Від неореалізму до садизму: виповнився 101 рік від дня народження видатного італійського кінорежисера П'єра Паоло Пазоліні

На відміну від багатьох європейських кінорежисерів усіх часів, П'єр Паоло Пазоліні не зображував з себе рафінованого інтелектуала – він ним був. Він не лише знімав фільми, а й писав романи та вірші, які зараз входять до шкільної програми. Теоретичні статті Пазоліні про літературу та кіно написані не «взагалі», як у наш час загальної вищої освіти вміють усі, а на «технологічні» теми – наприклад, як будували кадр та організовували рух камери на зйомках ті чи інші знамениті режисери.

Теоретик, що буває вкрай рідко, поєднувався в ньому з одним із найкращих в історії кіно практиків. Перший фільм Пазоліні «Аккатоне» про життя мешканців римських нетрів, знятий ним у 1961-му році в дусі неореалізму за своїм же романом, можна назвати вершиною цього видатного кінематографічного явища. Пазоліні взагалі був фахівцем з життя римських соціальних низів – наприклад, він написав для Фелліні у його «Ночах Кабірії» та «Солодкому житті» сцени, для яких треба було знати специфічну мову та манеру поведінки римських повій. Адже Фелліні в цьому питанні був чистим теоретиком, на відміну від «практика» Пазоліні, який через свою маргінальну для того часу гомосексуальну орієнтацію змушений був користуватися послугами платних вуличних партнерів – що в результаті і стало причиною (принаймні в офіційній версії) його загибелі.

Перейшовши від неореалізму «Аккатоне» і «Мами Роми» до політичної сатири (між цими етапами було ще «Євангеліє від Матвія», у якому Христос став революціонером, а також екранізації давньогрецьких трагедій), Пазоліні викликав своєю антибуржуазністю скандал за скандалом. Особливо - у його рідній країні, де італійці, які за кілька років піднялися зі злиднів до ситого життя, не вважали це недоліком.

Потім Пазоліні, якщо скористатися футбольним формулюванням (він любив вже дорослим грати у вуличний футбол), перейшов у нападі на інший фланг, від політичної сатири до чистого естетства, і зняв екранізації збірок оповідань часів італійського та англійського Відродження – «Декамерон», «Кентерберійські оповідання» » та «Квітка тисячі та однієї ночі». Однак і тут заробив фол – звинувачення у спекуляції еротизмом, хоча насправді це було просто милування оголеним тілом, жіночим навіть більше ніж чоловічим.

Тим не менш, як вже сказано вище, у реальному житті Пазоліні був гомосексуалістом, звідки й досконале знання ним римських нетрів 50-60-х років, де він шукав собі партнера. І, як можна припустити, звідси і його симпатія до жебраків жителів околиць Риму, життя яких він хоч-не-хоч вивчив досконало. Адже Пазоліні, навіть ставши знаменитим режисером і багатою людиною, залишався через свою сексуальну орієнтацію ізгоєм. Тому його так хвилювало життя інших ізгоїв, які стали такими через злидні. Звідси і критика буржуазного ладу в цілому, і така увага в його фільмах до фрейдизму та психоаналізу (той самий «Цар Едіп»).

(Все це є в найпізнішому, скандальному та дискусійному пізньому фільмі Пазоліні "Сало, або 120 днів Содому" за романом маркіза де Сада, стрічці настільки провокаційній та хворобливій (в усіх значеннях цих слів), що писати про неї не хочеться - тим більше, що до нас про неї написані сотні, якщо не тисячі сторінок. На наш погляд - це творча (як мінімум - творча) поразка режисера, але є й інші точки зору).

Вона ж його, ця орієнтація, і вбила 1975-го року, коли йому було лише 53 роки. «Найнявши» для сексу 17-річного Джузеппе Пелозі, Пазоліні пізно ввечері відвіз його до безлюдного місця, де й знайшов свою смерть. Його тіло, яке знайшли наступного ранку, було понівечене побоями настільки, що було ясно, що вбивця (або вбивці) діяли в стані афекту. Злочин так і залишився нерозкритим (спочатку в ньому зізнався сам Пелозі, проте потім відмовився від своїх слів), і з цього приводу існує багато теорій, від політичних до побутових.

Тому до нього досі повертаються кінематографісти – у 2014-му та 2016-му роках було знято два художні фільми про останні дні режисера, найгучнішим з яких став «Пазоліні» майже такого ж знаменитого та скандального Абеля Феррари. Пазоліні в ньому грав Віллем Дефо, зовні на нього дуже схожий, та ще й з репутацією актора, який знявся в ті роки у двох, знову ж таки, найскандальніших фільмах – «Антихристі» та «Німфоманці».

Однак, як і у випадку з "інтелектуалами", треба зробити одну істотну поправку - Пазоліні не зображував з себе трагічного маргінального героя. Він ним був. В реальності.

Фото: Pinterest