотеатрів вийшов фільм Чарлі Чапліна «Нові часи». І автор її - сам Чаплін. Слова були написані пізніше і переводяться так: «Посміхайся, навіть якщо твоє серце болить і коли на небі хмари. Посміхайся, і тоді ти, можливо, побачиш, як на небі сяє сонце для тебе». Так що насправді новий «Джокер» сягає корінням ще в 30-і роки, в «Нові часи», які теж були про те, як ці часи калічать людину, викликаючи її на бунт проти них.

Ось тільки у Чапліна вона звучала в фіналі фільму, коли він йде з кадру з дівчиною, в яку закоханий. А у Скорсезе і особливо у Філліпса це вже іронічний музичний рефрен до того, що відбувається в їхніх фільмах. «Особливо» - тому, що Скорсезе в фіналі свого похмурого «Таксиста» дає герою хоч якусь надію, а Філліпс - ні, взагалі виводячи його за рамки людського існування і перетворюючи в персонажа коміксу, який втілює в собі абсолютне зло в чистому вигляді. Недарма всю ту ж усмішку він в фіналі фільму малює на своєму обличчі кров'ю.

Схоже, тільки для цього Філліпсу і був потрібен Джокер зі світу коміксів - щоб розповісти історію, яку в жанрі звичайного кіно розповісти неможливо. І ось тут Філліпса підстерегла пастка, оскільки герой «Таксиста» у виконанні Де Ніро бореться зі злом поодинці і проти конкретних його представників, а Джокер Філіпса у виконанні Фенікса в фіналі фільму просто стає прапором хаотичного бунту, який в підсумку ні до чого хорошого привести не може. Адже такі масові заворушення в реальності відбувалися в американських містах регулярно і закінчувалися поверненням на круги своя.

Цим і пояснюється такий різнобій в думках американських кінокритиків про «Джокера». Високо його оцінюють ті, хто сприймає фільм як нехай і незвичайний, але все ж кінокомікс, що має мало відношення до реальної дійсності. І набагато нижче - ті, хто дивився «Джокера» як фільм, який претендує на зв'язок з реальністю, і при цьому говорить про те, що зі злом може боротися тільки ще сильніше зло.

Насправді мають рацію перші. Як пише один американський кінокритик (а їм в тому, що стосується жанру кінокоміксів, видніше, ніж нам), «Джокер» - це просто хороший, а не відмінний фільм, який порадує шанувальників коміксів, на яких і розрахований, але не особливо схвилює тих , хто до цієї субкультури байдужий. І ось тут варто повернутися до того, з чого ми почали - до «Таксиста», про який не раз нагадує «Джокер» - і згадати, наскільки чудовим було американське незалежне кіно 70-х років. Це, до речі, оцінили і на кінофестивалі у французьких Каннах, де «Таксист» отримав в 1976-му році Золоту пальмову гілку.

При тому, що Філліпс проводить пряму паралель між вигаданим містом Готем, в якому відбувається дія «Джокера», і Нью-Йорком 70-х років, де відбувається дія «Таксиста», у Скорсезе місто набагато яскравіше, конкретніше і втілене у безлічі різноманітних персонажів другого плану. Тобто розказана Скорсезе історія начебто і така ж камерна, як у Філліпса, але у неї набагато більше виходів в «великий світ».

Далі. Коли Де Ніро, який грає таксиста, говорить про те, що «вулиці Нью-Йорка треба очистити від зла», то в «Таксисті» це зло втілено в конкретних персонажах, а не «взагалі», як у Філліпса. І що найголовніше - Джокер, герой Філліпса, мстить всьому Готем саме за своє зламане життя, а герой «Таксиста» нікому не мстить, а просто рятує 12-річну дівчинку (до речі, перша роль серйозна роль 14-річної тоді Джоді Фостер, за яку її номінували на «Оскара»), яка приїхала з провінції і потрапила в лапи нью-йоркського сутенера. А це велика різниця.

І, нарешті, про виконавців головних ролей. Хоакін Фенікс, звичайно, виконав велику акторську роботу і зробив її добре, але він грає зовнішню сторону свого героя. Недарма всі відгуки про нього зводяться до того, що заради ролі він схуд за місяць на 24 кг і вивчився безпричинно істерично сміятися, як реальні хворі на синдром Туретта. Де Ніро теж доводилося знущатися над своїм тілом - для ролі боксера в «Скаженому бику» у того ж Скорсезе він розтовстів на 27 кг, але в «Таксисті» він передає внутрішнє життя свого героя через мінімальні зовнішні виразні засоби, і все одно у нього виходить краще, ніж у Хоакіна Фенікса.

Це не означає, що Фенікс як актор гірше, ніж Де Ніро - він, наприклад, в «Джокері» до того ж ще й дуже пластичний, чого у героя «Таксиста» зовсім немає. Просто Хоакін - відмінний актор, а Де Ніро в ті далекі часи був (але, на жаль, не залишився) актором геніальним.

І це також не означає, що «Джокер» - невдалий фільм. Навпаки, на тлі сьогоднішнього масового американського кіно він дуже хороший. Але - не шедевр.

Олег Васильєв, Lenta.UA

Фото: Twitter