50 років потому: The Beatles повертаються

57-річному кінорежисеру, сценаристу і продюсеру Пітеру Джексону нікуди поспішати. І не тому, що він володар трьох «Оскарів», які чистих грошей не приносять, а завдяки своїй знаменитій кінотрилогії, що знята їм за творами Толкіна (або, якщо по-старомодному, Толкієна) «Володар кілець» і «Хоббіта» і зробила його дуже багатою людиною.

Тепер він може експериментувати – як, приміром, у документальному фільмі «Вони ніколи не постаріють» про загиблих у Першій світовій війні, де Джексон застосував нову технологію відновлення старих документальних кадрів. Цю ж технологію він збирається застосувати у своєму фільмі про The Beatles для поновлення кіноплівок із 55 годинами документальних записів, зроблених під час роботи The Beatles над альбомом Let It Be. Як розповідає The Gardian, крім 55 годин відео в розпорядженні режисера будуть ще й 140 годин аудіозаписів. 

Маючи у своєму розпорядженні весь цей матеріал, Джексон гарантує майбутнім глядачам свого фільму подорож у часі, в результаті якого вони перенесуться в Лондон у дві студії звукозапису і на верхівку будівлі за адресою Севіл-роу, 3 (до речі, вулиця кращих у світі чоловічих кравців). Там The Beatles рівно 50 років тому зіграли свій знаменитий і перерваний поліцією «концерт на даху». Для цього режисер уже заручився згодою Пола Маккартні, Рінго Старра і вдів Джона Леннона і Джорджа Харрісона. 

Так що, судячи з усього, новий фільм буде схожий на документальну стрічку режисера Майкла Ліндсея-Хогга, який знімав The Beatles в ці моменти, як то кажуть, «вживу». (До речі, його документальний фільм Let It Be отримав «Оскара» за кращу звукову доріжку.) А оскільки Джексон ще й заявляє, що нічого не розуміє в різних течіях рок-музики і є в ній фанатом однієї-єдиної групи – The Beatles, його фільм явно не буде експлуатувати тему ознак, що вказують на швидкий розпад групи. 

Для справжніх фанатів The Beatles цей фільм може стати цікавим ще й тому, що його зйомки відбувалися під час повернення музикантів від ускладненої музики до чистого рок-н-ролу, що чітко видно з відеозапису концерту на даху. І ще було б чути на платівці Let It Be, якби її не зіпсував продюсер Філ Спектор зі своєю теорією «стіни звуку», створюваної за допомогою скрипкового ансамблю і цілого хору. 

Пол Маккартні тоді залишився вкрай незадоволеним підсумковим результатом і хотів навіть заборонити випуск платівки, але Джон Леннон, який вже був із Маккартні «в контрах», навпаки, заявив, що Спектор врятував альбом, зробивши його з купи поганого музичного матеріалу. Гостра на язик британська преса назвала тоді диск «картонним надгробним пам'ятником» – і справді, після геніального Addey Road (Let It Be вийшов пізніше його, хоча і був записаний раніше) він здавався в ті роки двома кроками назад.

Утім, в 2002 році Маккартні за допомогою звукоінженерів, котрі працювали над записом тих років, переробив альбом у тій версії, яку вони планували зробити до втручання Спектора. Диск назвали Let It Be ... Naked – і це вже дійсно рок-н-рол без скрипок і хорів, як і було задумано.